Сучасне місто як символічний простір: «місце», «знаки», «сув'язь часів» (на прикладі Днепропетровська)

Місто у соціологічному та культурно-історичному дискурсі з часів М. Вебера та Г. Зіммеля постає, в першу чергу, як об'єкт, як певна кінцева цілісність, єдина та нерозривна протяжність ⁶⁶. Цей континуум завжди має як безпосереднє онтологічне наповнення - інфраструктура, межі, території, - і цілісний символічний сенс. У традиційній культурі закріплюється актуальна символіка міста за осями «традиція/новація», «закрите/відкрите», «вертикаль/горизонталь» тощо, у чому виражається базове протиставлення міста як втілення культури - природі.

У полі культури розподіляється простір міста по горизонталі та вертикалі. Наприклад, місто уявляється як земне відображення реальності більш високого порядку (традиція, що бере свої витоки у Апокаліпсисі Іоанна Богослова та детально інтерпретується у богослов'ї, починаючи від «Граду Божого» Аврелія Августина). У горизонтальному відношенні місто фіксується у протиставленні «центр/периферія», саме в якому місту відведено функцію центрального положення в символічній географії. Символізація простору за напрямком «центр/периферія» залишається універсальним для будь-якої традиції, однак європейська традиція вибудовує це протиставлення найбільш послідовно як у сакральному (вісь Єрусалим - Рим, що вміщує в себе максимум сакрального у християнській традиції), так і у світському вимірах (достатньо пригадати ідею «translatio Imperia» з переданням владних інсигній від Риму до Константинополя й далі) ⁶⁷.

У європейській традиції з топосом міста пов'язані й відчутно негативні конотації - починаючи з біблейського образу «Вавілону-блудниці», схема якого універсальна для дискурсу викриття порочності поцейбіч-ного буття, в якому порушуються універсальні для актуальної культури ціннісні нормативи ⁶⁸. Втім, можливо, й ці символічні ряди цілком вбудовуються в систему протиставлень «цивілізації» та «природи».

Відзначимо, однак, те, що в соціологічних дослідженнях з часом набуває актуальності і дещо інший погляд на місто: не макро-, але мікротопо-графічний, коли значимими об'єктами стають окремі символічні та топографічні локу-си, а не місто як абсолютна цілісність. Найчастіше такий

погляд актуалізується, коли Приклади видалення з фасадів будинків фа- ^{J J}

мільних родових Гербів (пусті медальйони) ^{ми говоримо про індивідуаль-}

Фото СергіяЛегези не, суб'єктивне сприйняття міста: значимими стають частини, а не цілісність: «моя вулиця» та «ця вулиця» є більш живими, ніж вулиця як така. Повсякденність прагне конкретизації, суб'єкт сприймає простір особистісно. Ця вулиця та цей будинок стають центрами символічного сприйняття й символічної інтерпретації простору міста в цілому, ключем до індивідуальної семантики та семіотики -явище, що було ретельно відрефлексоване літературною та літературознавчою традицією ⁴⁰².

Розгляд міста як поля знаків, що генеруються та транслюються соціальною та культурною традицією, здається нам не менш актуальним, ніж перший підхід, з позицій якого розглядається місто у його недиференційованії цілісності. Місто стає не простором, але просторами, кожен з яких має рухливі символічні змісти, зміни яких прямо залежать від генералізуючої суспільної ідеології.

У цьому випадку важливою проблемою сприйняття міських просторів стає неможливість скасувати діахронію, а отже, наявність розривів у актуальних ідеологіях. Зокрема, архітектура прямо залежить від ідеології - і у сенсі форм одиничних будівель, і у сенсі узагальнених підходів до принципів міської забудови. Будь-яка окрема будівля, будь-який квартал чи район міста у момент початкової забудови має первинну ідеологію - достатньо звернутися до поняття ансамбль. Через зміну ідеологічного формату - чи то на рівні глобальних тенденцій, чи то на рівні змін у архітектурній моді - відбувається своєрідне конвертування попереднього символічного капіталу у певні нові його форми.

⁴⁰² Ромашко С. Монумент - сувенир - улика: временная ось мегаполиса / С.Ромашко // Логос. - 2002. - № 3-4 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://magazines.russ.ru/logos/2002/3/rom.html.

Крім того, у останньому випадку набуває значення й відмінність актуальних ідеологій, що змушують соціальні суб'єкти у той чи інший спосіб оцінювати міський простір. В цьому розумінні у пам'яті покоління, що живе нині, відбулося щонайменше два глобальних зломи (або зміни) у базових ідеологіях міста.

