Gidens_Sotsiologiya2

Тібр червоним від крові». Опитування інституту Ґелапа показало, що 75 відсотків населення відверто підтримувало погляди Пауела.

«Акт про расові відносини» 1976 року повністю скасовував расову дискримінацію. Він забороняв дискримінацію при найманні на робо­ ту, поселенні та членстві в організаціях чи клубах. Створена з метою запровадження Акта в життя «Комісія з питань расової рівності» (Commission for Racial Equality) одержала надзвичайно широкі пов­ новаження, і її рішення мали розглядатись як законозобов'язуючі. Але в ті ж таки 1970-і роки виникає расистська партія крайнього правого спрямування — Національний фронт. Утім, слідом за нею утворюються організації, що кидають їй прямий виклик: наприклад, Антинацистська ліґа, заснована 1977 року, поставила собі за мету протистояти пропаганді Національного фронту.

Муніципальна рада Великого Лондона створила комітет з питань, пов'язаних із проблемою етнічних меншин (згодом скасований кон­ сервативним урядом), який дістав широкі повноваження виправляти ситуацію там, де етнічні меншини були не досить представлені в міс­ цевих органах державного управління. Великий Лондон було названо «антиапартеїдною зоною», а 1984 рік проголосили «антирасистським», організувавши задля цієї мети цілий ряд фестивалів та кон­ цертів. Броквелський парк у південному Лондоні перейменували, вшановуючи відомого борця з апартеїдом, на парк Зефанії Мотопенґ. На противагу цій етнічно визначеній політиці, партія торі висунула нове гасло — плакат, на якому був зображений чорношкірий, з таким написом: «Лейбористи називають його чорним, ми ж називаємо його британцем». Та навряд чи етнічні меншини могли б просто іденти­ фікувати себе з тим етноцентричним визначенням «британця», яке панувало в консервативних колах.

Проте провідний міністр консервативного кабінету Джон Патен у своєму, адресованому мусульманським групам, листі означив сут­ ність британця, наголошуючи на плюралізмі. Патен змалював кар­ тину Британії, «де християни, мусульмани, євреї, індуси, сикхи та інші можуть працювати й жити разом, з гордістю зберігаючи власну віру й ідентичність і водночас пов'язавши себе спільними узами британства, за народженням або зі свідомого вибору». Проте із самих цих слів випливає, як нелегко було б на цих засадах створити справді мультикультурне суспільство. «Горде збереження власної віри та ідентичності» навряд чи сумісне з поняттям «бути британцем» у його найочевиднішому розумінні. Наприклад, британська спільнота му­ сульман зайшла в суперечку з урядом з приводу ісламського закону про богохульство, який британські суди відмовляються визнавати.

На 1990 рік більшість людей вест-індського та південноазіатського походження, які живуть у Британії, народилися здебільшого в цій країні (їхня частка зросла до 55 відсотків). Ця частка і далі зростає й свідчить за те, що такі групи тепер перетворилися на невід'ємну небілу складову британського населення з усіма правами британського громадянства, і їх уже не можна вважати іммігрантами. Такі групи сьогодні складають близько 5 відсотків населення.

«Акт про британську національність» (British Nationality Act), ухвалений 1981 року, обмежив умови, на яких люди з колишніх або сьогоднішніх залежних територій можуть оселятися в Сполученому Королівстві. Британське громадянство відокремили від громадянства Британських залежних територій. Було утворено категорію «закор­ донних британських громадян», яку складають переважно люди, що живуть у Гонконгу, Малайзії та Синґапурі; їм не дозволяється осе­ лятись у Сполученому Королівстві, й їхні діти не успадковують їх­ нього громадянства. Громадяни країн Співдружності, яких раніше реєстрували після п'ятирічного проживання в країні як британських громадян, тепер мають подавати заяву про натуралізацію на тих са­ мих умовах, що й люди з інших регіонів світу. Додано також усілякі обмеження на в'їзд до країни та на право проживання в ній. Законо­ давчі акти, запроваджені 1988 року, ще збільшили ці обмеження.

