2. Нова роль культури у ххі ст.

Економічні та технологічні трансформації, масові рухи населення та глобалізація мають неабиякий вплив на культуру міст, регіонів та країн. Традиційне розуміння культури отримало глибше переосмислення у другій половині ХХ ст. Після гуманітарної кризи першої половини ХХ ст. роль мистецтва та культури почасти трактувалася у термінах інституційної концепції культури ¹⁶⁶, тобто виокремлювалася її моралізаторська функція, а сама культура сприймалася як найважливіше суспільне благо. Західні теоретики культури, зокрема М. Арнольд (M. Arnol'd), чи Г. Ортега-і-Гассет (Jose Ortega-y-Gasset), розглядали культуру переважно в процесі аналізу тих культурних практик, які були типовими для представників аристократії (опера, драматичний театр, класична музика та ін.). На зразках так званої «високої культури» й були опрацьовані положення галузевої (інституційної) концепції культури, яка домінувала у визначенні культурних інституцій, важливих для держави і з огляду на це підпорядкованих системі державного управління. В Україні офіційна (себто галузево трактована) культура - це театри, бібліотеки, концертні зали, музеї та інші мистецькі заклади, культурні пам'ятки, що знаходяться в переліку охоронних, іноді - інституції громадського телебачення тощо.

Після Другої світової війни, у другій половині ХХ ст. культура поступово стала рушійною силою розвитку суспільства, країн та міст. Культурні зміни 1960-х рр. (культурна та сексуальна революція, студентські та гіпі-рухи та ін.) спричинили зміщення ціннісних акцентів молодого покоління на самореалізацію чи самовираження, які стали новими символами змін у розумінні культури як нового ресурсу та людської діяльності. Полегшення внаслідок цього жорстких ідеологічних рамок у західній політичній системі вплинуло й на зміну розуміння ролі культурних процесів, їх впливу на взаємовідносини в суспільстві і стосунків між суспільством і державою. Культура відтоді почала перетворюватися на інструмент політики, часто сприяла виходу з політичної, соціальної та економічної кризи.

¹⁶⁶ Див. визначення «інституційної концепції культури» Українського центру культурних досліджень на http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_1_1_2.php.

Багато сучасних соціальних теорій дотримуються галузевої концепції культури, але й багато заперечують існування окремих світів культури та життя, де перебувають споживачі культури; не відокремлюють комерційну культуру від світу чистого мистецтва і все більше підкреслюють синергію культури з багатьма формами виробництва, заперечуючи тим самим Марксову тезу про неприбутковість мистецтва та культури. Як відомо, Адам Сміт вважав культурні (мистецькі) практики такими, що нічого не виробляють та й К. Маркс вважав мистецтво прибутковим лише у сенсі збагачення посередників (наприклад, видавців, імпресаріо та ін.) між виробниками та споживачами

культурних продуктів. Така модель існувала в минулому та є актуальною на даному етапі, проте зараз усе більше говорять про економічний аспект культури і мистецтва.

У ХХ ст. у Європі та США виникли вже цілком комерційні і над-впливові культурні індустрії, як-от видавництва, кіностудії та студії звукозапису, радіо та ін. Після Другої світової війни поширилося масове телебачення, яке зробило копірайтні мистецтва над-прибутковими галузями економіки. Особливо в контексті зменшення виробничих потужностей найрозвинутіших країн світу і перенесення їх традиційних виробництв у Азію, значну частку доходів капіталістичних країн почали становити прибутки від аудіо-візуальних мистецтв, кіно та телебачення та й загалом тих, які засновані на використанні інтелектуальної власності (включно з програмним забезпеченням та комп'ютерними іграшками). Фактично, це породило економіку мистецтва та культури, яка почала розглядатися вже не лише у термінах культурології, але й економіки.

Усвідомлення менеджерами міст та урядами країн, що культура має сильний, а часом і вирішальний вплив на їх конкурентоспроможність, на залучення інвестицій і формування іміджу регіонів та міст, сприяло перетворенню культури на інструмент політики. На початку 1970-х рр. під впливом багатьох чинників ідея культурної демократії та централізованої культурної політики ¹⁶⁷ зазнали змін. Критика ідеї культурної демократії, перш за все була пов'язана з елітарним підходом до розуміння культури, нав'язування культури (інструмент виховування слухняних громадян), а не її свободи. Відомі теоретики розвитку міст в сучасних умовах Франсуа Матарассо (Francois Matarasso) і Чарльз Лендрі (Charles Landry) зазначали, що на зміну гаслу «культура для всіх» (культурна демократія) має прийти гасло демократизації культури - «культура для кожного». У свою чергу Чарльз Лідбітер (Charles Leadbeater) анонсував тезу - «не масова продукція а масова інновація», пропагуючи нову форму співпраці «we think» ¹⁶⁸.

¹⁶⁷ Див. аналітичний огляд культурної політики в Україні на www. culturalstudies.in.ua/zv_2007_s1.php.

¹⁶⁸ Офіційна сторінка проекту http://www.wethinkthebook.net.

У 1980-х рр. минулого сторіччя нова культурна стратегія передбачала розширення розуміння культури, децентралізацію повноважень ухвалення рішень у культурній сфері, співпрацю влади та закладів культури та інвестиції в культуру. Особливе значення культури актуалізувало і зростання регіональної та локальної ідентичності в країнах Західної Європи, а також розвиток культурного туризму. Культурна політика почала будуватися під впливом прагматизму, суть якого полягає в тому, що принципова цінність культури відзначається її здатністю слугувати різним цілям і стратегіям, спрямованим на суспільний розвиток або вирішення соціальних проблем. Це й дало поштовх до розвитку культурного підприємництва. Основними місцями такого розвитку у другій половині ХХ ст. стали міста.