Gidens_Sotsiologiya2

«охолола» і перетворилася на інституційний орган, радше, ніж на активну групу протестантів. Секти, котрі існують протягом певного часу, неминуче стають деномінаціями. Так, у період свого раннього формування сектами були кальвіністи й методисти, які із запалом проповідували серед своїх прихильників; проте з роками вони стали «поважнішими».

Деномінації визнаються церквами як більш-менш законні форму­ вання, котрі існують паралельно із церквами і часто успішно спів­ працюють з ними.

Культи нагадують секти, однак мають інший акцент. З усіх релі­ гійних організацій вони мають найбільш ліберальну і швидкоплинну природу, оскільки складаються з осіб, котрі заперечують цінності на­ вколишнього суспільства. Вони зосереджуються на індивідуальному досвіді, котрий об'єднує осіб з подібним способом мислення. Люди не приєднуються до культу офіційно, а радше дотримуються певних те­ орій або рекомендованих способів поведінки. Членам переважно до­ зволяється підтримувати зв'язки з іншими релігійними організаці­ ями. Як і секти, культи досить часто згуртовуються навколо духовно­ го провідника. На Заході до культів нині можна віднести групи при­ хильників спіритизму, астрології або трансцендентальної медитації.

Оцінка

При аналізі аспектів релігійної організації доцільно скористатися чотирма поняттями, щойно розглянутими нами, однак це слід роби­ ти обережно, почасти тому, що вони відображають характерні хри­ стиянські традиції. Як свідчить приклад ісламу, не завжди є окрема церква, відмежована від інших інституцій у нехристиянських релі­ гіях, а в інших усталених релігіях не існує сформованої бюрокра­ тичної ієрархії. Наприклад, індуїзм є такою внутрішньо неоднорід­ ною релігією, що в ній важко відшукати риси бюрократичної орга­ нізації. Тож немає сенсу численні підвиди індуїзму називати «дено­ мінаціями».

Поняття секти і культу, можливо, мають широке застосування, проте тут, знову-таки, необхідна певна обережність. У межах най­ більших світових релігій часто існували угруповання, подібні до сект. Вони демонструють більшість рис — самозречення, винятко­ вість, відхід від ортодоксії, котрі є характерними для сект Заходу. Водночас багато таких груп, наприклад в індуїзмі, більше подібні до традиційних етнічних громад, ніж християнських сект (В. Wilson, 1982). Багатьом із цих груп бракує здебільшого характерного для християнства запалу «справжніх віруючих», оскільки в «етичних ре­ лігіях Сходу» більше терпимості до альтернативних поглядів. Група може йти «своїм власним шляхом», не зустрічаючи опору з боку більш усталених організацій. Термін «культ» має широке викорис­ тання і може, наприклад, застосовуватися до деяких видів руху «тисячолітників», хоча останні більше нагадують секти, ніж види куль­ ту, котрі Бекер мав на увазі, формулюючи це поняття.

Поняття церкви, секти та деномінації може певною мірою пов'я­ зуватися з якоюсь культурою, проте вони допомагають нам проаналі­ зувати напруженість, яку всі релігії зазвичай породжують між ревівалізмом та інституціолізацією. Релігійні організації, що вже проісну­ вали якийсь час, тяжіють до бюрократизації та негнучкості. Але ж релігійні символи мають для віруючих надзвичайний емоційний заряд і опираються зменшенню їхньої ролі до рутинного рівня. Постійно виникають нові секти й культи. Тут можна скористатися дюркгаймівським розмежуванням священного й світського. Чим більше релі­ гійні дії стандартизуються і набувають механічного відтворення, тим більше втрачається елемент святості, а релігійні ритуал і віра уподіб­ нюються до світського повсякденного життя. З іншого боку, церемонії можуть пожвавити відчуття відмінності релігійних переживань і призвести до натхненної віри, яка може відрізнятися від усталеної ортодоксальності. Групи можуть поривати зв'язки з головною грома­ дою, інспірувати протестантські чи сепаратистські рухи або в інакший спосіб відрізнятися від моделей усталеного ритуалу й віри.

ГЕНДЕР І РЕЛІГІЯ

Як видно з попереднього обговорення, церкви та деномінації є релі­ гійними організаціями з визначеними системами влади. У цих ієрар­ хіях, як і в інших сферах суспільного життя, жінки переважно не допускаються до влади. Це чітко видно на прикладі християнства, однак характерне також для всіх найголовніших релігій.

