4. «Прочитання» міста, відображеного в ідентичностях

Інтерналізація образів міста. Процес «писання» міст очевидно передбачає і його «читання». Якщо місто «написане», то воно обов'язково має бути «прочитаним». Тобто, можемо стверджувати, що символічні значення одночасно продукуються і споживаються. Проте не існує прямого зв'язку між спродукованими значеннями та їх сприйняттям як окремими індивідами, так і великими соціальними спільнотами. Досліджуючи систему уявлень серед мешканців міста або ж його гостей, можемо встановити окремі спільні тенденції у процесах «відчитування» його символічного простору. Проте, завжди існуватимуть відмінні, альтернативні й навіть конфліктуючі варіанти його прочитання. Отже, забудоване міське середовище - будь-яка споруда, група споруд чи архітектурний ансамбль - завжди є носієм цілої низки можливих символічних значень, які йому приписуються, проте ці значення ніколи не є закоріненими назавжди і сталими.

З огляду на панівні дискурси, продуковані місцевою і/чи національною елітою, треба також ставити питання про те, наскільки їх підтримують чи інтерналізують мешканці міст. Наскільки образ/образи міста, що формуються за допомогою таких маркерів як пам'ятники, пам'ятні дошки чи назви вулиць, інтер'єри та екстер'єри магазинів та закладів харчування, зовнішня реклама, а також за допомогою ЗМІ, путівників, художніх і документальних фільмів тощо, знаходять відображення в ідентичностях пересічних мешканців чи візитерів? Які з артикульованих та маркованих символів стали частиною їхніх уявлень про це місто? Отже, аналіз процесів «переписування» міста як соціального тексту повинен також включати і аналіз особливостей його «прочитання». Наскільки спроби нав'язати даному місту певну мережу символічних репрезентацій були успішними? Як ті чи інші соціальні групи відчитують їх та проживають у своєму повсякденному житті?

Практики проживання міського простору. Аналізуючи місто як текст і тексти про місто, дослідник змушений обирати макро-перспективу дистанційованого «зовнішнього глядача», який розглядає міський простір як план чи візуальну проекцію. На думку Мішеля де Серто «така містопанорама є теоретичним (тобто візуальним) симулякром, який стає можливим тільки через забуття чи помилкове розуміння повсякденних практик» ¹⁵⁸. Аналіз місць пам'яті, медіа-повідомлень чи путівників дозволяє нам судити про символічну структуру дискурсів стосовно минулого, втілених у міському ландшафті, або про зміни у політиці символічного маркування міського простору, представлені в спробах (пере)прочитати і (пере)писати місто як соціальний текст, проте не дають відповіді на запитання, якою мірою ці дискурси ін-терналізуються його мешканцями. Як влучно спостерігає Мішель де Серто, «пересічні мешканці, живуть нижче порогу видимості. Вони ходять містом - що є первинною формою емпіричного освоєння міста; вони пішоходи, Wandersmanner, чиї тіла повторюють всі звивини міського «тексту». Вони пишуть його, але не в змозі прочитати. Мешканці, що практикують місто (practitioners), використовують простори, які не можна бачити, пізнають їх наосліп як коханці свої тіла в обіймах. Переплетення шляхів, непізнавані поеми, чиї знаки накладаються, уникаючи розбірливості. Саме тому найхарактернішою рисою практик, які творять міське сум'яття, є сліпота. Мережі рухомих написів, що перетинаються, складають множинну розповідь, що не має ні автора, ні глядача. Оповідь, скомпоновану з фрагментів траєкторій і деформацій просторів, яка залишається повсякденно й невловимо іншою стосовно репрезентацій.

¹⁵⁸ de Certau M. The Practice of Everyday Life / M. de Certau. - Berkley-Los Angeles-London : University of California Press, 1988. - Р. 93.

