Gidens_Sotsiologiya2

могти їм навчитися жити самостійним і значущим життям. Вони ста­ ють не тільки матеріально, а й психологічно залежними від виплат соціальної допомоги. Замість розвинути в собі активне ставлення до життя, вони мають тенденцію впокорюватися долі й пасивно чекати дармових грошей, які не дадуть їм померти з голоду.

Ідея про залежність від соціальної допомоги досить суперечлива, й деякі автори заперечують, що така залежність розповсюджена широко. Люди здебільшого соромляться жити на соціальну допомо­ гу, як зазначають критики, і більшість тих, хто опиняється у такому становищі, мабуть, намагаються знайти з нього вихід якомога скорі­ ше.

Керол Вокер проаналізувала кілька досліджень того, як людям за рахунок соціальної допомоги вдається вижити й організувати своє життя. Вона побачила картину, дуже відмінну від тих, які змальову­ ють люди, що запевняють, ніби жити на соціальну допомогу — лег­ кий вибір. За даними одного з таких досліджень, 80 відсотків безро­ бітних респондентів визнали значне погіршення свого життєвого рівня після того, як перейшли на соціальну допомогу. Майже для всіх життя перетворилося на боротьбу за виживання. Проте, з іншого боку, для меншості соціальна допомога може принести поліпшення життєвих стандартів. Наприклад, кожен безробітний, який досягає шістдесятирічного віку, стає так званим «пенсіонером-претенден- том», що дає йому право вимагати збільшення на 30 відсотків тієї допомоги, яку він одержував раніше.

Категорія тих, чиї обставини можуть поліпшитися, включає в се­ бе самотніх матерів (і батьків). Дослідження показали, що майже третина самотніх матерів (бо в такій ситуації опиняються майже ви­ ключно жінки) живуть краще після розлучення, ніж раніше. Однак становище великої більшості погіршується.

Лише 12 відсотків людей, які жили на соціальну допомогу в 1990-х роках, сказали, що їм «велося цілком добре». Більшість заявляють, що вони «ледве перебиваються» або що їм «доводиться долати великі труднощі». Планувати щось наперед стає важко. Відкласти гроші на майбутнє не вдається, і рахунки стають предметом постійного занепо­ коєння. Попри свою важливість, харчування перетворюється на таку статтю домашнього бюджету, яку можна скасувати, коли грошей об­ маль. Вокер приходить до таких висновків: «Всупереч сенсаційним за­ головкам газет, життя на соціальну допомогу — це не той варіант, який би обрали більшість людей, якби мали перед собою реальну альтернативу. Більшість опиняються в цьому становищі через якусь травматичну подію в своєму житті: втрату роботи, втрату чоловіка (або дружини) або різке погіршення здоров'я» (Walker, 1994, p. 9).

Хай там яку вона має поширеність, але критика залежності від соціальної допомоги стала одним із головних засобів пропаґанди не­ обхідності реформування системи соціальної допомоги. Чи не найзначущішими з таких реформ є програми активізації соціальної допо­ моги, покликані заохотити реципієнта перейти від одержання допо­ моги на оплачувану роботу. Такі програми тільки запроваджуються в

Сполученому Королівстві та в деяких європейських країнах, але вже діють деякий час у Сполучених Штатах. Тому вже є певна можли­ вість вивчити досвід та ефективність такого реформування.

Деніел Фрідлендер і Ґері Бертліс дослідили чотири різні запропо­ новані урядом програми, покликані ініціювати реципієнтів соціаль­ ної допомоги на пошуки оплачуваної роботи. Ці програми в загаль­ них рисах були дуже подібні. Окрім фінансової підтримки реципієн­ тів, які активно шукали роботу, вони також навчали стратегії такого пошуку та забезпечували можливість навчання й тренінгів. Дослід­ никами вивчалися переважно самітні матері з дітьми, які одержу­ вали допомогу для сімей із неповнолітніми дітьми згідно з наймасштабнішою програмою соціальної допомоги в країні. Фрідлендер і Бер­ тліс з'ясували, що досліджувані програми дали певний результат. Людям, які були до них залучені, щастило знайти роботу швидше, ніж тим, хто не брав у них участі. У випадку всіх чотирьох програм заощаджені кошти в кілька разів перевищували вартість самої прог­ рами. Проте вони виявилися менш ефективні в допомозі тим, хто потребував їх найбільше, — безробітним, які перебували в такому становищі тривалий період.