Перший з них - найбільш очевидний та активно представлений у науковій та публіцистичній літературі (однак, без сумнівів, і він ще чекає на серйозні спеціалізовані дослідження) - перехід до радянського культурно-ідеологічного простору. Як принципово та демонстративно ідеологічний, такий перехід вимагав своєрідного перекодування сприйняття міста в цілому (зміщення з «буржуазних» символів на символи «людини праці», «державного колективізму»), так і окремих об'єктів міського простору (приміром, витіснення з активних та актуальних місць міста культових споруд - до повного їх знищення).

Нове сприйняття міста потребувало нової семантики й нової семіотики - звідси звичні для радянських часів перейменування вулиць (що маркуються як віхи нової історії та нові суб'єкти такої історії), символічне ремаркування окремих будівель, що мають певну усталену історію, пов'язану з попереднім періодом (наприклад, переродження після цілої низки семантичних зсувів для Катеринослава / Дніпропетровська палацу князя Потьомкіна на Палац студентів; перетворення Преображенського собору на музей релігії й атеїзму тощо.

Звичним моментом тут є перекодування старих й активне створення нових пам'яток й пам'ятних знаків (особливо після Другої світової війни, коли «становлення радянського» вже виявляється історією, а не актуальною реальністю): міський простір перенасичується символічними посиланнями на міфо-логізовану історію становлення «радянського» (формат символічних повідомлень: «У цьому будинку виступав...», «у цьому будинку був розташований...». У випадку з Дніпропетровськом впадає в око виразна співвіднесеність контекстів історичної «революційності» й сучасної «буржуазності» - символічне повідомлення «У цьому будинку друкувалися прокламації РСДРП (б) на будівлі, в якій нині розміщується елітний супермаркет.

448

Важливою залишається й семантика радянських пам'ятників, покликаних стверджувати ідеологію фізичної праці, класового протистояння та міцності держави (від показово напружених м'язів й стиснутих кулаків до мужоподібних жінок). Тут, на наш погляд, характерними залишаються зміни у естетиці пам'ятників сучасного Дніпропетровська - підкреслено немілітар-них, де навіть чоловіки певною мірою женоподібні (приміром, пам'ятник А.Полю). Окрема тема - малі скульптури паркової зони: підкреслено «позарадянські» (й, навіть, «антирадянські»). «Історичність» як жадана бан- _/Л

ком ознака стабільності ^{Окремим випадком - що цікавий саме}

Ф_ото С_ер_гіяЛ_егези через те, що залишається зазвичай поза увагою дослідників - залишається процес «переозначування» окремих будинків як об'єктів з чіткими ознаками попередніх ідеологій не тільки на рівні їх іменування («будинок губернатора», «будинок купця...» тощо), а й на рівні архітектури й дизайну ⁶⁹. Покликані представляти особу власника, тому й максимально індивідуалізовані, будівлі старого фонду повинні були вбудуватися у нову систему означувань й, відповідно, позбутися деяких формальних зовнішніх атрибутів чужості. Скажімо, у випадку Катеринослава / Дніпропетровська це означало, як мінімум, видалення з фасадів центральної (сучасною мовою - «представницької») частини міста персональних родових гербів: порожні медальйони під герби на фасадах, або медальйони, перелицьовані під нову радянську символіку - активно присутні у міському ландшафті до сьогодні. Водночас символіка етнічних груп (особливо така, що має ще й релігійний характер - у випадку єврейської діаспори, приміром), з певного часу почала сприйматися як чужа й розташована десь на маргінесі міської топографії.

Альтернативним варіантом подолання архітектурної мови «буржуазного міста» досить швидко стає створення нових архітектурних форм - від нового орнаментального дизайну до пізньорадянського поняття «мікрорайон», що передбачало певну цілісність - зокрема ідеологічну - не одного, але певної сукупності будівель. Тут, до речі,не обійшлося без кумедних ідеологічних конотацій, навряд чи спланованих самими творцями: наприклад, звичний для міст півдня та південного сходу України орнамент у вигляді виноградного листя, лози, шишок на фоні «сталінського ампіру» з його нарочитою «античністю», з легкістю актуалізує проблеми боротьби аполлонійного й діонісійського начал.

Водночас другий період реконверсії знакового простору міста, що є актуальним і для ситуації «тут і тепер», не менш цікавий та багатий для соціологічних та культурних спекуляцій ⁷⁰. Якщо радянський період був своєрідним переходом від «індивідуального» коду міського простору до коду «державного», то актуальна соціокультурна ситуація виявляється переходом до коду, так би мовити, «корпоративного» - носієм його витупає не держава в цілому (уособлена окремими органами управління або соціальними інститутами), і не окрема людина, а організація (що зрештою надає характерних рис тим смислам, які будуть актуальними для «користувачів» міського простору).