Британія зменшила також можливості для в'їзду до країни біжен­ ців, які стали жертвами політичних або релігійних переслідувань. 1991 року видано нові закони про право на притулок, що запрова­ дили суворі методи перевірки для людей, які претендують на статус біженця, включаючи зняття відбитків пальців, зменшення доступу до вільних юридичних консультацій і подвоєння штрафу, який накла­ дається на авіакомпанії, що доставляють у країну пасажирів, котрі не мають законної візи. Нові правила були піддані суворій критиці з боку провідників церкви та комісарів Організації Об'єднаних Націй у питаннях біженців; однак вони залишилися чинними.

Впродовж кількох останніх десятиріч британська імміграційна політика не була особливо послідовною. Як вважають, вона має дві го­ ловні ознаки. По-перше, цілковите нехтування потреб вільного ринку праці; скажімо, не було зроблено жодної спроби (як, наприклад, у США) полегшити умови в'їзду до країни для людей, що мають високу кваліфікацію або привозять із собою чималий капітал. По-друге, вона була одержима манією «не допустити в країну бодай одного зайвого чорношкірого» (Plummer, 1979, p. 8). Будь-які звинувачення в расизмі британські офіційні органи, звичайно ж, відкидають, проте важко не дійти висновку, що в неявній формі його вплив дуже сильний. Один німецький спостерігач зазначив, що «всі ці фіґлярські заходи бороть­ би з нелегальним в'їздом до країни, які часто відверто порушують між­ народні конвенції про права людини, від заперечення чинності віз до перевірки родичів, зняття відбитків пальців, «тестів на (дівочу) незай­ маність» , безцеремонного взяття під арешт, і які спрямовані здебільшого проти «кольорових» із країн Нової Співдружності, мають очевидну ме­ ту: дати зрозуміти, що чорношкірі тут небажані» (Jopke, 1995, p. 38).

Раса, расизм і нерівність

У Британії існують значні відмінності в професійному розподілі небілих. Серед чорношкірих значно більша частка тих, хто виконує ручну працю; безробітних у їхньому середовищі також більше, аніж у білих (див. таблицю 9.2). Близько 80 відсотків чорношкірих чоло-

як серед білих чоловіків ця частка становить 50 відсотків. Серед людей, що походять із Вест-Індії, дуже мало робітників неручної праці, але висока частка людей, зайнятих у професіях, що вимага­ ють високої кваліфікації. Переважна більшість банґладешців вико­ нують напівкваліфіковану або некваліфіковану роботу. Азіати, які прибули до Британії зі Східної Африки, пересічно становлять більшу частину зайнятих у неручній праці, аніж білі. Праця небілих жінок оплачується значно гірше, ніж праця небілих чоловіків: серед них значно менша частка зайнятих у неручній або кваліфікованій ручній праці, аніж серед чоловіків відповідної етнічної меншини (Hamnett et al., 1990).

Багато небілих людей, включаючи більшість південноазіатів, жи­ вуть далеко від центрів великих міст. Але існує тісний зв'язок між етнічним походженням і місцем проживання; так, імовірність того, що вестіндець проживає у кварталах Лондона, Бірмінгема або Ман­ честера, в сім разів більша, аніж для білого. Відсоток чоловічого без­ робіття в цих зонах дуже високий. Більшість чорношкірих оселя­ ються у внутрішніх кварталах великих міст не з вільного вибору; вони перебралися туди тому, що ці зони стали менш престижними для білого населення, і ціни на житло стали доступнішими, після того як звідти вибралися білі.

Таблиця 9.2. Рівні безробіття серед етнічних груп, Велика Британія,

1991 р.

ЧОРНОШКІРІ ТА АЗІАТИ ДОСІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СОЦІАЛЬНО НЕВИГІДНОМУ СТАНОВИЩІ

дувати на те, щоб змалювати повну картину життя етнічних меншин.

Понад 3 мільйони людей, це ледь не 6 відсотків від усього на­ селення Британських островів, небілі.

Лише 34 відсотки дітей чор­ ношкірих карибського похо­ дження живуть у повній сім'ї, з батьком та матір'ю, 54 відсот­ ки — з однією матір'ю. І на­ впаки, 90 відсотків дітей з азіат­ ських спільнот проживають з одруженими батьками.

Подібним чином, 83 відсот­ ки індійських родин мають власні житла або купують їх, на противагу 36 відсоткам бангладешських сімей і 40 відсоткам сімей чорношкірих.