Програми «від соціальної допомоги до активної праці» призначені позитивно заохочувати реципієнтів соціальної допомоги шукати оплачувану роботу. Але деякі фахівці з питань соціальної допомоги пропонують удаватися до більш жорстких заходів. Вони вважають, що, за певних обставин, соціальні виплати треба або істотно знижу­ вати, або взагалі скасовувати. Наприклад, допомога може бути скасо­ вана в тому випадку, якщо самітна мати з дитиною народить іще одну дитину в той час, коли отримує допомогу. В основі таких про­ позицій лежить прагнення усунути обставини, які створюють залеж­ ність від соціальної допомоги, і примусити людей шукати роботу. Однак зауважувалось, що такі схеми ймовірно спонукають тих, кому зменшили або скасували соціальну допомогу, звернути на злочинний шлях або зайнятися проституцією заради заробітку на життя. Поки що було здійснено лише кілька експериментів подібного зразка, і то­ му ще неможливо адекватно оцінити, якими будуть їхні далекосяжні наслідки (Friedlander and Burtless, 1994).

Безпритульні

Більшість бідних людей живуть у якихось оселях або мають пос­ тійний прихисток. Ті, хто такого прихистку не має — безпритуль­ ні, — стали часто з'являтися на вулицях наших великих міст за останні два десятки років.

«Над прірвою» — так описує Марта Берт проблему безпритульних у Америці (Burt, 1993). Берт почала досліджувати цю проблему в 1980-х роках, намагаючись дати оцінку діяльності Фонду надзвичай­ них ситуацій та Програмі притулку (Emergency Fund and Shelter Pro­ gram), які виникли у відповідь на велике збільшення кількості людей, які не мають даху над головою і терплять від голоду в цьому

332 10. СТРАТИФІКАЦІЯ І КЛАСОВА СТРУКТУРА

десятиріччі. Вона з'ясувала, що дехто самохіть обрав собі таку до­ лю — тинятися вулицями, спати де доведеться, нічого не мати й почуватися вільним від будь-яких матеріальних турбот. Але велика більшість зовсім не має такого бажання; вони були виштовхані в без­ притульність факторами, що перебувають поза їхнім контролем. Щойно люди втрачають дах над головою, їхнє життя починає руйну­ ватися, перетворюється на спіраль труднощів і знегод. У Британії та­ кож бездомне існування може бути асоційоване з «порочним вулич­ ним колом» (див. рамку).

Як і бідність, безпритульність не так легко визначити, як може здатися. Два покоління тому більшість людей думали про «дім» як про сім'ю. За бездомних (безпритульних) вважали людей, які жили в гуртожитках або притулках. Їх називали бездомними, оскільки вони жили самі й тільки зрідка бачилися зі своїми рідними чи близькими.

За останні два чи три десятиріччя набагато більше людей стали жити самотою з власного вибору. Тож безпритульні тепер стали визначатися як люди, яким немає, де спати, і які або тимчасово меш­ кають десь у випадкових вуличних притулках, або сплять у місцях, не призначених для мешкання, таких як під'їзди будинків, на пар­ кових лавах, на вокзалах або в занедбаних будівлях.

Хто такі безпритульні у Британії? Ця категорія, фактично, є досить змішаною. Близько чверті — це люди, які побували в лікарнях для душевнохворих. Принаймні дехто з них провели тривалий час у божевільнях до 1960-х років, коли людей з хронічними психічними за­ хворюваннями почали випускати на волю внаслідок змін у політиці охорони здоров'я. Цей процес деінституціоналізації був прискорений кількома факторами. Перше — бажання уряду заощадити гроші, оскільки вартість утримування людей у лікарнях для душевнохворих, як і в усяких лікарнях, висока. Другим, більше гідним хвали мотивом, було переконання провідних психіатрів, що довготермінова госпіталі­ зація часто завдає більше шкоди, аніж користі. Тобто вони вважали, що треба випустити кожного, кого могли доглянути на волі. Резуль­ тати цього заходу не виправдали надії тих, хто вважав деінституціоналізацію позитивним кроком. Деякі лікарні випустили людей, яким не було куди йти і які, можливо, не жили поза лікарнею протягом довгих років. Найчастіше нікому не було діла до того, куди піде й що робитиме той чи той випущений на волю пацієнт.