Релігійні образи

Християнська релігія за своїм символізмом, так само як і за ієрархіч­ ною структурою, є, безперечно, чоловічою релігією. Тимчасом як Марія, мати Ісуса, іноді вважається наділеною священними рисами, Бог є Отцем, особою чоловічої статі, а Ісус набув людського образу чо­ ловіка. Жінка зображується як створіння, зроблене з чоловічого ребра. У біблійних текстах фігурує багато жіночих образів, декотрі з яких показані доборочинними і хоробрими, проте головне місце від­ водиться чоловікам. Наприклад, для образу Мойсея не існує відповід­ ного жіночого образу, а всі апостоли в Новому Заповіті є чоловіками.

Ці факти не пройшли повз увагу учасниць жіночих рухів. У 1895 році Елізабет Стентон опублікувала серію коментарів Святого Письма під назвою «Біблія для жінок» (The Woman's Bible / Stanton, 1985). На її думку, Бог створив чоловіків і жінок як рівноцінних істот, і в Біблії має повністю відображатися цей факт. Як вона вважає, чоло­ вічий характер Біблії відображає не справжні погляди Бога, а той факт, що її написали чоловіки. У 1870 році англіканська церква створила комітет, завданням котрого було зробити вже роблене багато разів раніше — переглянути і пристосувати до нових часів біблійні тексти. Як зазначала Стентон, у складі комітету не було жодної жінки.

На її переконання, немає підстав вважати, що Бог — чоловічої статі, оскільки зі Святого Письма зрозуміло, що всі людські істоти були ство­ рені за образом і подобою Бога. Коли одна з її колеґ відкрила конфе­ ренцію, присвячену правам жінок, молитвою до «Бога, наглої Матері», це викликало ворожу реакцію з боку церковних діячів, і все-таки Стентон домоглася створення Жіночого ревізійного комітету у складі 23-х жінок, який мав допомогти їй підготувати «Біблію для жінок». У вступі до неї вона резюмувала свою позицію так:

«Канонічне й цивільне право: церква і держава, священики й закон­ ники; всі політичні партії й релігійні деномінації в один голос повчали, що жінка — створена після чоловіка, із чоловіка і для чоловіка — є другорядною істотою, підвладною чоловікові. Моди, форми, церемонії й традиції суспільства, церковні обряди й дисципліна — усі вони ви­ пливають з цієї ідеї... Тих, хто має священний дар перетворити, пере­ містити і видозмінити цей сумний об'єкт жалю на піднесений, спов­ нений гідності персонаж, достойний нашого поклоніння як мати нашої раси; їх треба вітати, як осіб, що наділені часткою окультної містичної влади східних Махатм» (Stanton, 1985, pp. 7—8; див. також: Gage, 1980, вперше опубліковано в 1893 p.).

Жіночі божества дуже часто зустрічаються в релігіях усього світу. Іноді їх уявляють «жіночними», лагідними й люблячими; в інших ви­ падках богині виступають жахливими руйнівницями. Наприклад, жі­ ночі образи войовничих богинь зустрічаються досить часто, хоча в ре­ альному суспільному житті жінки дуже рідко бувають військовими ді­ ячами. Досі не було проведено широкомасштабного дослідження сим­ волічної та фізичної участі жінок у різних релігіях. Однак, як вида­ ється, лише в небагатьох релігіях жінки посідають провідне станови­ ще або символічно, або як релігійні проповідники (Bynum et al., 1986).

Для прикладу візьмімо буддизм. У повчаннях деяких буддистських духівників жінки виступають важливими постатями. В одній із гілок цієї релігії, Махаяна-буддизмі, жінки подаються в особливо сприятливому світлі. Проте, як зауважив відомий науковець, пишу­ чи на цю тему, загалом буддизм, як і християнство, є «неймовірно по-чоловічому створена інституція, керована структурою патріар­ хальної влади», в якій жінка переважно «асоціюється з мирським, безсилим, світським та недосконалим» (Paul, 1985, p. xix). У буддистських текстах подаються контрастні образи жінок, котрі, поза сумнівом, відображають суперечливе ставлення чоловіків до жінок у світському житті. З одного боку, жінки показані мудрими, лагід­ ними, сповненими материнських почуттів; з іншого боку, як таєм­ ничі, нечисті й нищівні істоти, що загрожують злом.