Уникаючи уявних узагальнень через «погляд», повсякденне, у певному сенсі, не має поверхні. Його поверхня - це лише верхня межа, що вирізняється на тлі видимого/очевидного. У цих межах я локалізую практики, що є чужорідними «геометричному» чи «географічному» простору візуальних паноптичних, теоретичних конструкцій» ¹⁵⁹. Таким чином, дослідження процесів символічного маркування місь-

кого простору повинно включати ще один рівень аналізу - вивчення процесів, завдяки яким пропоновані символи вплітаються в особистий досвід городян, і те, як вони (моделі) зазнають змін чи, навіть, спотворень у їхніх повсякденних практиках та стратегіях опору. Наскільки успішними можуть бути спроби символічного (пере)про-читання і (пере)писання міського простору? Інше важливе питання полягає у тому, як повсякденне освоєння символічного ландшафту міста його мешканцями позначається на процесах інтерналізації та репродукування офіційних дискурсів.

Стратегії опору. Репертуар стратегій опору змінам репрезентацій символічного ландшафту, які можуть використовуватися мешканцями міста, великою мірою залежить від політичного режиму та со-ціокультурного контексту, в якому вони відбуваються. Протягом радянського періоду альтернативні пам'яті мали дуже обмежений простір для вираження і переважно були обмежені приватною сферою (приховані сімейні історії та святкування, використання старих назв вулиць/місць) чи напівлегальною або й підпільною діяльністю (наприклад, Самвидав). Сьогодні мешканці українських міст для того, щоб виразити свою опозицію до тих чи інших символічних маркерів, можуть застосовувати значно ширший спектр стратегій опору. Проте міський простір і надалі залишається не дуже толерантним до проявів «інакшості». Його також важко окреслити як полікультур-ний. Новими найпоширенішими стратегіями символічної репрезентації контрпам'ятей (використовуючи термін М. Фуко) є: святкування спільнотами власних релігійних чи національних свят, створення «альтернативних» туристичних маршрутів чи путівників, заснування нових або відновлення старих (дорадянських) місць пам'яті (для прикладу, реконструкція польського меморіалу на Личаківському цвинтарі у Львові чи встановлення пам'ятника О. Пушкіну та Меморіалу жертвам львівського гетто), використання альтернативних назв до офіційних місць пам'яті (наприклад, у Харкові монумент на честь проголошення радянської влади в Україні має неофіційну назву «троє з холодильником».

¹⁶⁰ Yampolsky M. In the Shadow of Monuments: Notes on Iconoclasm and Time / М. Yampolsky // Soviet Hieroglyphics. Visual Culture in Late Twentieth Century Russia. - Bloomington : Indiana University Press, 1995. - P. 92.

Сюди ж можемо зарахувати невідвідувані (так звані «мертві») символічні маркери та місця пам'яті. Як зауважив М. Ямпольський, «у реальності пам'ятники не часто стають об'єктами істинного культу чи пошани» ¹⁶⁰. Інші, агресивніші, стратегії опору можуть передбачати акції протесту, малювання графіті чи навіть акти вандалізму.

Наприклад, у Львові окремі перейменування (як у випадку з перейменуванням вулиці М. Лермонтова на вулицю Дж. Дудаєва) стали предметом гострих дискусій у ЗМІ (місцевих і закордонних), активізували різноманітні стратегії опору, провокуючи взаємодію чи протидію різних акторів. Серед стратегій опору, застосовуваних мешканцями, не згодними з такою політикою перейменувань, було замальовування табличок з новими назвами вулиць або надписування на стінах будинків старих назв.

Іншим прикладом можуть слугувати випадки свідомого руйнування чи вандалізації пам'ятників Героям Крут у Крутах, меморіального знаку загиблим воїнам УПА у Харкові чи пам'ятника жертвам Голодомору і сталінських репресій у Донецьку. Отже, бачимо, що у демократичних суспільствах репертуар стратегій опору є значно ширшим, й актори, не згодні з політикою символічного маркування міського простору, мають більше можливостей їх застосування.