Більшість бездомних, проте, не є колишніми душевнохворими, не є вони також алкоголіками або регулярними споживачами заборо­ нених законом наркотиків. Це люди, які опиняються на вулиці, тому що вони пережили особисті катастрофи, іноді по кілька зразу (див. мал. 10.2). Жінка, наприклад, може розлучитися з чоловіком і во­ дночас втратити не тільки свій дім, а й роботу. Молода людина може посваритися з батьками й податися до великого міста, не маючи там ніякої підтримки. Дослідження показали, що найвразливішими до безпритульності є люди, які походять із найбідніших прошарків ро­ бітничого класу, не мають певної робочої кваліфікації і заробляють дуже мало. Довготермінове безробіття — головний показник.

Мал. 10.2. Причини безпритульності серед бездомних родин, яким дала притулок місцева влада. Англія, Велс і Північна Ірландія, 1994 р.

Джерело: Department of the Environment, Welsh Office. Department of the Environment, Northern Ireland. From Social Trends, 1996, p. 187.

Група вивчення житлових проблем «Притулок» здійснила кілька локальних досліджень і на їхній основі зробила оцінку кількості без­ домних. Згідно з даними групи «Притулок», безпритульність за пері­ од з 1978-го по 1992 рік зросла на 300 відсотків. Впродовж 1995 року місцева влада в Англії та Велсі зареєструвала 450 тисяч людей як таких, що не мають бодай тимчасового притулку. Проте група «При­ тулок» оцінює реальну кількість безпритульних набагато вище. Урядова статистика про бездомні сім'ї, які живуть у тимчасових по­ мешканнях, наводиться в таблиці 10.3.

Хоча це й не буде повною відповіддю, більшість соціологів, які вивчали цю проблему, погоджуються, що надання адекватніших форм житла має визначальне значення у розв'язанні проблеми без­ домності, незалежно від того, чи житлова програма спонсорується урядом, чи ні. Ось до якого висновку приходить Кристофер Дженкс у своїй книжці «Безпритульні» (Jencks, 1994): «Незалежно від того, чому люди опинилися на вулиці, знайти для них якийсь притулок, що надасть їм бодай крихту затишку і стабільності, це найважливіше з того, що ми можемо зробити для поліпшення їхнього життя. Не буде в людей притулку — не буде нічого».

КЛАСИ, НЕРІВНІСТЬ І ЕКОНОМІЧНА КОНКУРЕНТНІСТЬ

Нерівність між бідними й багатими значно збільшилась у Британії за останні двадцять років. Чи зростання класової нерівності є тією ціною, яку доводиться платити, щоб ґарантувати економічний роз­ виток? Ця думка була особливо популярною в період правління уряду Тетчер. Вважалося, що гонитва за багатством створює еконо­ мічний розвиток, бо це, мовляв, мотиваційна сила, яка сприяє но­ вовведенням та стимулам. Але було зібрано чимало доказів, які спростовують цю думку. В своїй книжці «Капіталізм як капіталізм» Майкл Елберт (Albert, 1993) порівнює дві моделі підприємництва та економічної організації. Одна, яку він називає «американською мо­ деллю» (але яка застосовна й до Британії), заснована на стихійних ринках та низьких рівнях державної соціальної допомоги і позначе­ на високим ступенем економічної нерівності між бідними й бага­ тими. Другу він називає «Рейнською моделлю», бо в її основу по­ кладено економічну систему того зразка, який має місце в країнах, розташованих на берегах Рейну, в Європі — Німеччині, Швейцарії та Голландії, — хоча ця модель має також багато спільних харак­ теристик із японською та іншими успішними азіатськими економі­ ками.

