Gidens_Sotsiologiya2

лосують за лейбористів, а не за консерваторів, що свідчить про на­ лежність до профспілки «синіх» або «білих комірців».

Другою причиною є те, що виборці значною мірою перетворилися на заручників своїх давніших політичних поглядів, зумовлених їхні­ ми партійними преференціями. Тепер вони, як правило, голосують за ту партію, котра, як їм вбачається, найбільш обстоює їхні інтереси. Так, наприкінці 1970-х — впродовж 1980-х років, за даними Круі, Лейбористська партія декларувала перед своїми виборцями політичні погляди, які багатьом не сподобалися, тож до влади надовго прийшов консервативний уряд.

Вибори 1992 року

Під час виборів 1992 року спостерігалося збільшення числа при­ бічників лейбористів на 2 відсотки; консерватори зберегли у парла­ менті переважну більшість, хоча ця більшість значно поменшала. Частина населення, що голосувала за торі, залишалася досить ста­ більною з 1979 року (тоді вона становила 44,9 відсотка) до 1992 року (42,8 відсотка). Частина прибічників лейбористів була більшою від найнижчого рівня 1983 року (тоді вона становила менше 30 відсот­ ків). У 1992 році лейбористи здобули 35,2 відсотка голосів. І всетаки це було менше, ніж у 1979 році. Третя партія, Ліберальні де­ мократи, здобула 18,3 відсотка, що означало спад її популярності після двох останніх кампаній.

Незважаючи на послідовну підтримку усіх трьох партій, проведе­ не під час виборів дослідження виявило наявність значної кількості альтернативних голосів. Опитування групи, що складалася з 1500 ви­ борців, показало, що 21 відсоток з них становили ті, хто зробив свій вибір лише в останній тиждень кампанії.

Загалом результати виборів підтвердили тезу про перестановку прибічників, водночас показавши, що така перестановка відбулася глибше у лавах неконсерваторів. Це загострило проблему популяр­ ності Лейбористської партії; вибори 1992 стали четвертими поспіль, що їх виграли торі.

Тетчеризм і наслідки

Як зазначалося раніше, однією з найяскравіших рис британської політики наприкінці 1970-х — протягом 1980-х років був вплив політичних ідей, пов'язаних з пані Тетчер. Які ж були джерела тетчеризму? Чим тетчеристи «взяли» таку значну частину британсь­ кого електорату? Можна просто подумати, що політика, котру про­ водив уряд пані Тетчер, була однозначно виваженою і послідовною. Однак у дійсності було інакше. Тетчеризм мав свої напрямки діяль­ ності, проте вони зводилися здебільшого до досить довільного пере­ ліку програм та ініціатив. Декотрі з них приймалися з прагматич­ них міркувань, тимчасом як інші видозмінювалися або врешті-решт узагалі відкидалися (Riddell, 1985; Kavanagh, 1987).

Під час першого терміну перебування при владі пані Тетчер базу­ вала свою політику на монетаризмі. Контроль за пропозицією гро­ шей вважався ключем до зменшення інфляції та раціонального управління економікою. Проте, як виявилося, досягти поставлених цілей монетарного контролю було неможливо, тож від монетаризму довелося значною мірою відмовитися. Після виборів 1983 року ідеї тетчеризму в економіці було підтримано процесом приватизації дер­ жавних компаній. Значний ефект дав продаж акцій фірм «British Te­ lecom», «British Gas», «British Steel», «British Airways» та «British Petroleum».

Вважається, що приватизація має ряд переваг. Вона здійснюється з метою відродження здорової економічної конкуренції замість украй ускладнених та неефективних бюрократичних структур, скорочення державних видатків і припинення політичного втручання в процес прийняття управлінських рішень.

Політика приватизації, що її започаткувала пані Тетчер, мала до­ вготривалий вплив. Спочатку їй відчайдушно протидіяла Лейборист­ ська партія. Проте згодом лейбористи переглянули свої непримирен­ ні погляди і погодилися з невідворотністю більшості напрямків приватизації.