Жінки в релігійних організаціях

У буддизмі жінкам традиційно відводиться роль черниць, котра, крім того, служила головним засобом прямого вираження усвідом­ лення жінками свого гріха в рамках християнства. Життя в мо­ настирі бере початок від практики найперших груп християн, які

Ці індивіди (багато з них були відлюдниками) і групи іноді мали якісь зв'язки з офіційною церквою, проте на початку Середньо­ віччя церква спромоглася встановити свою владу над більшістю за­ снованих ними громад. Монастирі перетворилися на постійні ін­ ституції, пожильці яких підлягали авторитарній системі католи­ цької церкви. Деякі з найвпливовіших чоловічих чернечих орденів, такі як цистерціанці та авґустинці, були засновані у XII—XIII сто­ літтях, у період хрестових походів. Більшість жіночих орденів було засновано років на 200 пізніше. Однак число черниць цих орденів залишалося відносно незначним аж до XIX століття. У цей час ба­ гато жінок постриглося в черниці, частково через те, що це від­ кривало для них можливість учителювати чи стати сестрами мило­ сердя (ці професії контролювалися релігійними орденами). Після ві­ докремлення цих професій від церкви частка жінок в орденах зменшилася.

Хоча ритуали та вимоги щодо їх дотримання в різних орденах відрізняються, усі черниці вважаються «нареченими Христа». До за­ провадження змін у деяких орденах у 1950—60-і роки іноді прово­ дилися ритуали «одруження», у ході яких новонавернені обстригали собі волосся, одержували релігійне ім'я та обручку. Новонавернена черниця мала право залишити церкву, або ж її могли відпустити. Проте кількома роками пізніше давалися обітниці до вічного перебу­ вання в ордені.

В орденах черниць сьогодні спостерігається значне розмаїття у віруваннях та способах життя. У деяких монастирях сестри одяга­ ються цілком традиційно і дотримуються встановленого порядку. Натомість в інших громадах вони не тільки проживають у су­ часних помешканнях, а й носять звичайний одяг, відмовившись від багатьох старих правил. Обмеження на розмови з іншими у певний час дня було пом'якшено, разом із вимогами щодо постави тіла, такими, як хода із схрещеними під одягом руками. Ці зміни було запроваджено завдяки едиктам керівництва церкви в 1960-і роки.

Члени чернечих орденів здебільшого мають незначний вплив або й узагалі його не мають у церковній ієрархії, навіть якщо вони їй підпорядковуються. Існування жіночих орденів ніколи не давало жінкам будь-якої реальної влади у великих релігійних організаціях, котра у католицьких та англіканських церквах майже виключно на­ лежала чоловікам (щоправда, ці церкви зараз відчувають великий тиск з боку жіночих організацій). 1977 року Священна конґреґація за доктрину віри, яка відбулася в Римі, офіційно проголосила, що жінки не допускаються до посад католицьких священиків. Мотивува­ лося це тим, що Ісус не закликав жодної жінки стати його ученицею (Noel 1980). 1987-й рік було офіційно проголошено католицькою цер­ квою «Роком Мадонни», в якому жінкам пропонувалося повернутися до своїх традиційних ролей дружин і матерів.

У листі, опублікованому в травні 1994 року, папа Іоан Павло II затвердив заборону римо-католицької церкви посвячувати в духов­ ний сан жінок. У листі зазначалося: «З метою спростування усіх сумнівів стосовно справи великої ваги... я оголошую, що Церква не має повноважень посвячувати в духовний сан жінок і що такого правила мають обов'язково дотримуватися всі вірні Церкви».

