1. Генеза соціологічного дискурсу щодо девіантогенності міського простору.

2. Теоретичні інтерпретації девіантогенних аспектів організації міського простору.

3. Лихий genius loci: його народження і вигнання.

«Звідки прийдуть варвари? Пройдіть занедбаними кварталами великих міст і ви, навіть зараз, побачите як гуртуються їхні орди! Наша цивілізація породжує деструктивні сили. Не пустелі і лісові хащі, а міські нетрі... виховують варварів, які в сучасному світі можуть стати тим, чим у минулому були гуни і вандали»

Г. Джордж¹⁸⁵

1. Генеза соціологічного дискурсу щодо девіантогенності міського простору

¹⁸⁵ George H. Progress and Poverty: An Inquiry into the Cause of Industrial Depressions and of Increase of Want with Increase of Wealth; The Remedy (1881) [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://en.wikisource.org/wiki/ Progress_and_Poverty/Chapter_XXV.

«Горе тому, хто зупиняється на будь-якому шляху грішних», застерігав на початку ІІІ-го століття нашої ери слідом за біблійним царем Давидом один із батьків християнської церкви Тертулліан (Quintus Septimius Florens Tertullianus) у роботі «Про видовища» (De spectaculis, 197 р.). Відповідно до вказаного імперативу, тема девіації аж до початку Нового часу і втрати церквою статусу головного регулятора соціальних відносин була маргінальною у публічному дискурсі, а вигнання, ізоляція та сегрегація були найбільш поширеними соціальними технологіями, спрямованими на врегулювання де-віантної поведінки. Центральне для теологічного дискурсу уявлення

про гріховність людської природи позиціонувало проблематику де-віантної поведінки у полі етично-виховного та містично-релігійного, а не управлінсько-адміністративного та науково-дослідницького. Докорінні зміни в інтерпретації відхильної поведінки відбулися, коли із становленням капіталізму змінилася економічна основа і соціальна структура суспільств, релігійні інститути й відповідні їм смислові системи перестали бути безальтернативними (у «західних» суспільствах розпочався процес їхньої маргіналізації), поширилися ідеї природних прав та конституційної монархії (і, у більш радикальній формі, республіканізму), утвердилася ідея керованих соціальних змін, соціальної інженерії та інституціоналізувалася ідея соціальної солідарності (на тлі загрози з боку «антисистемного» марксизму постали інститути соціального захисту та благодійництва, покликані пом'якшити гострі соціальні суперечності капіталізму), гуманізувалася система кримінального покарання, почався довготривалий процес реформи права, у ході якого поряд із репресивними впроваджувалися відновлювальні принципи.

Світський раціоналізм маргіналізує містично-духовну рамку сприйняття соціального із структуруючою опозицією добро/зло та чеснота/гріх і конструює раціоналістичну рамку розуміння і вдосконалення соціуму. Суттєвими сучасними рисами дискурсу з приводу девіантної поведінки стають публічність (дослідження відхильної поведінки більше не інтерпретується як «негідне» та таке, що компрометує дослідника і є непотрібним суспільству), науковість (відбувається спеціалізація дослідження відхильної поведінки, формуються дисциплінарні предметні поля, наукові школи, методології, теорії та методи), експертизація (утверджуються раціонально-позитивістські смислові рамки сприйняття відхильної поведінки як об'єкту впливу соціальної політики, дослідження якої сприймається як прикладне). Напрацювання О. Конта (Auguste Conte) та Г. Спенсера (Herbert Spencer) в аналізі «соціального здоров'я» та «соціальної хвороби» і, найбільшою мірою, роботи Е. Дюркгайма (Emile Durkheim) «Норма і патологія» (Regles relatives a la distinction du normal et du pathologique, 1895 р.) та «Самогубство» (Le Suicide, 1897 р.) ¹⁸⁶ подолали неписане правило ігнорування проблематики відхильної поведінки у соціогуманітарному дискурсі середини XIX ст.

¹⁸⁶ Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Е. Дюркгайм ; [пер. з фр. Л. Кононович]. - К. : Основи, 1998. - 519 с.