«З леді не жартують!» — проголосила пані Тетчер в одній із своїх найвідоміших промов. Імовірно, найсильнішою стороною тетчеризму були особистість і моральні якості самої пані Тетчер. Її войовничі погляди не подобалися багатьом виборцям, однак її поважали як на­ ціонального лідера. Відмова пані Тетчер поступитися під час окупації Аргентиною Фолклендських островів була яскравим виявом цих якостей, а її чільна роль в уряді зросла в результаті рішучого звіль­ нення тих членів кабінету, котрі не поділяли її поглядів.

Проте після блискучої перемоги на виборах 1987 року популяр­ ність пані Тетчер серед електорату почала різко падати. Головними причинами цього були несхвальне ставлення до подушного податку (Poll Tax) (податок не з доходу чи власності, а «з голови»), супереч­ ливі погляди пані Тетчер на роль Британії у Європейській Співдруж­ ності та початок спаду економіки. Незадоволення членів Консерва­ тивної партії своїм лідером досягло такого рівня, що коли Майкл Гезлтайн у листопаді 1990 року став альтернативним кандидатом, він зміг у повторному турі голосування відвоювати у неї 15 відсотків го­ лосів, необхідних для безперечної перемоги. Старші колеґи умовили пані Тетчер вийти на цьому етапі із змагання, і новим лідером кон­ серваторів та прем'єр-міністром країни став Джон Мейджор (King­ dom, 1991).

«Нові лейбористи»

За правління Джона Мейджора консерватори продовжували при­ ватизацію державних підприємств навіть там, де їхні наміри мали меншу популярність у електорату. Наприклад, «British Rail» було поділено і продано приватному учаснику тендера, хоча опитування

Таким чином лейбористи офіційно визнали визначальну роль рин­ кової економіки, що її так рішуче прагнула розвивати пані Тетчер. При цьому партія вносить зміни, подібні до тих, що відбулися в біль­ шості соціалістичних партій Західної Європи. Вирішальним чинни­ ком цього був крах комунізму в Радянському Союзі та Східній Євро­ пі, про що ми стисло поговоримо в цьому розділі.

Світогляд Лейбористської партії завжди істотно відрізнявся від поглядів комуністів — масштаб державного володіння промисловими підприємствами в комуністичних країнах значно перевищував той, що будь-коли уявляли собі лейбористи. І все-таки більшість пого­ дилася з тим, що розпад комунізму разом з тим сигналізує про необ­ хідність радикального перегляду менш крайніх соціалістичних ідей. Ідея про те, що сучасною економікою можна «керувати», поставивши її під контроль держави, ідея, що посідала центральне місце як у комунізмі, так і соціалізмі лейбористського типу, тепер видається за­ старілою.

УЧАСТЬ ЖІНОК У ПОЛІТИЦІ Виборчі моделі та політичні уподобання

Вибори мають для жінок особливе значення з огляду на їхню бороть­ бу за здобуття права голосу, що відбувалася практично повсюдно довгий час. Учасниці перших виступів жінок розглядали вибори і як символ політичної свободи, і як засіб досягнення більшої економіч­ ної та соціальної рівності. У Британії і Сполучених Штатах, де спро­ би жінок вибороти право голосувати відзначалися більшою активніс­ тю і спричинили більше насильства, ніж будь-де, лідери жінок за­ знали значних труднощів, поки домоглися свого. Навіть сьогодні не у всіх країнах жінки мають однакові з чоловіками виборчі права, а Саудівська Аравія — єдина держава, де жінкам не дозволено голо­ сувати на національному рівні. Тож чи принесла сподівані резуль­ тати важка боротьба жінок за здобуття права голосу?

Коротка відповідь така: «ні». У більшості західних країн жінки, вперше здобувши право голосувати, користалися ним значно менше, ніж чоловіки. У перших національних виборах, до яких було допу­ щено жінок Британії (1929 p.), з них голосувала лише одна — близь­ ко третини порівняно з двома третинами чоловіків. Приблизно таким же було співвідношення і в США, та й в інших країнах відразу після впровадження загального права голосу. У багатьох країнах жінки досі не голосують у такій кількості, як чоловіки, хоча в деяких випадках такої розбіжності вже немає. Участь жінок в трьох останніх виборах президента США лише на 3—6 відсотків поступалася участі чоловіків. У Британії починаючи з виборів до парламенту 1970 року, розбіжність становила не більше чотирьох відсотків. Відмінності в активності участі у виборах представників різної статі цілком зникли

у Швеції, Західній Німеччині й Канаді, тимчасом як в Італії, Фін­ ляндії та Японії голосує навіть трохи більше жінок, ніж чоловіків.