В англіканській церкві до 1992 року жінкам дозволялося бути дияконихами, але не священиками. Офіційно вони належали до світських осіб, і їм не дозволялося здійснювати деякі головні релігій­ ні ритуали, такі як промова молитви або благословіння шлюбів. З іншого боку, за вказівкою священика диякониха мала право здійсню­ вати певні таїнства й обряди хрещення, а також виконувати деякі інші обов'язки. Постійним комітетом Загального Синоду, керівним органом англіканської церкви, 1986 року видано інструкцію по роз­ робці законних актів, у яких виникла б потреба, якби жінок до­ пустили до посад священиків. Група дослідників складалася з десяти чоловіків і двох жінок. Їхнє завдання полягало у доборі необхідних гарантій відповідності цілям «тим членам англіканської церкви, котрі з тих чи інших причин не можуть погодитися на посвячення жінок на посади священиків» (цит. в: Aldridge, 1987, p. 377). Почут­ тям та прагненням самих жінок надавалося дуже мало уваги.

Християнська релігія постала з того, що за своєю суттю було рево­ люційним рухом; проте у своєму ставленні до жінок деякі найголов­ ніші християнські церкви у сучасному суспільстві перебувають на найконсервативніших позиціях. У деяких сектах та деномінаціях уже давно існують жінки-священики, проте католицька й англіканська церкви завжди офіційно підтримували тендерну нерівність. В одній з радіопрограм у серпні 1987 року лондонського єпископа англікансь­ кої церкви Ґрехема Леонарда запитали, чи впливатиме на христи­ янське поняття Бога постійна поява жінки на вівтарі. Він відповів: «Я думаю, впливатиме. Бачачи жінку, мені б хотілося обійняти її...» На його переконання, можливість сексуальної привабливості жінкисвященика для членів конгрегації є причиною того, чому жінок не можна нарівні з чоловіками посвячувати в духовний сан. У релігії, як і будь-де, «чоловік виявляє ініціативу, а жінка приймає її» (Jen­ kins, 1987).

1992 року англіканська церква нарешті прийняла рішення допус­ тити жінок на посади священиків. Проти цього рішення виступило ба­ гато груп, включаючи організацію «Жінки проти посвячення жінок», створену пані Марґарет Браун. Згідно з її переконаннями, а також по­ глядами деяких чоловічих англіканських груп, повне допущення жінок до посвячення є богохульним відходом від явленої біблійної істини. Внаслідок прийняття цього рішення деякі групи відокреми­ лися від церкви. Ґрехем Леонард разом з іншими оголосив про своє рішення залишити англіканську церкву і вступити до лона като­ лицької церкви.

РУХИ «ТИСЯЧОЛІТНИКІВ»

Існування та число рухів «тисячолітників» чітко доводить, що релі­ гія часто інспірує активну діяльність і суспільні зміни. Група «тися­ чолітників» зазвичай очікує негайного колективного порятунку для віруючих або через якісь катастрофічні зміни, що невдовзі наста­ нуть, або через повернення до Золотого віку, що нібито мав місце в минулому. Термін «millenarian» (тисячолітній) походить від «mille­ nium» (тисячолітнього царства Христового, яке пророкується в Біб­ лії). Рухи «тисячолітників» тісно пов'язані з історією християнства. Вони спостерігались у великих масштабах двічі — у минулому серед бідняків Заходу, а згодом в інших частинах світу серед населення колонізованих країн.

Послідовники Йоахима

Один із рухів «тисячолітників» у середньовічній Європі, що був ві­ домий під назвою «йоахимізму», досяг свого розквіту в XIII столітті (Cohn, 1970а, 1970b). У цей період економічна могутність Європи зростала швидкими темпами, і панівна католицька церква багатша­ ла. Багато абатів перетворили свої монастирі на розкішні замки, єпископи будували палаци, де жили в розкошах, як великі феодали, а папи утримували великий почет. Йоахимізм виник як протест про­ ти цих тенденцій в офіційній церкві.

У середині XIII століття багато ченців-францисканців (орден яких наголошував на відмові від матеріальних благ і багатства) почали протестувати проти продажу індульґенцій служителями церкви, їхній рух керувався пророчими писаннями абата Йоахима Фіорійського, котрий помер п'ятдесятьма роками раніше. Писання Йоахи­ ма використали для пророцтва, що в 1260 році «віруючі», як вони себе називали, увійдуть до Третьої і останньої доби Царства Христо­ вого. Тоді почнеться тисячоліття єднання всіх людей, незалежно від їхніх попередніх релігійних поглядів, у служінні Христу та в добро­ вільній бідності. Прорікалося, що існуючу церкву буде розпущено, а служителів вигублено німецьким імператором.