Вектором подальшої генези дослідження відхильної поведінки стало зміщення дослідницької уваги з ендогенних чинників, що визначають відхильну поведінку, на її екзогенні чинники. Поява чи поширення таких політичних та соціокультурних явищ як лібералізація суспільної моралі, утвердження масового споживацького суспільства, сексуальна революція, рух проти дискримінації расових, етнічних та сексуальних меншин, феміністичний та пацифістський рухи, рух за соціальну відповідальність бізнесу, за нову екологічну політику і навіть такі масштабні світові політичні процеси як деколонізація сприяли і низці змін у соціогуманітарних дисциплінах. Кожне з названих явищ дало поштовх до ревізіонізму у різних наукових царинах, актуалізувало проблеми, які раніше не сприймалися «суспільством» чи наукою як варті дослідження (наприклад, гендерну нерівність) і, врешті, поставили під сумнів розмежування між нормою та відхиленням. У межах соціології девіантної поведінки у останній третині ХХ ст. дедалі більше починають переважати конструктивістський та структурний підходи. Девіантність розглядається у контексті соціального конструювання реальності: як результат спільної дії девіанта та агентів соціального контролю, а також у контексті таких соціальних структур як сім'я, локальна і субкультурна спільнота, клас і раса, організація та інститут (Схематизацію дискурсу щодо інтерпретації девіантогенних факторів див. у таблиці 10.1).

Поряд із глибинними соціальними трансформаціями, пов'язаними із становленням індустріального суспільства та відповідними змінами суспільно-політичного і наукового дискурсу, прискорювалася сама соціальна динаміка. У авангарді цього процесу перебували міста - середовища, які унаочнюють, об'єктивують найвищі знання та політичні й технологічні інновації людини, а також середовища виникнення нових та поглиблення старих соціальних проблем, відповіддю на які все ще залишалася соціальна ексклюзія та позбавлення права легітимного перебування у просторі міста чи створення міських гетто.

Присутній у теологічному дискурсі образ гріховного міста знаходимо у зображенні деградації та загибелі Содому і Гомори та гріховності і гордині давнього і майбутнього, передапокаліптичного, Вавилону та августинівському розмежуванні між Градом земним і Градом Божим (Aurelius Augustinus, De Civitate Dei, 427 р.), зв'язок між якими слабне, а антагонізм посилюється із втратою впливу церкви на політичну владу

Гротескне зображення міста як вмістилища гріха, метафоричного образу гедоністичної тілесності і матеріалізму, започатковане богословським дискурсом, було підхоплене дискурсом літературним (дивись, наприклад, зображення міста у творі Ф. Достоєвського «Злочин і кара»), політичним та науковим.

Таблиця 10.1

Соціологічний дискурс щодо девіантогенних аспектів організації міського простору

Центральний фокус аналізу та локус девіантогенних факторів Вплив правових норм (санкцій за порушення) на відхильну поведінку Вплив расових чи етнічних особливостей на соціальну поведінку Природа девіанто-геннихчинників	Девіація виникає унаслідок...	Представники і праці
Біологічна (генетична, фізіологічна тощо)	...психічних чи біологічних особливостей, розладів, успадкованих чи набутих захворювань, відхилень розвитку	Прайс У., Уотмор П. Злочинна поведінка та чоловічий генотип XXY (1967 р.)
Психічна		Лебон Г. Психологія народів і мас (1895 р.); Фройд З. Психопатологія повсякденного життя (1904 р.)
Етично-правова	...гедоністичної природи людини та слабкості правових обмежень	Беккарія Ч. Про злочини і покарання (1764 р.); Бентам І. Введення в основи моральності і права (1824 р.)
Морально-етична	...індивідуального вибору між дотриманням та порушенням морально-етичних норм	Нієбур Р. Моральна людина та аморальне суспільство: дослідження етики та політики (1932 р.); Франкл В. Людина в пошуках сенсу (1946 р.)
Расово-етнічна	...приналежності до певної расової чи етнічної групи	Гобіно Ж. А. де. Есей про нерівність людських рас (1853 р.); Розенберг А. Міф ХХ століття (1930 р.)
Групова структура та динаміка	...позиції індивіда у мережі між-особистісних звязків та потоків ресурсів	Морено Я. Л. Соціометрія і експериментальний метод, (1949 р.) Барт Р. Структурні пустки (1992 р.)
Соціальні практики та інститути	...участі індивідів у соціальних практиках, за-лученості до соціальних інститутів	СазерлендЕ. Білокомірце-ва злочинність (1949 р.); Фрезіер Ф. Негритянська родина у Сполучених Штатах Америки (1939 р.)
Ціннісно-нормативні та статусно-рольові структури	...розбалансо-ваності ціннісно-нормативної чи / та статусно-рольової структури	Мертон Р. Соціальна структура і аномія; Кловард Р., Олін Л. Нелегітимні засоби та де-лінквентні субкультури

Вплив психічних та біологічних (генетичних, фізіологічних тощо) особливостей на соціальну поведінку

Вплив індивідуальної схильності до дотримання чи порушення морально-етичних норм на соціальну поведінку

Вплив залуче-ності до соціальних практик і інститутів на соціальну поведінку

Вплив структурних чинників (ексклюзії, мар-гінальності чи браку контролю та ін.)