В системі освіти азіатські діти домагаються більших успі­ хів, аніж діти всіх інших етніч­ них груп, включаючи й білих. У віці 18 років 65 відсотків ін­ дусів, 61 відсоток пакистанців та банґладешців, 72 відсотки інших азіатів і 50 відсотків чорношкірих ще навчаються за повною програмою, на проти­ вагу 38 відсоткам білих. Проте рівень безробіття серед усіх ет­ нічних меншин значно вищий, ніж у білих.

Особливо високий він у пакистанців/бангладетттці в, де час­ тка безробітних утричі більша, ніж у білих.

Якщо порівнювати середній прибуток, то найбільшого успіху се­ ред небілих домоглися ті вихідці з Південної Азії, які мають власні підприємства. Частка людей, які входять до цієї категорії, постійно зростала за останні двадцять років: у цій групі ми бачимо 23 відсотки східноафриканських чоловіків-азіатів, тоді як серед білого населення їх тут лише 14 відсотків. Азіатські наріжні крамнички та інші форми ділової активності азіатів стали таким прикметним аспектом британ­ ського сьогодення, що, на думку багатьох, вони можуть привести до економічного відродження внутрішніх міських кварталів. Це явне перебільшення, оскільки здебільшого дрібні підприємці азіатського походження працюють багато годин на добу, одержуючи при цьому дуже низькі прибутки. Вони зареєстровані як підприємці, проте на­ справді працюють як наймані робітники на інших членів своєї ро­ дини, що очолюють бізнес; і вони не мають тих звичайних переваг, якими користуються наймані робітники, — ані бюлетенів, ані опла­ чуваної відпустки, ані внесків, що їх роблять підприємці у фонд на­ ціонального страхування.

Проте, навіть будучи заможними, представники небілих меншин мало захищені від расизму того чи того зразка, включаючи й мотиво­ ваний расистськими міркуваннями бандитизм. Більшість уникають таких пригод, але для меншості вони бувають прикрими і бруталь­ ними. В одному з досліджень наводяться такі приклади:

«Коли хлопець спить, у вікно його спальні вкидають свинячу голову, з очей, ніздрів, пащі та вух якої стримлять запалені сигарети. Родина не зважується виходити з дому після сьомої вечора; всі разом сидять в одній великій кімнаті, забарикадувавши двері нижнього поверху. Роди­ на не може вийти зі свого помешкання, бо білі сусіди заблокували зовнішні двері. Старший білий школяр різонув ножем по обличчю мен­ шого чорношкірого, коли той ішов коридором» (Gordon, 1986).

Етнічність і діяльність поліції

Згадувані вище прикрощі, які людям доводиться терпіти від виявів расизму, сприяють розкладанню середовища внутрішніх кварталів великих міст, і вони ж таки є його наслідком (див. також розділ сімнадцятий, «Міста і розвиток сучасного урбанізму»). Тут ми ба­ чимо прямий і очевидний зв'язок між расовими проблемами, безро­ біттям та злочинністю, які особливо відбиваються на становищі молодих чорношкірих людей чоловічої статі. 1982 року поліція ви­ рішила оприлюднити расовий аналіз вуличних пограбувань, ті дані статистики, що раніше ніколи не публікувалися. Головною темою, яку відразу підхопили телебачення та газети, була непропорційно висока участь молодих чорношкірих у таких злочинах, як вуличні напади та пограбування крамниць. Внаслідок цього публіка вгледіла прямий зв'язок між належністю до певної раси і схильністю до зло­ чинної поведінки. «Дейлі Телеграф» коментувала: «Багато молодих людей, що походять із Вест-Індії й живуть у Великій Британії, і, як наслідок, дедалі більше білих юнаків не хочуть розуміти, що країна,

де вони живуть, це частка їх самих. Тож її громадяни стають для них лише простими об'єктами насильницької експлуатації» (про­ цитовано в: Solomos and Rackett, 1991, p. 44). А проте весь досвід багатьох чорношкірих молодиків свідчить за те, що саме вони стають «об'єктами насильницької експлуатації» у своїх контактах із білими і, на превеликий жаль, до певної міри також з поліцією.