Коли 1260-й рік минув, а пророцтво не збулося, дата «тисячоліт­ тя» переносилася знову й знову. Запал послідовників Йоахима не при­ гасав. Осуджені верхівкою церкви, йоахиміти почали називати офі­ ційну церкву «вавілонською шльондрою», а папу — «антихристом» та «апокаліптичним звіром». За їхніми сподіваннями, Спаситель мав з'явитися з їхніх лав і зійти на папський трон як «ангельський Папа», обраний Богом для навернення усього світу до життя в добро­ вільній бідності. Одну з груп цього руху очолював Фра Дольчіно; маючи понад тисячу озброєних чоловіків, він вів війну проти папсь­ кої армії в Північній Італії, аж поки його військо не зазнало поразки і не було винищено до ноги. Дольчіно було спалено на вогнищі як єретика, проте ще багато років потому виникали інші групи, що ке­ рувалися його ідеями.

Танець духів

Цілком відмінним прикладом руху «тисячолітників» є культ «танцю духів», що виник наприкінці XIX століття серед племен індіанців Північної Америки. їхні пророки говорили про прихід загальної ка­ тастрофи, що знаменуватиме тисячоліття, коли бурі, землетруси, ви­ хори й повені знищать усіх білих завойовників. Індіанці виживуть, щоби знову побачити прерії, на яких пастимуться стада бізонів та іншої дичини. Після катастрофи всі етнічні відмінності зникнуть, а всі білі, що прибуватимуть на цю землю, житимуть у дружбі з інді­ анцями. Ритуал «танцю духів» поширювався у цій місцевості від громади до громади, так само, як пізніше поширювалися релігійні культи в Новій Гвінеї, від одного поселення до іншого. Ритуали «танцю духів», до яких входили співи, наспіви та входження у стан, подібний до трансу, частково ґрунтувалися на ідеях, запозичених у християнства, а частково — на традиціях «танцю сонця», поширено­ го серед індіанців до появи білих людей. «Танець духів» припинив існування після різанини біля Вундед Ні, в якій білі солдати ви­ нищили 370 індіанських чоловіків, жінок і дітей.

Природа рухів «тисячолітників»

Чому відбуваються рухи «тисячолітників»? Можна назвати кілька причин, більшість з яких взаємопов'язані. Практично у всіх випад­ ках спостерігається діяльність пророків («натхненних» вождів або учителів), котрі ведуть наступ на усталені релігійні ідеї і проголо­ шують необхідність їх відродження. Вони здобувають прихильників, якщо їм вдається втілити в слова невиразні почуття інших і якщо вони пробудять емоції, що спонукатимуть людей до дій. Пророцтво завжди тісно пов'язувалося з релігіями спасіння, особливо з христи­ янством, і більшість лідерів рухів «тисячолітників» у колонізованих місцевостях зналися на християнських обрядах та віруваннях. Бага­ то з них навіть були місіонерами, що обернули віру, до якої їх навернули, проти своїх учителів.

Рухи «тисячолітників» часто виникають там, де спостерігається радикальна зміна культури або раптовий сплеск бідності (Worsley, 1970). Вони, як правило, приваблюють людей, котрі внаслідок цих змін почуваються глибоко знедоленими, а тому вже не миряться зі своїм становищем, як раніше. У середньовічній Європі рухи «тисячо­ літників» часто були останнім виходом для тих, хто зненацька збід­ ніли. Наприклад, селяни в голодні часи тягнулися до пророків, котрі обіцяли картину «світу навпаки», де земля, врешті-решт, належати­ ме біднякам. Рухи «тисячолітників» серед колонізованого населення, як правило, виникали тоді, коли, під впливом західних колонізато­ рів, руйнувалася традиційна культура, як це було у випадку з «тан­ цем духів».

Іноді «тисячолітництво» трактувалося як повстання бідняків про­ ти привілейованих класів (Lantenari, 1963), або пригноблених проти

можновладців, і в багатьох випадках це справді було так. Проте при цьому дійсність надмірно спрощується: деякі рухи «тисячолітників», такі як рух послідовників Йоахима, були зумовлені чинниками і почуттями, що спершу мали мало спільного з матеріальним зубожін­ ням.