Ці дані свідчать про те, що реальною перешкодою рівності обох статей є не проблема участі у виборах, а глибоке соціальне розмежу­ вання між жінками та чоловіками, що звели діяльність жінок до ра­ мок домогосподарства. Зміни в цьому соціальному розмежуванні вплинули й на політичну активність жінок. Коли відмінності у пов­ новаженнях та статусі між чоловіками та жінками почали зменшу­ ватися, участь жінок у виборах зросла.

Наскільки відрізняються політичні настрої та уподобання жінок від поглядів чоловіків? Багато суфражистів, перших прибічників права жінок голосувати, вважали, що участь жінок у політиці радикально трансформує політичну діяльність і внесе новий струмінь альтруїзму та високоморальності. Противники участі жінок у вибо­ рах також стверджували, що політична участь жінок матиме незабар­ ні наслідки, але вже катастрофічного характеру. Відомий британ­ ський противник жінок у виборах застерігав, що «революцію такого величезного значення годі провести, не заподіявши великого лиха для Англії» (Currell, 1974, p. 2). Поширеною є думка про те, нібито участь жінок у політичних справах зробить політичне життя баналь­ ним і водночас зашкодить стабільності родини.

Жодне з цих крайніх припущень не справдилося. Здобуття жін­ ками права голосу не мало великого впливу на природу політичного життя. Жінки, як і чоловіки, голосують залежно від партійних пре­ ференцій, політичних орієнтацій і вибору з-поміж наявних канди­ датів, хоча між жінками-виборцями та чоловіками-виборцями існу­ ють безперечні відмінності. Жінки-виборці порівняно з чоловіками в цілому більше тяжіють до консервативних поглядів, про що свідчить число голосів за праві партії. Це підтверджує досвід Франції, Німеч­ чини та Італії. У Британії і Сполучених Штатах ситуація більш неод­ нозначна. У Британії за партію лейбористів голосує більше молодих жінок, ніж чоловіків, в той час як літні жінки у своїй більшості під­ тримують консерваторів. Обидві ці тенденції більш-менш урівнова­ жують одна одну. В Сполучених Штатах консервативна орієнтація не так легко асоціюється з котроюсь із двох провідних партій, оскільки різниця між республіканцями та демократами не є вираженим проти­ стоянням правих і лівих сил у політиці.

Водночас в активності виборців різної статі у США виникли істот­ ні відмінності. Частка білих чоловіків, що голосують за республікан­ ців та за демократів, становить відповідно 51 і 23 відсотки, тимчасом як обидві партії підтримує однакова кількість білих жінок; водночас виборці негритянської раси та іспанського походження, як чоловіки, так і жінки, активно підтримують демократів. Одружені білі чоло­ віки середнього віку стали головною опорою республіканців, тимча­ сом як незаміжні жінки, і білі, і негритянки, становлять більшість прихильників демократів.

Вплив жінок на політичні процеси неможливо оцінити виключно за показниками голосування. Групи феміністів, особливо в останні десятиліття, помітно вплинули не тільки на результати виборів, а й на політичне життя загалом. З початку 1960-х років Національна організація жінок (NOW) та інші жіночі групи США домоглися ціло­ го ряду положень, котрі безпосередньо сприяли участі жінок у полі­ тичних справах. Ідеться про рівність прав на працю, леґалізацію абортів, зміни в законах про сім'ю та розлучення, а також права лес­ біянок. У більшості європейських країн подібних національних орга­ нізацій жінок немає, однак зміни, що позначилися на становищі жінок у суспільстві, поставили ті самі проблеми в центр політичного життя. Багато питань, як, наприклад, питання дозволу абортів, ви­ кликають дуже суперечливі оцінки як серед жінок, так і серед чоло­ віків.