Вплив ціннісно-нормативних та статусно-рольо-вих структур на соціальну поведінку

Ендогенні чинники (відхильна поведінка - наслідок особливостей самого девіанта (його психічного чи фізіологічного стану)

_ів _кі

и н н и ч

е д

_ій _ці

а т е р п р е т _ін

р т к е п

С

Екзогенні чинники І (відхильна поведінка є наслідком впливу з боку масштабних соціальних структур)

¹⁸⁷ Simmel G. Die Grofistadte und das Geistesleben / G. Simmel // Die Grofistadt. Vortrage und Aufsatze zur Stadteausstellung. Jahrbuch der Gehe-Stiftung Dresden ; hrsg. von Th. Petermann, Band 9. - Dresden, 1903. - Р. 185-206.

У соціології концептуалізації соціальних трансформацій (зокрема, тих, що супроводжують перехід від механічної до органічної солідарності (Е. Дюркгайм) та від спільноти до суспільства (Ф. Тьонніс (Ferdinand Tonnies), що неминуче супроводжувалися руйнуванням старих солідарностей і створенням нових та послабленням соціальних зв'язків і контролю у перехідний період, обґрунтували наявні у суспільному дискурсі побоювання щодо девіантоген-ної природи міста як такого. Один із класиків соціологічної науки, Г. Зіммель (Georg Simmel), у праці «Великі міста і духовне життя» (Die Gro6stadtе und das Geistesleben, 1903 р.) ¹⁸⁷, наголошував на такій характеристиці соціального типу «міщанина» як «привілей недовіри». Він мав на увазі високий «поріг чутливості», який захищає жителя міста від можливих небезпек динамічного та різноманітного міського соціуму, змушує його вдягати «оболонку байдужості» та уникати емоційного ангажування задля заощадження власних психічних ресурсів, що ускладнює ефективний неформальний моніторинг поведінки та створення солідарності між мешканцями міста. Прискорення урбанізації та зміна співвідношення сільського та міського населення вияскравили центральну проблему: великі потоки мігрантів, які залишали культурно гомогенні села, занурювались у гетерогенне міське середовище, а саме у середовище занедбаних у сенсі соціальної інфраструктури індустріальних районів. Науковці побоювалися, що «нові міщани», залишивши позаду нормативні обмеження традиційного середовища локальної сільської спільноти, стануть ізольованими та дезорієнтованими у масовому суспільстві, а відтак - некерованими та схильними до девіацій. Такі інтерпретації утверджували переконання у тому, що навіть у стабільні часи міське середовище продукуватиме вищий рівень відхильної поведінки, ніж сільське.

Саме міський соціум був центральним об'єктом досліджень чиказької школи соціології - багатогранної та плідної наукової школи, у межах якої, зокрема, було започатковано застосування якісних методів у прикладних соціологічних дослідженнях, концептуалізовано поняття «маргінальність» та опрацьовано методику соціального районування міського простору, розроблено та верифіковано теорію соціальної дезорганізації. Соціальний контекст формування цієї наукової школи сприяв вибору саме урбаністичної проблематики досліджень. Ще в 1860 р. Чикаго було містечком із населенням 10 тис. осіб. Пожежа 1871 р. знищила його, а вже 1910 р., головно завдяки напливу іммігрантів, населення Чикаго становило близько 2 млн осіб. Тривало розширення та підвищення якості соціальної інфраструктури і комунального господарства міста, яке, втім, не встигало за темпами зростання кількості мешканців. Виникали певні соціальні проблеми: високий рівень злочинності, безробіття, величезна кількість бездомних, погані житлові, санітарні умови та умови праці. До цього додавалися проблеми, пов'язані з труднощами взаємодії між мешканцями, які сповідували різні релігії, належали до різних расових та етнічних груп і нерідко приносили з собою у «Новий світ» всю складну історію міжрасових, міжетнічних чи міжрелігійних конфліктів. Такі процеси відбувалися на тлі активного становлення капіталістичних відносин, зародження системи соціального захисту, жорсткої конкуренції між підприємницькими структурами та формування системи цінностей, орієнтованої на індивідуальний успіх. Дослідження просторового розподілу соціальних проблем у міському середовищі призводять до формування трьох взаємопов'язаних теоретичних моделей просторової організації міста. Це: зональна, секторальна модель та модель множинних ядер.