ОСТАННІ ПОДІЇ В РЕЛІГІЇ: ІСЛАМСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Згідно з поглядом, який поділяли Маркс, Дюркгайм і Вебер, тра­ диційна релігія дедалі більше ставала непримиреннішою щодо сучас­ ного світу — секуляризація була неминучим процесом. З усіх трьох учених, можливо, тільки Вебер міг передбачити, що така традиційна релігія, як іслам, наприкінці XX століття цілком відродиться і стане підґрунтям для важливих політичних подій; і все-таки саме це від­ булося в Ірані у 1980-і роки. Останніми роками ісламський фундаменталізм (течія, що обстоює буквальне тлумачення текстів Святого Письма), крім того, мав значний вплив на інші країни, включаю­ чи Єгипет, Сірію, Ліван та Алжир. Чим пояснюється таке широко­ масштабне оновлення ісламу?

Еволюція мусульманської віри

Щоб зрозуміти це явище, ми мусимо розглянути аспекти ісламу як традиційної релігії, а також зміни в світському житті, котрі по­ значилися на сучасних державах з переважаючим впливом ісламу. Подібно до християнства, іслам є релігією, яка постійно стимулюва­ ла активні дії. Коран — священна книга ісламу — містить поради для віруючих, як «їм боротися в ім'я Бога». Ця боротьба ведеться проти невіруючих та корумпованих осіб у мусульманській громаді. Протягом століть існували різні покоління мусульманських рефор­ маторів, і, врешті, іслам теж зазнав внутрішнього поділу, як і хри­ стиянство. Від головного напряму ортодоксального ісламу ще на ран­ ніх стадіях його історії відгалузилися хариґізм та шиїзм. Хариґіти були першою чітко вираженою сектою, що утворилася всередині іс­ ламу. Вони дотримувалися суворих еґалітарних позицій, відкидали всі форми матеріальних привілеїв і проголошували, що осіб, винних у серйозних гріхах, не можна вважати мусульманами. Їхнє існуван­ ня як секти було недовговічним, однак вони, в певному розумінні, були попередниками всіх наступних фундаменталістських рухів реформації ісламу, тобто рухів, що проголошували повернення до «основ» ісламу.

Інша велика секта, шиїти, зберегла свій вплив. Сьогодні шиїзм є офіційною релігією Ірану (колись відомого як Персія) і був колискою ідей, що лежали в основі Іранської революції. Шиїти беруть свій по­ чаток від імама Алі, релігійного й політичного діяча VII століття, котрий, як вважається, виявив велику особисту відданість Богу та відіграв видатну роль серед світових діячів того часу. Послідовники

Алі вважалися повноправними ісламськими лідерами, оскільки їх мали за членів родини пророка Мухамеда, на відміну від династій, що фактично були при владі. За переконанням шиїтів, зрештою буде встановлено правління справжнього нащадка пророка Мухамеда, а відтак покінчено з тиранією та несправедливістю, пов'язаними з іс­ нуючими режимами. Нащадок Мухамеда буде провідником, призна­ ченим самим Богом, і правитиме він у відповідності з Кораном.

Шиїзм є офіційною релігією Ірану з XVI століття. Значна кіль­ кість шиїтів проживає в інших країнах Середнього Сходу; вони меш­ кають в Ірані, Туреччині, Саудівській Аравії, а також в Індії й Па­ кистані. Але ісламське правління в цих країнах зосереджене в руках більшості — суннітів. Сунніти дотримуються «битого шляху», ряду традицій, породжених Кораном, який відзначається толерантністю альтернативних поглядів, на відміну від жорстко однозначних погля­ дів шиїтів. Істотних змін зазнали й самі доктрини суннізму, особливо в останні два чи три століття поширення впливу Заходу.

Іслам і Захід

У період Середньовіччя точилася більш-менш постійна боротьба між християнською Європою та мусульманськими державами, котрим належала значна частина територій теперішніх Іспанії, Греції, Юго­ славії, Болгарії та Румунії. Більшість із земель, захоплених мусуль­ манами, було відвойовано європейцями, а багато їхніх володінь у Північній Африці фактично стали колоніями в XVIII—XIX столітті, коли зросла потуга Заходу. Такі події стали катастрофою для му­ сульманської релігії та цивілізації, котру ісламісти вважали най­ вищою та найпроґресивнішою за всі інші. Неспроможність мусуль­ манського світу ефективно протидіяти поширенню західної культури призвела наприкінці XIX століття до реформування рухів, що праг­ нули оновити іслам у його первісній чистоті й могутності. Головною ідеєю було те, що іслам має відповісти на виклик Заходу утверджен­ ням самобутності своїх вірувань та обрядів.