Жіночі групи Британії відіграли значну роль у прийнятті Закону про аборти 1967 року та законодавчих актів, спрямованих проти ста­ тевої дискримінації на роботі, жіночі організації домоглися й інших змін, що дістали вияв у таких законах, як Закон про насильство в сім'ї та матримоніальну процедуру від 1976 року, який гарантував захист жертви домашнього насильства. Опитування в національному масштабі, проведене 1992 року, висвітлило ще й інші проблеми, котрим жінки, на відміну від чоловіків, надають пріоритетного зна­ чення. Серед цих проблем, наприклад, реалізація політики забезпе-

чення дітей дошкільного віку місцями в дитячих садках та надання дитячої допомоги (Kellner, 1992). Хай би як там склалося в майбут­ ньому, видається очевидним, що багато проблем і турбот, які стали особливо нагальними для жінок і які раніше ігнорувалися чи виводи­ лися «за межі політики», нині посідають у політичних дебатах цент­ ральне місце.

ГЛОБАЛЬНІ СИЛИ

У подальших параграфах цього розділу ми відійдемо від ситуації у Британії, щоб розглянути політичні сили та чинники на міжнарод­ ній арені. Як ми пересвідчились, демократія перетворилася на гло­ бальну силу. Глобалізація позначається на багатьох аспектах націо­ нальної політики, як і на владі держави. Реакцією на глобалізацію стало створення Європейського Союзу (ЄС), що мало компенсувати послаблення влади в національній державі заснуванням наднаціо­ нального об'єднання європейських держав.

У поставленому сьогодні питанні: «Ви за Європу чи проти неї?» слово «Європа» означає ЄС. Питання «Європа», природно, ширше від поняття країн-членів ЄС; такі країни, як Норвегія чи Швейца­ рія, що, безперечно, входять до Європи, не мають членства в ЄС. Більше того, до Європи відносяться також екс-комуністичні країни Східної Європи, котрі теж не входять в ЄС, хоча деякі з них прагнуть цього.

Протягом століть Європа була континентом, який роздирали вій­ ни. Перша та друга світові війни почалися в Європі. Одним із моти­ вів державних діячів, котрі зініціювали створення ЄС, було запобі­ гання новим війнам у Європі. На їхнє переконання, економічно інтегровані та політично взаємопов'язані країни не можуть воювати між собою.

Війна — тема заключних параграфів цього розділу. Перед цим ми розглянемо процес розвитку ЄС, а також зміни, спричинені розпадом комунізму в Радянському Союзі та Східній Європі.

Європейський Союз та нова карта Європи

Утворення Союзу

У своїй промові, проголошеній у Цюриху в 1946 році, Уїнстон Черчіль сказав: «Ми мусимо побудувати щось на зразок Сполучених Штатів Європи». Однак у цих намаганнях провідну роль відіграла не Британія, а інші європейські країни, перш за все Франція, по­ тім — Західна Німеччина. 1951 року Паризькою угодою було засно­ вано Європейське співтовариство видобутку вугілля та сталі. Відтак було створено Європейське співтовариство з питань атомної енер­ гетики, а згодом — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). ЄЕС, створене Римською угодою 1958 року, утворило спільний ри-

нок для торгівлі товарами між країнами-членами. Однак Британія залишалася осторонь, оскільки мала тісні відносини з іншими краї­ нами Співдружності (Commonwealth) та Сполученими Штатами. Бри­ танія стала членом CEC тільки у 1973 році.

Коли CEC зміцнило свою політичну єдність, з її назви зникло слово «економічне», і воно стало загальновідоме як Європейська Співдружність (ЄС). Після подальшої інтеграції ЄС перетворилася на Європейський Союз. Сьогодні ЄС — це складний комплекс представ­ ницьких та бюрократичних організацій. На його чолі стоїть Європей­ ська Рада, що складається з керівників держав чи урядів країнучасниць, які збираються тричі на рік. Рада міністрів складається з міністрів закордонних справ країн-учасниць та робочих груп служ­ бовців. Вона є головним політичним органом Союзу, що ухвалює за­ конодавчі рішення. Такі рішення колись вимагали одностайного схвалення, але тепер переважно приймаються більшістю голосів. Це дуже важливий крок, який означає можливість впровадження зако­ нодавства навіть всупереч бажанням тієї чи іншої країни.