Перша із цих моделей - зональна - пов'язана із діяльністю представників чиказької школи. Р. Парк (Robert Park) та Е. Бьорджесс (Ernest Burgess) розробили теорію концентричних зон, вихідні положення якої полягають у тому, що місто є середовищем, подібним до тих, які можна знайти в природі і у їхніх межах важливими є ті ж самі сили, які впливають на екосистему. Коли місто формується і росте, люди та їхня активність концентруються у певних місцях - це процес концентрації. Поступово ці місця стають перенаселеними. Відтак відбувається відтік людей із центра міста - розсіювання. Конкуренція за землю й нечисленні ресурси призводить до поділу міського простору на чіткі «екологічні» ніші, «природні зони». Екологічний підхід, який сформувався у межах чиказької школи соціології, не має анінаймен-шого стосунку до звичного значення терміна «екологія». Інтерпретація екології чиказькою школою стосується в першу чергу міського середовища і артефактів (тобто речей, створених людьми або таких, яким люди надали сенсу) і пов'язана із концепцією «природних районів» міста. Дослідження «природних районів» за Е. Бьорджессом мало полягати у: визначенні просторового образу району, його топографії; розміщенні місцевої спільноти, фізичної організації ландшафту та створених людиною структур (житла, робочих місць, місць відпочинку тощо); вивченні «культурного життя», тобто способу життя, звичаїв, стереотипів.

У межах екологічних зон люди поділяють подібні соціальні характеристики, оскільки є об'єктами тих самих «екологічних» впливів. Населення зон гомогенізується. З часом місто набуває форми низки концентричних кіл. У випадку Чикаго, яке ілюструє поширені у США закономірності організації міського простору, центральна зона є діловим центром міста, вона оточена другою зоною, зоною транзиту, у якій зосереджені території промислового виробництва та житлові будинки з низьким рівнем житлових умов - помешкання низькоква-ліфікованих представників робітничого класу (ця зона позначається терміном - «city slums» або евфемізмом - «inner city»). У третій зоні переважає приватна забудова. Тут проживають представники робітничого класу з вищим рівнем кваліфікації та прибутків. У четвертій зоні, де житлові умови є ще кращими, переважають представники середнього класу. У п'ятій, зоні передмістя, мешкають люди, які щодня подорожують транспортом у центр міста до місця праці. Тут рівень житлових умов та соціальний статус мешканців найвищі.

Секторальна модель організації міського простору була запропонована у 1939 р. економістом Г. Гойтом (Homer Hoyt). Згідно з нею, різні частини міста є більш привабливими для здійснення певних видів діяльності в силу екологічних та географічних чинників. У процесі поширення площі міста ці види діяльності так само поширюються. Поширення відбувається у формі віяла. Таким чином формуються сектори міста.

Третя модель територіальної організації міського простору запропонована у 1945 р. географами К. Гаррісом (C. Harris) та Е. Ульманом (E. Ullman). Згідно з цією моделлю у місті в процесі розвитку формується більше, ніж один центр. Так, навколо місць економічної активності, адміністративних кварталів, вищих навчальних закладів, навчальних корпусів, студентських гуртожитків, розважальних центрів формується ареал активнішої взаємодії мешканців міста зі специфічним рівнем освіти, сферами зайнятості, стилем життя, лінгвістичною компетентністю. Подібні ареали формуються навколо торгових центрів, об'єктів промислового виробництва чи об'єктів рекреаційного характеру. Відбувається спеціалізація окремих частин міста. Усі три моделі можуть бути апліковані у дослідженні девіантогенних аспектів організації міського простору. Наявність чи відсутність стійких паттернів розподілу показників злочинності та інших соціальних проблем, насиченість та характер соціальної інфраструктури і, врешті, символічний образ частин міста у сприйнятті мешканців дозволяють виявити присутність девіантогенних чинників у конкретних частинах міського простору.