Досліджуючи діяльність поліції, Роджер Ґреф дійшов висновку, що расистські погляди досить поширені серед її службовців. Він з'ясував, що світогляд поліції «активно ворожий щодо всіх етнічних меншин». Зокрема про чорношкірих там говорять, лише вдаючись до грубих стереотипів, насміхаючись та глузуючи. Помітивши, що до­ слідник такої поведінки не схвалює, один полісмен зауважив, з гумо­ ром виправдовуючись: «Полісмени до всіх мають претензії. Не тільки до чорнопиких. Ви почуєте, як у нас тут криють найпослідущими словами «голубих», пакистанців, лесбіянок, повій, студентів, ірланд­ ців — кого завгодно. Ми всіх ненавидимо» (Graef, 1989, p. 124).

Тому не випадає дивуватися, що, за даними досліджень, вороже ставлення до поліції характерне для всіх чорношкірих меншин. Таке ставлення до певної міри є лише результатом безпосереднього досві­ ду; поведінка чорношкірої молоді багато в чому формується страте­ гією поліції, з якою вона входить у контакт. У одному дослідженні, опублікованому 1983 року, автори доходять висновку, що «недовіру до поліції, яка поширена в середовищі молодих вестіндців, можна назвати катастрофічною» (Smith and Small, 1983, p. 326), і ця ситуа­ ція навряд чи істотно змінилася за останні роки.

Чорношкірі жінки також перебувають у фокусі упередження ди­ скримінації. Істотна частина чорношкірих жінок живе з дітьми без чоловіків, і це їхнє становище наражає їх на критику як у мас медіа, так і серед білої громадськості. Наприклад, у одній статті, опубліко­ ваній у «Лондон Івнінґ Стандард», писалося: «Чорношкірі молодики тому здійснюють таку непропорційно високу кількість насильниць­ ких злочинів у Лондоні, що більшість чорних матерів ще в дівоцтві мають позашлюбних дітей, які ростуть безбатченками» (процитовано в: Chigwada, 1991, p. 138).

Вивчення поглядів поліції щодо чорношкірих жінок показує, що на них дивляться як на вороже настроєних, аґресивних істот, таких, «яким нелегко дати раду». Жінки, які «мають клопіт» із поліцією, часто опиняються в ситуаціях подвійної небезпеки: вони ризикують ще й тим, що їх може зректися і громада чорношкірих. Ідея спеці­ альних в'язниць для чорношкірих жінок виникла задля заохочення чорних меншин більш опікуватися жінками, що стали на стежку правопорушень. Дослідження показують, що молоді чорношкірі жін­ ки не менш критично ставляться до поліції, аніж чорні молодики. Так, у одному дослідженні поведінки чорношкірих жінок робиться висновок: «Всі без винятку чорношкірі жінки, яких ми опитали, бу­ ли вороже налаштовані до поліції і звинувачували її в расових упе­ редженнях та корупції» (Player, 1991, p. 122).

ЕТНІЧНІ ВЗАЄМИНИ НА КОНТИНЕНТІ

Після другої світової війни у Європі протягом двох десятиріч від­ булися великі міграції людей. Країни Середземномор'я постачали північ і захід дешевою робочою силою. Країни, до яких прибували мігранти з таких регіонів, як Туреччина, Північна Африка, Греція та Південна Іспанія, приймали їх охоче, відчуваючи гостру нестачу робочих рук. Швейцарія, Німеччина, Бельгія та Швеція мають сьогодні досить велику кількість робітників-міґрантів. Водночас ко­ лишні колоніальні держави пережили наплив іммігрантів зі своїх колишніх колоній; це стосується передусім Франції (алжирці), Ні­ дерландів (індонезійці), а також Сполученого Королівства.

Робоча міграція в Західну Європу та в її межах уповільнилася близько двох десятків років тому, коли економічний бум закінчився спадом. Хоча перехід від міґрації до осідлості повсюди здійснюється успішно, більшість членів етнічних меншин, що активно утворюють­ ся та розвиваються, досі потерпають від значних легальних утисків. У більшості країн досі чинні законодавчі акти, призначені спершу для регулювання тимчасового напливу робітників-міґрантів, хоча для нинішньої ситуації вони вже не годяться. В інших державах (та­ ких як Франція та Німеччина) для контролю за меншинами почали здійснювати політику певних обмежень, наприклад, іммігрантам, на­ туралізованим у країні, не дозволяють викликати близьких родичів.

Чимало західноєвропейських країн стали свідками кампаній за по­ вернення мігрантів на свою батьківщину, погроз депортацією тим, хто втратив роботу або вчинив правопорушення, та інших проявів цієї полі­ тики. Такі наміри мають видаватися особливо загрозливими для моло­ дих людей з етнічних меншин, більшість яких, народившись у цій краї­ ні, тепер опинилася перед перспективою бути силоміць «повернутими на батьківщину», з якою вони не мають жодних реальних зв'язків.