В рейнській моделі колективні інтереси мають перевагу над інди­ відуальними. Ці суспільства не є аґресивно індивідуалістичними. Спільноти, до яких належить індивід, чи є вони бізнесовими підпри­ ємствами, чи міськими або професійними спілками, розглядаються як визначальний фактор стабільності. Надзвичайно важливо, що країни рейнської моделі є еґалітарними суспільствами; відмінності між багатими й бідними тут набагато менші, ніж у Британії або США.

Рейнська модель домоглася більших успіхів, аніж американська, в глобальній економічній конкуренції, стверджує Елберт, і саме знач­ ною мірою — завдяки своєму еґалітарному характерові. На підтрим­ ку Елбертового погляду можна навести аргументацію, побудовану на вивченні практики таких успішних азіатських країн, як Синґапур,

Південна Корея і Тайвань за останні тридцять років. Країни з віднос­ но низькою нерівністю загалом процвітали більше, аніж ті, де різ­ ниця між багатими і бідними набагато помітніша. Включення бідних людей у ширше суспільство, радше ніж ізоляція їх від нього, наділяє їх засобами, а також волею поліпшити свої економічні спроможності. Проте взаємозв'язок між нерівністю та економічним зростанням залишається темою для дискусій.

ВИСНОВКИ

Економічна нерівність — це постійна характеристика всіх суспіль­ них систем, крім суспільств, які добувають собі засоби на прожиток полюванням та збиранням дикорослих плодів і в яких, так чи так, багатство виробляється обмежено. Класовий поділ утворює серцеви­ ну економічних нерівностей у сучасних суспільствах. Клас справляє великий вплив на наше життя. Але наша діяльність ніколи повністю не детермінується класовим поділом: багато людей є соціально мобільними. Інші, навпаки, опиняються в ситуації бідності, з якої дуже важко вибратися. Відносна бідність — це, фактично, міра нерівності; британське суспільство має тенденцію бути більш не­ рівним, аніж інші західні суспільства. Дехто дотримується думки, що велика нерівність не тільки не сприяє економічному розвиткові, а навпаки, гальмує його. Боротьба з бідністю та безнадією, яка, безперечно, бажана сама по собі, може також допомогти Сполучено­ му Королівству стати конкурентоспроможнішим у світовій еконо­ міці.

1.Соціальна стратифікація — це поділ суспільства на верстви, або страти. Коли ми говоримо про соціальну стратифікацію, ми зосе­ реджуємо увагу на нерівнозначності позицій, які займають різні індивіди в суспільстві. Стратифікація за тендером і віковими ознаками існує в усіх суспільствах. У великих традиційних су­ спільствах та в сьогоднішніх індустріалізованих країнах ми роз­ глядаємо стратифікацію крізь призму багатства, власності й до­ ступу до матеріальних благ та продукції культури.

2.Можна розрізнити чотири головні види стратифікаційних систем:

вий поділ не затверджений «офіційно», а виникає з економіч­ них факторів, які визначають матеріальні обставини людського життя.

3.Найвідоміші та найвпливовіші теорії стратифікації були розроб­ лені Марксом та Вебером. Маркс надавав першорядної ваги по-

няттю класу і вважав, що клас є об'єктивно заданою характе­ ристикою економічної структури суспільства. Він вбачав фунда­ ментальну розколину між власниками капіталу та робітниками, які не володіють капіталом. У Вебера схожий погляд, але він виділяє два інші аспекти стратифікації — статус і партію. Ста­ тус — це пошана або «суспільні почесті», які віддаються інди­ відам або групам; партія — це активна мобілізація груп на досяг­ нення якоїсь визначеної мети.

4.Більшість людей у сучасних суспільствах живуть сьогодні замож­ ніше, аніж кілька ґенерацій тому, проте розподіл багатства та

доходу залишається дуже нерівним. Багаті вдаються до різ­ них засобів, щоб передати своє багатство наступному поколін­ ню. Багатство — це всі активи, якими володіють індивіди: готів­ кові гроші, заощадження та наявні рахунки, власність інвестиції в акціях, облігаціях та в іншій формі. Доход — це заробітна платня за виконану роботу плюс гроші, які надходять від ін­ вестицій.