Наявність єдиної системи сенсів, певної спільної (настільки, що ця «спільність» може перетворитися на аморфність) ідеології, приводить до вироблення єдиного колового простору архітектурних форм. Матеріали (метал, пластик, скло), зовнішній вигляд (дзеркальні поверхні, багатоповерховість), декотра холодна примарність та прозорість сучасних архітектурних форм зумовлює появу й спільної системи сенсів, цілком очевидної для зовнішнього спостерігача ⁷¹. Однак це - архітектурні форми, що створюються наново, відсилають до своєрідної корпоративної ідентичності й проростають у міському пейзажі «як їх не було».

Але процес виникнення нових колективних гравців у міському просторі означає й повторне «приручення» вже наявних символічних смислів та капіталів, що містяться в «архітектурі-з-історією» - особливо, коли йдеться про історичні центри міст. Зруйнувати старе, щоб створити нове - не завжди можливий шлях засвоєння простору: як в силу формально-правових причин, так і через певну «символічну щільність» старих будівель. Разом з тим, можна говорити про стратегії символічного присвоєння, що спонтанно виробляються, - стратегії, що дозволяють новим соціальним суб'єктам приручити вже наявні «архітектурні ідеологеми».

Тут можна контурно позначити співвідносність таких стратегій з родом діяльності суб'єктів подібної смислової реконверсії: орієнтовані на привласнення раніш наявних смислів саме ті соціальні суб'єкти, чия діяльність пов'язана з проблемами «стабільності», «солідності», «історичної перспективи» тощо. Наприклад, для Дніпропетровська у останні роки діяльність у банківській сфері все частіше зміщує форми зовнішньої презентації з символіки «бути модерним» до символіки «бути солідним» - реалізувати саме таку тенденцію допомагає орієнтація на старий архітектурний фонд міста. Такі будинки, після реконструкції, стають «обличчям» корпоративних суб'єктів та створюють певну часову тяглість, необхідний означник для означуваного «стабільність».

Однак ця «реконструйованість», якщо поглянути на неї уважніше, обертається «сконструйованістю»: у більшості випадків історична архітектура з легкістю перетворюється на симулякр, означуючи, швидше, ідеологему «історичності», ніж реальну історію ⁷². Найбільш радикальним варіантом такого конструювання є, приміром, формат

«відновлювальних робіт», що передбачає збереження лише фасадної частини будівлі (з ліквідацією усієї системи комунікацій, стін та перекрить, прихованих за зовнішньою шкаралупою «фасаду в півтори цеглини» й з вибудовуванням нового будинку, прихованого за новим фасадом як за маскою). Фактично, як архітектурний пам'ятник будівля за таких умов перестає існувати, але зберігає за собою можливість презентувати «історичність» як факт ідеології). Інші варіації не настільки радикальні, але являють собою репліки саме такого

«символічного конструктивізму» Приклад збереження під час _ґ ^ .

реконструкції фасаду старого будинку ^{(для простору Дніпропетровська,} Фото СергіяЛегези приміром, можна фіксувати такі

випадки, як додавання орнаментів й ліплення, що повинні надати яскраво виражену «історичність» будинкові, який до того був більш простим. При цьому, врешті-решт, саме питання про «історичність» втрачає будь-який сенс через нездатність неспеціаліста вирізнити її. Спостерігаємо також надбудовування де-

кількох додаткових повер- Приклади надбудовування нових поверхів над хів на більш стару основу; старою основою та додавання дат реконструкції

Фото Сергія Легези

додавання дати реконструкції до початкової дати будівництва, що надає, зауважимо, значного цвинтарного присмаку у зовнішній вигляд будівлі; заміна даху з тотальним використанням нових будівельних матеріалів (що примушує актуалізувати та переосмислити популярний з початку 1990-х років вислів «ставити кришу»; нарешті, винесення символіки фірми, що орендує будинок, на порожні з часів Радянського Союзу медальйони фасадів).

Певна річ, ідеться не про розробку централізованої стратегії конструювання міського простору з боку певних соціальних суб'єктів, але про спонтанні форми привласнення культурних та символічних знаків. Хоча подібна «спонтанність» досить-таки знакова, щоб стати предметом спеціального вивчення.

Простори міста, таким чином, можуть бути представлені як своєрідний ансамбль символічних форм й капіталів, достатньо рухливий, щоб можна було фіксувати закономірності таких його змін.

Мілана Николко