1. Походження філософії.

З часів виникнення філософії її проміжна позиція між світоглядом і наукою надавала певну можливість ототожнювати її або з наукою, або зі світоглядом. Обидві позиції є крайностями, які нівелюють саму специфіку філософського знання. Крайньою позицією щодо сутності філософії є ототожнення її з наукою. Найчастіше специфіку філософії вбачають у вищому рівні уза¬гальнення. Дійсно, результати філософського пізнання формулюються в універсальних, граничного рівня узагальнення положеннях. Наука теж уза¬гальнює здобуте знання. Філософію з наукою зближує принципова тео¬ретичність, прагнення не тільки до узагальнення, до максимальної раціо¬налізації знання, але й до обґрунтованості, доказовості суджень, системності і логічності думки. І філософія, і наука спрямовані, перш за все, на здо¬буття певних знань, їх основною функцією є функція пізнавальна. Все це робить філософію «наукоподібним» знанням. Але знання, на яке націлена наука і філософія, - різного ґатунку. Якщо наука прагне здобути знання законів фізичного, емпіричного світу, яке, врешті решт, за словами одного з філософів, є «знанням заради досягнення і панування», то філософія є знанням «заради спасіння» (М. Шелер), знанням про те, «як жити». А знан¬ня, «як жити» вже не є строго науковим, бо стосується вічних проблем людського існування. Воно є знанням світоглядним. Філософія - це не наука, а цілком самостійна, унікальна форма осяг¬нення світу. Але філософія має ознаки науковості, вона орієнтується на наукові критерії знання. Філософія є таким способом мислення, коли пред¬мет пізнання (він може бути будь-яким - від космосу і природи до інтимно-душевної сфери людини) розглядається з позиції граничної мети існування людини, сенсу її життя, призначення у світі. А призначення людини -реалізуватися, відбутися, стати людиною. Адже людина є самостворюючою істотою, символом чого є визнання її як «образу і подоби Божої». Лише внаслідок такого призначення людини у світі і виникають всі світоглядно-філософські проблеми. Прагнення будь-що-будь уподібнити філософію науці, саме «науковіс¬тю» виправдати сам факт її існування, виходить з переоцінки значимості науки, з піднесення її в культ. Але не все, що не є наукою, обов'язково по¬гане, неповноцінне або недосконале. Мистецтво, релігія, мораль - це все не наука у духовній культурі людства. Так само філософія не тотожна науці, але від того вона не стає гіршою. Як колись висловився всесвітньо відомий фізик Е. Фейнман, «якщо філософія - не наука, то це не означає, що з нею щось не гаразд. Просто не наука вона і крапка». Що ж саме відрізняє філософію від науки? А. По-перше, як вже зазначалось, вони розрізняються змістом, колом проблематики. Б. Звідси випливає ще одна суттєва відмінність філософії і науки. На¬ука прагне відкинути все суб'єктивне, тоді як у філософії суб'єктивний початок грає особливу роль. Г. У філософії і науці по-різному відбувається роль автора-творця. Кожен результат наукового дослідження, якщо він справді об'єктивний, може бути у принципі відтвореним будь-яким іншим науковцем-дослідником. Національність і віра, сімейні відносини і риси характеру, усі особливості людини не впливають на результати наукової творчості. Філософське знання відображає унікальність духовного досвіду, неповторність долі і своєрідність особистості його творця, внутрішній світ автора. Д. Оскільки філософське пізнання залежить від обсягу пережитого до¬свіду, його висновки не можуть не відрізнятися від результатів наукового пізнання. Наукова істина має загальнопримусовий, обов'язковий характер. Наукова істина єдина, а наукові теорії однієї галузі пра¬гнуть до єдності і зближення. Для філософії це у принципі неможливо. Ви¬сновки філософії позбавлені такої чіткої однозначності і загальноприйнятності, яка притаманна науці. Саме тому історія філософії - це нескінченна різноманітність шкіл, напрямків, течій, які доповнюють одне одного і не прагнуть об'єднання і збігу. Історія філософії переконливо доводить непо¬вноту і недостатність будь-якої окремої філософської системи. Жодне фі-лософське вчення не може претендувати на виключність, на володіння єди¬ною і обов'язковою для інших істиною. У цьому розумінні філософське знання плюралістичне. «Плюралізм» - термін, який був застосований американським філософом, засновником прагматизму У. Джемсом для вира-ження права особистості мати свій світогляд, необов'язковий для всіх. Е. Істина, у тому числі і філософська, є процесом, що встановлюється через вільний діалог різноманітних філософських систем і концепцій. Але діалогічний характер філософського знання набагато виразніший, ніж у науці, і шляхи розвитку наукового і філософського знання - різні. Філосо¬фія постійно звертається до свого минулого, до діалогу з ним, тому історія філософії- невід'ємна частина самої філософії. Ж. Розрізняє філософію і науку й міра «практичності», безпосередньо¬го зв'язку з сьогоденням. Так, наука, у кінцевому підсумку, має цілком практичне призначення - задовольняти конкретні потреби людей. Філосо¬фія ж - теоретичне уявлення про Абсолют, вона — знання вічного, і тільки потім її результати використовують для пізнання тимчасового. Тому філо¬софія не повинна бути служницею ні релігії, ні науки, ні ідеології.

2.Філософські ідеї та школи в Стародавній Індії.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Піднімалися питання сенсу життя, що таке щастя і як його досягти. В Індіїї вважали досягнення щастя – утотоження з абсолютом.

Характерні риси староіндійської філософії:

розмитість меж між людиною і природою, весь навколишній світ мислиться живим і натхненним; домінування морально-етичної проблематики над натуралістичною, тобто теза про те, що людина повинна перш за все розібратися з самим собою, а не "покращувати" навколишній світ; акцент на необхідності постійного самоудосконалення; сприйняття матеріального світу речей як обману, ілюзії, тіні реальності; орієнтація на містичне переживання натхненності буття. Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Одній з якнайдавніших філософських шкіл Стародавньої Індії, що яскраво втілила специфіку відповідного світобачення, була веданта. Вона заснована на ученні Вед - священних текстів, що містять сокровенні знання Арієв. Згідно вчення існує світова душа, з якою прагне з'єднатися безсмертна, але недосконала людська душа. Багато принципових положень веданты збереглися у філософському ученні буддизму. Буддизм є вчення про звільнення Шлях до звільнення лежить через збагнення Чотирьох Великих Істин. Школою Стародавньої Індії був також джайнізм, Відповідно до цього учення, людина володіє подвійною натурою - духовною і матеріальною. Карма об'єднує в людині духовне і матеріальне, тому його головне завдання - позбавитися від карми шляхом управління і контролю над своєю матеріальною натурою шляхом різних аскетичних практик. Йога - філософська школа, яка вчила узгоджувати духовне і тілесне в людині. Іудаїзм – вважав що душа безсмертна, і вона здатна перероджуватися.В залежності від того як людина проживе, таке і буде інше життя. Філософія Стародавньої Індії вчить пошуку гармонійних форм взаємодії людини і навколишньої дійсності, благоговінню перед життям і її незбагненними таємницями. В умовах глобальної екологічної кризи подібні підходи є принципово значущими.