Імміграція і пов'язаний з нею расизм стали вибуховими темами в Європі 1990-х років. Нелегальні іммігранти з Північної Африки про­ никли до європейських країн, передусім у Францію та Італію, у ве­ ликих кількостях. Розпад Радянського Союзу та інші зміни у Східній Європі дають підстави урядам західної частини континенту боятися масового напливу іммігрантів зі Сходу. У 1991—1992 роках у новооб'єднаній Німеччині сталися сотні нападів на чужинців, зокрема на турецьких робітників, більшість із яких живуть у країні вже понад двадцять років.

В Австрії праве угруповання, що називає себе партією свободи, проводить широку кампанію за те, щоб припинити доступ у країну чужоземців. Ломбардська Ліґа, організація подібного кшталту в Іта­ лії, має велику підтримку виборців на півночі країни. Навіть у Скан­ динавських країнах, що раніше були бастіонами лібералізму в расо­ вих взаєминах, виникли групи правого спрямування, які мають знач­ ну підтримку в народі.

За період від закінчення другої світової війни до падіння Бер­ лінського муру до Німеччини (колишньої Західної Німеччини) в'їха-

ло понад 18 мільйонів іммігрантів. А проте цілий ряд німецьких уря­ дів уперто вважали, що їхня країна не є країною імміграції. Німець­ ке поняття про громадянство асоціювалося з кров'ю, а не з місцем народження. Утім, діти, які не мають повних прав громадянства, час­ то домагаються економічного успіху. З об'єднанням Німеччини деякі колишні «східні німці» стали обурюватися, що вони бідніші, аніж люди, котрі навіть не мають тих прав громадянства, що їх мають вони (Baldwin-Evans and Schain, 1995).

Законодавство, схвалене німецьким федеральним парламентом у 1990 p., вжило деяких заходів лібералізації на користь прав імміг­ рантів. Наприклад, їм дозволено після восьмирічного перебування в країні звертатися з проханням про надання їм дозволу на постійне проживання. Проте в законі знову ж таки говорилося про «чужозем­ ців», а термін «іммігрант» навіть не згадувався. Партія «Зелених» осудила це законодавство як продукт «інституційного расизму» й за­ кликала оголосити в парламенті «хвилину мовчання» «на вшануван­ ня пам'яті майбутніх жертв цього закону».

Загалом у Європі багато організацій захисту людських прав та прав іммігрантів гостро реагували на те, що вони назвали «новою хвилею расизму», поєднаною зі спробами побудувати «фортецю Євро­ па». Проте не всі тенденції спрямовані до зменшення толерантності. У згадуваних вище країнах утворюються досить впливові антирасистські організації, і більшість урядів уживають заходів, спрямованих на пом'якшення дискримінації.

ІМОВІРНІ ТЕНДЕНЦІЇ МАЙБУТНЬОГО РОЗВИТКУ ЕТНІЧНИХ ВІДНОСИН

Етнічні конфлікти та поділ мають місце не тільки в тих країнах, про які ми згадували. Після розпаду радянського комунізму в республі­ ках, які раніше входили до складу Радянського Союзу, включаючи й саму Росію, вибухнули етнічні війни. Етнічні баталії клекотять у деяких регіонах Індії та в Шрі-Ланці. У Руанді, в Африці, етнічні суперечності призвели до спалаху громадянської війни, не менш ди­ кунської та кровожерної, аніж війна в європейській Боснії. Таким чином, залагодження проблем, пов'язаних з етнічним розмаїттям світу, перетворилося на фундаментальне завдання, яке належить розв'язувати глобальному суспільству.

Сполучені Штати Америки — це найрозмаїтіша в етнічному плані країна Заходу, що й створювалася як «суспільство іммігрантів». Опрацьовані тут моделі можливого майбутнього етнічного розвитку мають очевидний стосунок для знаходження шляху для перемін у Європі та деінде. Були запропоновані три моделі, характерні для роз­ витку етнічних відносин у Сполучених Штатах. Одна з них — це аси­ міляція, згідно з якою іммігранти відмовляються від свого оригіналь­ ного побуту та звичаїв, пристосовуючи свою поведінку до цінностей

286 9. ЕТНІЧНІСТЬ І РАСА

та норм більшості. Не одне покоління іммігрантів відчувало на собі тиск, який приневолював їх «асимілюватися» в такий спосіб, і в ре­ зультаті багато їхніх дітей стали більш-менш справжніми «американ­ цями».