Європейська комісія подає на розгляд Ради міністрів політичні ініціативи, для затвердження або коригування, і несе відповідаль­ ність за реалізацію рішень Ради. Її очолюють члени комісії, яких призначають держави-учасниці. До Європейського парламенту вхо­ дять 518 виборчих членів, котрі висловлюють свої думки щодо про­ позицій Ради і беруть участь у обговоренні. В Європарламенті від­ сутня законодавча гілка, що декому дає привід вважати ЄС у те­ перішньому вигляді дуже недемократичною організацією. Нареш­ ті, Європейський суд інтерпретує та впроваджує у практику закони ЄС. В ЄС не існує органів поліції, які б реалізовували рішення його суду, однак ці рішення обов'язкові до виконання для судів країнучасниць.

Коли разом з Британією до Союзу в 1973 році увійшли Данія та Ірландія, склад ЄС збільшився з шести до дев'яти членів. Потім кіль­ кість членів зросла до 12, а 1996 року — до 15 країн. Еволюція ЄС супроводжувалася запеклими дебатами, особливо у сфері аграрної політики і, крім того, проблемами в укладанні послідовних угод. 1987 року було прийнято єдиний європейський закон, котрим впро­ ваджувалася серія нововведень, задля досягнення більшої одностай­ ності, включаючи скасування усіх торговельних бар'єрів.

Подальший розвиток ЄС став проблематичним через надзвичайні події, що, починаючи з 1989 року, відбулись у Східній Європі, а по­ тім у Радянському Союзі. «Європа» раніше мала чіткі кордони, і її розглядали як сукупність ліберальних демократій Західної Європи, відмежованих від комуністичних країн Сходу. Розпад Радянського Союзу змінив ситуацію. Тепер незрозуміло, де закінчується «Євро­ па», а багато новостворених ліберально-демократичних країн Сходу претендують на членство в ЄС.

Що ж то за організація — ЄС? Чи перетвориться він просто на якусь наднаціональну державу, а чи стане відмінним від попередніх політичних систем утворенням? Філіп Шмітер (Philippe Schmitter,

416 13. ДЕРЖАВА, ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ВІЙНА

1991) зазначає, що нині ЄС різниться від національної держави ба­ гатьма показниками. Як зазначалося вище, ЄС бракує єдиної форми верховної влади: суд ЄС може переглядати конкретні закони країнучасниць, проте загальних засобів реалізації його рішень не існує. Разом з тим ЄС має деякі ознаки суверенності. Наприклад, його як реальну організацію визнає близько 130 держав світу, котрі встано­ вили з ним дипломатичні відносини.

Національні держави мають чітко визначену територію, однак по­ няття «власної» території ЄС більш двозначне. ЄС безпосередньо не «керує» своєю територією і не має чітко визначених кордонів, оскіль­ ки в найближчому майбутньому його членами можуть стати ще кіль­ ка держав. ЄС розпорошено, в асоціацію з ним входить кілька «зов­ нішніх» держав. На відміну від національної держави, в ЄС не існує чіткої адміністративної ієрархії. Його різноманітні структурні під­ розділи, описані вище, дублюють один одного у різних сферах влади та компетенції. Європейська комісія відіграє центральну роль у про­ цесах вироблення рішень, проте у великій мірі приймає до уваги по­ зиції країн-учасниць інших органів ЄС.

На думку Шмітера, ЄС — це дуже специфічна форма політичної організації, здатна впроваджувати зміни в свою структуру, які наслі­ дуватимуть в інших частинах світу. Він не є ні нацією, ні державою, а швидше альтернативною їм політичною системою. У певному розу­ мінні ЄС — федерація, відмінна від федеративної держави, оскільки складається не з колективно організованих реґіонів, а з цілої гами різноманітних відділів та підвідділів. Це унітарне політичне утворен­ ня для одних цілей, сукупність країн — для інших, діяльність якого залежить від процесу укладання «поточних угод».

