3. Основні теоретичні моделі міського управління

Від самого початку становлення управлінської міської культури в ній проглядаються два основні компоненти - по-перше, це міські уряди (які поступово стали поєднанням обраних та призначених посадових осіб), по-друге, соціальні спільноти, які на принципах самоорганізації та самодіяльності включені у процеси управління містом (їх інтереси представлені через органи місцевого самоврядування).

Яницкий О. Н. Теория урбанизации... - С. 47.

Тож зупинимося більш детально на першому компоненті даної системи - міських урядах. Наукова увага до них почала зростати з 1960-х рр. - саме тоді актуалізуються проблеми, пов'язані зі зростанням конфліктності взаємодії і, відповідно, з пошуком можливих механізмів залагодження конфліктів через управління. Важливими причинами підвищеної уваги було і те, що міські уряди стають посередниками між державою та громадянами як одержувачами субсидій, фінансування, допомоги в проведенні соціальної політики тощо; перетворюються на місце представництва інтересів різних груп та верств міського населення (через залучення до процесу управління містом представників різноманітних політичних угруповань, рухів, організацій, що представляли інтереси відповідних соціальних прошарків чи груп); стають регуляторами місцевої економічної політики.

Вивчення та пояснення міського управління вкладається в декілька теоретичних моделей. Розглянемо основні з них ¹¹⁵.

Перша модель - плюралістична. Вона передбачає наявність різноманітних груп впливу (наприклад, це можуть бути виробники, тимчасові спілки, утворені для реалізації конкретного проекту, добровольці та ін.), які змагаються між собою, щоб просунути власні інтереси. Влада не допомагає жодній з груп у процесі представлення її інтересів, однак бере участь у «освяченні» переможця. Процес прийняття рішень має фрагментарний характер - група, що отримала владу в одній сфері, не має її в іншій.

Однак дана модель має цілу низку серйозних недоліків. На практиці виявилося, що все виглядає не так ідеалістично - різноманітні групи не є рівними між собою, вони мають різні можливості та ресурси для забезпечення власного представництва й проведення рішень, які б відповідали їх інтересам (так, очевидно, що група представників бізнесу виявиться більш результативною у просуванні власних інтересів, ніж доброчинна організація). Не такими вже й нейтральними щодо змагання названих груп виявилися на практиці й представники влади, які, навпаки, більше були зацікавлені заохочувати ті чи інші групи до співпраці з владними структурами. Внаслідок критики плюралістичної моделі народився неоплюралізм, концептуально зосереджений на вивченні самих груп взаємодії (груп тиску), специфіки взаємодії цих груп з державними структурами, ступеня зацікавленості місцевої влади у залученні тих чи інших груп до процесу управління тощо.

¹¹⁵ Див. детальніше: Вагин В. Город как объект управления: основные концепции принятия политических решений в городах. Современные города как объекты изучения политических наук / В. Вагин // Социология города [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/Vagin.

Наступний теоретичний конструкт має назву елітизм. З позицій даного теоретичного підходу щодо бачення міського управління, реальну владу в місті мають індивідуали - представники еліти. Вони можуть навіть не обіймати офіційних посад. Але вони утворюють своєрідні коаліції міського зростання, тісно пов'язані з місцевою владою. Іх безпосередні контакти та залучення до кола еліти нових членів відбувається через ретельно створене місцеве співтовариство, використання мережі контактів у магазинах, школі, церкві. У деяких випадках еліта, що формує міську політику та визначає її основні напрямки, може навіть не проживати на території міста (як, приміром, представники еліти - власники містоутворюючого підприємства, які керують виробництвом через менеджерів і не мешкають безпосередньо у місті, де розміщені виробництва). Продовженням концепції елітизму в міському управлінні став неоелітизм, теоретичне наповнення якого пов'язано зі зміною та удосконаленням наукового розуміння самого поняття еліти. З позицій неоелітизму еліта розглядається не як монолітно однорідна та стабільна група, а як сукупність різних невеликих груп, які, так само як і у плюралістичній моделі, змагаються між собою у своєму впливові на державу.

Ще одна теоретична модель міського управління отримала назву корпоратизм. У даному випадку реальну владу в місті мають державні структури та монопольні елітні групи. Важливим елементом даної системи є наявність конкуруючих між собою організацій. Представити свої інтереси індивід може лише за умови організаційного включення у процес управління. Усі інші політичні інтереси не мають шансів на представлення у міській політиці. Також важливою особливістю процесу міського управління, побудованого за такими принципами, є те, що міський уряд має власні, автономні цілі, незалежні від спільнот та інтересів бізнесу. Уряд сам по собі є найбільшим працедавцем, тож зацікавлений за рахунок залучення до власної діяльності ресурсів різноманітних організацій та фірм, зміцнювати власні позиції.

Оскільки процес управління містом не в останню чергу залежить як від стилю управління, запропонованого міською владою, так і від якісного стану тих, ким керують, у різних містах може бути представлена та чи інша модель, або ж гібридні їх варіації. Означена теоретична типологія дає можливість розпізнати певну домінацію у проведенні міської політики та на цій підставі класифікувати її. Вимогам часу найбільше відповідає плюралістична концепція, однак важливим і надалі залишається виявлення її недоліків з метою формування системи рівного права на представництво власних інтересів на рівні міської політики. Останнє безпосередньо пов'язано з практикою місцевого самоврядування, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях через самоорганізацію місцевих жителів за згодою та за підтримки держави.