3. Майнове та статусне структурування міста

Розглядаючи соціальні групи городян, ми виявили відповідність між їх майновим статусом і типовими місцями розселення в місті. Як правило, еліта та заможні городяни прагнуть відгородитися, сегрегую-чи територію, тоді як незабезпечені верстви не в змозі вільно обирати місце мешкання і, підкоряючись обставинам, опиняються у найдешевших кварталах; найрізноманітніші маргінальні групи, зазнаючи з боку інших утисків, узагалі можуть опинитися в гетто.

Найхарактерніше відображає майнове розшарування міського простору вісь «Центр-Периферія», оскільки сама центральність культурою пов'язується з певною цінністю.

Кафедральний собор і площа «Ринок»: поєднання сакральної і комерційної цінності. Ще найдавніші міста Єгипту та Межиріччя впорядковувалися навколо Центру - середини поселення, де розміщувалися, як правило, культові споруди та будинки вельмож. Можна припустити, що така організація давала найбільші можливості вберегти цінні для спільноти місця і реліквії (така ж логіка простежується у стоянках первісних людей та привалах кочових народів). Згодом до сакральної цінності Центру додається утилітарна - зручність розміщення, рівновіддаленість, відомість для всіх, поруч із храмами починають розбудовуватися ринки та майстерні, а палацові споруди поєднують житлові та адміністративні функції.

¹⁰⁰ Куценко О. Д. Суспільство нерівних. Класовий аналіз нерівностей в сучасному суспільстві: Спроби західної соціології / О. Д. Куценко. - Харків : Вид. центр Харк. ун-ту, 2000.

Більшість пострадянських та постсоціалістичних міст зберігають підвищену цінність Центру. Саме там найдорожчі земля, житло, орендна плата, та, відповідно, проживають люди переважно з високим достатком, винаймають чи будують собі офісні приміщення великі фірми, відкриваються магазини відомих торговельних марок, розміщуються розважальні заклади.

Для прикладу наведемо ситуацію міста Києва, де ціна квадратного метру житлової площі у центральних районах міста удесятеро дорожча за розцінки на околицях міста як для продажу, так і для оренди. За класифікацією Української будівельної асоціації (УБА) існує 5 видів житлової нерухомості - «де люкс», «преміум», «бізнес», «економ», «соціальне». На думку спеціалістів УБА, лише перші 2 класи відповідають поняттю «елітне житло», і обсяг цього ринку в Києві не перевищує 10 %-12 %. Тож за їх висновками, елітне житло - це, найперше, центральне, екологічно безпечне, мальовниче розташування будинку. Низка вимог висувається і до комфорту та облаштування помешкання, а також до сусідства.

Якщо подивитися на карту Києва, то справді елітне житло, за висновками спеціалістів, може розташовуватися лише в центральній частині Шевченківського району та наближених до центру міста кварталах Подолу, Печерська, Голосіїва. Той час, коли житлом найвищого рівня називали будь-яку новобудову, минули. Лівий берег столиці закритий для елітного житла.

Конкурувати із цим простором достатку здатна лише держава, яка успадкувала і нині володіє усім неприватизованим майном (адміністративні та відомчі житлові будинки, заклади культури та побуту тощо).

Поява пасторальних захоплень - приміська зона. Північноамериканські міста, досліджувані згадуваним В. Бунге, а також Г. Дугласом, Л. Шнором і багатьма іншими американськими соціологами, у ХХ ст. кардинально змінили цю ціннісну ієрархію: центральні квартали або ж кільце навколо них перетворилися на справжнісінькі нетрі із вузькими темними вуличками, занедбаними будинками, де живе біднота.

З часом, ветхість будинків, погані комунікації, а то й зовсім відсутні вигоди роблять центральну частину міста невигідною, навіть небезпечною. У таких районах починають оселятися чи орендувати приміщення вихідці з бідних верств, мігранти, безробітні, знаходять притулок представники андеркласу. Це змушує навіть старожилів поспішно роз'їжджатися, ціни на землю та нерухомість падають, а капітальні інвестиції майже відсутні. Відповідно погіршується криміногенна ситуація, збільшується соціальна напруга даного району. Переважання серед найбіднішого населення та неадаптованих мігрантів, які стають новими мешканцями центру, представників монголоїдної та негроїдної рас просторово закріплює етно-расову структуру цих міст.

Центр у таких випадках втрачає свою привабливість для заможних громадян та людей середнього достатку, які в більшості перебираються за місто, у власні будиночки із галявиною, басейном і садом, ближче до природи - так, у приміській зоні міст виникають котеджні поселення. Середній клас США другої половини ХХ ст. масовим виїздом у приміські зони (як варіант субурбанізації) породжує так зване суспільство передмість, із яким і почав асоціюватися типовий американець.

За СРСР подібна ситуація була неможлива, оскільки усі потоки ресурсів та людей контролювалися владою. Проте, наприклад, занедбання історичного центру Львова, відсутність ремонту, опалення і водопроводу у багатьох будинках пізнього Середньовіччя призвело до суттєвого погіршення якості цього житла, тож поруч із площею Ринок, Кафедральним собором, багатьма привабливими туристичними об'єктами, кав'ярнями і дорогими готелями стоять, мов декорації, припалі пилом кам'яниці, де доживають свого віку далеко не найба-гатші мешканці міста Лева.

І якщо для Львова масова забудова приміської зони - справа майбутнього, то Київ уже підійшов до цієї стадії, химерним чином поєднуючи престижність Центру із зростаючою дороговизною приміської землі і котеджною забудовою навколишніх сіл у радіусі 50 км. Із вирішенням проблем транспортних розв'язок, столиця дорівняється за типом просторової структури до північноамериканських міст, та й історичний центр тоді уже повністю перекваліфікується на діловий, що лише посилить цю подібність.

Збільшення стратифікаційного розриву в сучасному суспільстві супроводжується характерними для різних прошарків населення просторовими стратегіями. Зосередження у різних за елітністю клубах, ресторанах, школах, місцях роботи і робочих місцях, а зрештою і адресах мешкання, супроводжує класоутворення у найвищих і середніх прошарках.

Для найбідніших верств така стратегія формування і відгороджен-ня місць мешкання майже недоступна через відсутність необхідних економічних, політичних, а тому й просторових ресурсів. Через це їх місце підтримання соціальних зв'язків, спілкування, соціалізації, часто також місце роботи ¹⁰¹, а іноді й місце проживання винесені на вулицю, тобто до публічних місць, як таких, що належать громаді (у найширшому міському розумінні як вулиці, так і громади).

Торгівля, дрібні послуги, випадкові підробітки, робота кур'єра, розповсюдження реклами тощо.

Про такий конфлікт між розширенням міського простору і його мешканцями говорили Ф. Бродель та Б. Спіноза, його історію аналізував М. Фуко. Розірвавши замкнутість (створену замковістю) середньовічного міста, наростаюча урбанізація завдяки численним вулицям і проїздам зробила у XVII-XVIII ст. міський простір відкритим для натовпів голодних селян, калік, душевно хворих, волоцюг, що, власне, актуалізувало соціально-політичні функції поліції, медицини й освіти з широким використанням спеціальних просторів ізоляції, контролю і перевиховання цих осіб.