«Європейська Співдружність у завершеному вигляді буде унікальною формою політичного правління. Вона може нагадувати деякі існуючі держави — Сполучені Штати, Федеративну Республіку Німеччину, Швейцарію, Канаду, Іспанію тощо — і характеризуватися відомими тер­ мінами: федеративний, конфедеративний, технократичний, демократич­ ний, плюралістичний і таке інше, але все ж матиме своєрідний харак­ тер» (Schmitter, 1991, p. 29).

Згідно з угодою, укладеною в Маастрихті, наприкінці століття Європа в політичному відношенні буде прямувати до більшої інтегра­ ції, ніж тепер, і матиме спільну валюту. У 1996 році ще було невідо­ мо, чи буде запроваджено до кінця століття єдину валюту, чи ні. Схо­ же, що тільки деякі країни відповідають комплексним економічним критеріям, необхідним для такої реформи. Проте назва для нової валюти вже існує: це «євро».

Зміни у Східній Європі

1989 року відзначалося 200-річчя Французької революції. Це був, крім того, новий «рік революцій» у Європі, який, можливо, мав таке ж значення, як і 1789-й. 1989 року комуністичні режими Східної Європи один за одним втрачали владні позиції (подальший розгляд

здавалося стабільною і всеосяжною системою правління у Східній Європі, було повалено чи не за одну добу. Комуністи у прискореній послідовності втратили владу в тих країнах, де панували майже пів­ століття: Угорщина (лютий), Польща (червень), Болгарія, Східна Ні­ меччина та Чехословаччина (листопад), Румунія (грудень). Кожна східноєвропейська країна, включаючи такі відсталі, як Албанія, до січня 1992 року сформували обрані демократичним шляхом уряди. І, що ще більше вражає, на цей час комуністична партія втратила владу в самому Радянському Союзі, а ця країна розпалася на числен­ ні незалежні держави.

За деякими винятками, у східноєвропейських країнах успішно створюються нові конституції та запроваджуються багатопартійні пар­ ламентські системи. Спектр політичних партій там загалом подібний до того, що існує в країнах Західної Європи. Деякі екс-комуністичні партії існують і далі, хоча й відмовилися здебільшого від означення «комуністичний» і не можуть поводитися так, як колись, за однопар­ тійної системи. У середині 90-х років вони, як не дивно, дістали велику підтримку на виборах. Наприклад, на виборах 1995 року до російської Думи (парламенту) відроджена Російська комуністична партія одержала 22 відсотки голосів і більшість місць у парламенті.

Всі східноєвропейські країни, прагнучи перейти до нових поряд­ ків, стикаються із значними економічними й політичними трудно­ щами. Більшість населення у цих країнах висловлює незадоволення розвитком демократії, а багато хто занепокоєний зростанням злочин­ ності та насильства. Згідно з даними Європейського банку реконст­ рукції та розвитку (ЄБРР), більшість східноєвропейських країн за останні кілька років домоглися значного поступу. Проте обіцянки демократичного капіталізму для багатьох людей у Східній Європі виявилися пустими. Внаслідок безробіття та втрати купівельної спроможності людей з фіксованими доходами з'явилося 75 мільйонів «нових бідних» (без даних по колишньому Радянському Союзу). За­ хідна допомога Східній Європі була досить скромною.

Зміни у більшості країн, як видається, позначилися на становищі жінок у зовсім протилежний спосіб (Watson, 1992). Частка жінок у парламентах та інших провідних політичних органах деяких країн різко скоротилася. Наприклад, на початковому етапі змін у колиш­ ній Чехословаччині процент жінок-депутатів парламенту зменшився з 34 до 4, у Польщі — з 20 до 8, а в Болгарії — з 21 до 8. Жінки становлять переважну більшість безробітних, число яких зростає внаслідок переходу східних країн до ринкової економіки.

Наскільки успішно країни Східної Європи впроваджуватимуть стабільні ліберально-демократичні системи управління? Семюел Гантінґтон (1990) перелічив шість вирішальних умов:

1.Досвід ліберально-демократичного правління країною в попередні історичні періоди. Колишня Чехословаччина в цьому відношенні перебуває в найсприятливішому становищі, тимчасом як Алба-