5.Володіння великим багатством, а надто в тих випадках, коли це багатство передається від покоління до покоління, — головна ха­ рактеристика, яка відрізняє вищий клас від інших класових груп у суспільстві. Середній клас у широкому розумінні складається з людей, які працюють на «білокомірцевих» посадах, але він може бути поділений на давній середній клас (що складається переваж­ но з дрібних бізнесменів), вищий середній клас (професіонали високої кваліфікації та менеджери) і нижній середній клас (кон­ торські службовці, вчителі, медсестри і т. д.). Робітничий клас складається із «синіх комірців» або робітників ручної праці. Най­ нижчий клас складають ті, хто перебуває в хронічній бідності й не має постійної роботи. Більшість людей у найнижчому класі належать до етнічних меншин.

6.Зміни торкаються кожної з цих класових груп. Унаслідок змін у структурі виробничої діяльності робітничий клас зменшується у порівнянні до інших класів. Особливо важливі суперечки точать­ ся щодо того, наскільки може розвинутися позбавлений коріння нелояльний нижчий клас.

7.Аналізи стратифікації традиційно робилися з чоловічої точки зо­ ру. Це було почасти тому, що тендерні нерівності, як вважалося, лише віддзеркалюють класові відмінності. Це припущення ви­ кликає великий сумнів. Тендер впливає на стратифікацію в сучасних суспільствах до деякої міри, незалежно від поділу на класи.

8.Класове становище індивіда принаймні почасти досягається; во­ но не просто «дається» від народження. Соціальна мобільність, як угору, так і вниз у класовій структурі, явище досить по­ ширене.

9.При вивченні соціальної мобільності проводиться різниця між інтраґенераційною і інтерґенераційною мобільністю. Перша — це рух угору або вниз по соціальній шкалі в межах трудового життя

індивіда. Друга — це рух між поколіннями, як, наприклад, коли дочка або син з робітничої родини стає професіоналом високої кваліфікації. Соціальна мобільність має здебільшого обмежену амплітуду. Більшість людей залишаються на рівні родин, з яких вони походять, або близько того, хоча збільшення «білокомірцевих» вакансій протягом кількох останніх десятиріч надало можливості для мобільності вгору відносно короткої ам­ плітуди, проте значних масштабів.

10.Бідність досі існує в багатих країнах. Є два методи оцінки бід­ ності: один включає в себе поняття «бідності виживання», що означає нестачу основних ресурсів, необхідних для підтримання нормального здоров'я та ефективного функціонування тіла; дру­ гий оцінює так звану «відносну бідність», тобто різницю між умовами життя окремих груп і тими, які властиві для більшості населення.

11. Економічна нерівність, мабуть, впливає на конкурентні спро­ можності країни в глобальній економіці. Поширеною є думка, що найбільших успіхів у світовій економіці досягають ті індус­ тріалізовані країни, де нерівності відносно низькі.

Richard Breen and David Rottman, Class Stratification (London: Harvester Wheatsheaf, 1995). Найсучасніший огляд соціальних класів.

T. Butler and M. Savage, Social Change and the Middle Classes (London: UCL Press, 1995). Аналіз недавніх тенденцій розвитку середніх класів.

Rosemary Grompton, Class and Stratification (Cambridge: Polity Press, 1993). Всебічний огляд теоретичних та методологічних підходів вивчення класу та стратифікації, які були розвинуті після другої світової війни.

Robert Erikson and John Goldthorpe, The Constant Flux: A Study of Class Mobility in Industrial Societies (Oxford: Clarendon Press, 1993). Історичний аналіз соціальної мобільності в Європі двадцятого сторіччя.

Frank Field, Losing Out: The Emergence of Britain's Underclass (Oxford: Blackwell, 1989). Дискусія проблеми найнижчого класу у Британії, напи­ сана видатним парламентарієм Лейбористської партії.

David Lockwood, The Black Coated Worker: A Study in Class Consciousness

(Oxford: Oxford University Press, 1989). Перевидання класичного дослід­ ження соціальних класів, доповнене розлогою післямовою.

Peter Saunders, Social Class and Stratification (London: Routledge, 1990). Короткий і доступний текст, який охоплює головні проблеми вивчення соціального класу та стратифікації.

John Westergaard, Who Gets What? (Cambridge: Polity Press, 1995). Обстою­ вання актуальності й доцільності класового аналізу для вивчення сучас­ них суспільств.