У XX столітті ця ідея еволюціонувала по-різному, і в 1978—1979 роках привела до Ісламської революції в Ірані. На початку поштов­ хом до революції була внутрішня опозиція владі шаха Мухамеда Рези, котрий сприйняв і намагався втілити в життя західну модель модернізації суспільства, наприклад, земельну реформу, надання права голосу жінкам, а також розвиток світської освіти. У русі, що повалив владу шаха, об'єдналися люди різноманітних інтересів, і да­ леко не всі з них поділяли ідеї ісламського фундаменталізму, проте головною особою в ньому був Аятолла Хомейні, котрий радикально тлумачив ідеї шиїтів.

Хомейні сформував уряд, організований згідно з традиційним іс­ ламським законодавством, і назвав його «представництвом Алі». Іс­ ламська революція поставила релігію у тій формі, як її викладено в Корані, в основу всього політичного й економічного життя. За понов­ леним ісламським законом, жінок і чоловіків розділено, на людях

жінки мали закутуватись і запинати обличчя, гомосексуалістів роз­ стрілювали військові, а перелюбників до смерті забивали камінням. Суворі закони доповнюються націоналістичним світоглядом, котрий перш за все відкидає культуру Заходу. Хоча ідеї, що лежали в основі Ісламської революції, мали згуртувати весь мусульманський світ проти Заходу, уряди тих країн, де шиїти становлять меншість, не солідаризувалися з Ісламською революцією в Ірані. Однак іслам­ ський фундаменталізм здобув значну популярність у більшості цих держав та інспірував різні форми відродження ісламу.

Метою Ісламської республіки в Ірані була ісламізація — організа­ ція держави й суспільства в такий спосіб, щоб мусульманське вчення домінувало в усіх сферах. Проте цей процес аж ніяк не завершено і в нього є багато противників. Зубаїда (Zubaida, 1996) визначає три ка­ тегорії супротивних груп. Радикали прагнуть продовжувати й по­ глиблювати Ісламську революцію. Крім того, вони переконані, що революцію слід активно експортувати в інші мусульманські країни.

Консерватори складаються переважно з клерикалів, котрі вважа­ ють, що революція вже досягла своєї мети. Вона надала їм становище в суспільстві, яке вони прагнуть зберегти. Прагматики обстоюють ринкові реформи та відкритість економіки для закордонних інвес­ тицій і зовнішньої торгівлі. Вони протидіють надмірним вимогам іс­ ламських законів стосовно жінок, сім'ї та правової системи. Ця група найактивніше конфліктує з радикалами.

Як доводить Зубаїда, Ісламська революція не зачепила більше ас­ пектів попереднього, «вестернізованого», режиму, ніж зазвичай вва­ жають. Наприклад, ісламський уряд зберіг багато положень сімейно­ го законодавства, прийнятого попереднім режимом. Іранські жінки теж відіграють набагато активнішу суспільну роль, ніж у деяких ін­ ших мусульманських країнах, наприклад, у Саудівській Аравії.

Поширення відновлення ісламу

Відновлення ісламу годі зрозуміти лише в релігійному аспекті; по­ части воно є реакцією на вплив Заходу і являє собою рух за націо­ нальне та культурне самоствердження. Навряд чи варто розглядати відновлення ісламу, навіть у його крайніх фундаменталістських про­ явах, тільки як відродження традиційних ідей. Те, що відбулося, має набагато складніший характер. Традиційні обряди й способи життя було відновлено, але в сукупності з тими питаннями, що своєрідно пов'язані із сучасністю.

Рухи прибічників фундаменталізму за останні 10—15 років на­ були популярності в багатьох країнах Північної Африки, Середнього Сходу та Південної Азії (див. таблицю 16.1). Найкращим прикладом є Алжир. У грудні 1991 року Ісламський фронт порятунку здобув переконливу перевагу в першому раунді виборів до Національної асамблеї. Програма Фронту полягала в перетворенні Алжиру на му­ сульманську державу на зразок Ірану. Але втрутилася армія й при­ пинила вибори.