Друга модель — це модель сплаву. Згідно з нею, традиції іммігран­ тів не розчиняються на користь тих, які домінували серед попередньо­ го населення, а всі вони сплавляються разом, щоб утворити цілком нові культурні структури. Чимало людей вірили в те, що це найбажаніший результат розвитку етнічного розмаїття. Ця модель до певної міри віддзеркалює деякі головні тенденції американського культурно­ го розвитку. Хоча «англокультура» залишилася домінантною в новій культурі Америки, характер цієї останньої почасти відбиває вплив різних етнічних груп, які нині складають американське населення.

Третя модель — це модель культурного плюралізму. З цього по­ гляду найдоцільніше сприяти розвиткові справді плюралістичного суспільства, в якому визначається рівна цінність численних відмін­ них субкультур. Сполучені Штати тривалий час зберігали плюраліс­ тичний характер свого суспільства, але етнічні відмінності тут зде­ більшого асоціювалися з нерівністю, аніж рівним і незалежним член­ ством у рамках національної спільноти.

В Європі ми спостерігаємо такі самі лінії напруги й подібні мож­ ливості вибору. Більшість офіційних урядових політик, і у Британії, і деінде, прагнуть скерувати людей на першу стежку — асиміляції. Як і в Сполучених Штатах, результати такої політики можуть вияви­ тися вкрай проблематичними там, де етнічні меншини дуже відрізня­ ються від решти населення фізично, як у випадку вихідців із ВестІндії та Азії, що оселилися у Британії. Постійна наявність расизму (часто інституалізованого) в Європі перешкоджає можливості більшменш реалізувати ідею сплаву.

Лідери більшості етнічних меншин постійно наголошують на го­ товності вийти на стежку плюралізму. Досягнення «відмінного, проте рівного» статусу вимагатиме тривалої й упертої боротьби, і та­ ка перспектива поки що уявляється дуже далекою. Багато людей досі дивляться на етнічні меншини як на загрозу: загрозу їхній праці, їхній безпеці та їхній «національній культурі». Перетворення етніч­ них меншин на «козлів відпущення» є сталою тенденцією. Доки біль­ шість молодих людей у Західній Європі поділятимуть упередження, властиві старшим поколінням, доти етнічні меншини в більшості країн матимуть майбутнє, де пануватиме постійна дискримінація, а соціальний клімат характеризуватиметься напруженістю й тривогою.

В передбачуваному майбутньому, як і в минулому, найперспективнішим уявляється шлях змішування трьох моделей, з більшим наголосом на плюралізмі, аніж дотепер. Проте було б помилкою вва­ жати, що етнічний плюралізм є результатом лише різних культурних цінностей та норм, які «заносяться» в суспільство іззовні. Культурне розмаїття створюється також досвідом етнічних груп в процесі їхнього пристосування до ширшого соціального середовища, в якому вони опиняються.

1.Певні прошарки населення утворюють етнічні групи внаслідок того, що поділяють спільні культурні характеристики, які відокрем­ люють їх від інших представників цього населення. Етнічність — це та низка культурних ознак, які відрізняють одну групу від іншої. Головні визначальні ознаки етнічної групи — це мова, історія або походження, релігія, а також манера вбиратися та при­ крашати себе. Етнічні ознаки повністю засвоюються в процесі куль­ турного навчання, хоча іноді їх вважають «природними».

2.Меншина — це та група, члени якої дискриміновані порівняно з більшістю населення. Членам меншин часто властиве сильне від­ чуття групової солідарності, що часто виникає з колективного досвіду утискуваних.

3.Раса — це набір фізичних ознак, таких як колір шкіри, що вва­ жаються членами суспільства або спільноти за соціально значущі, такі, що сигналізують про відмінні культурні ознаки. Чимало народ­ них уявлень про расу мають міфічну природу. Не існує чітко вира­ жених ознак, за якими можна було б поділити людей на певні раси.

4.Расизм — це коли індивідам певного фізичного вигляду хибно приписують успадковані характеристики особистості або поведін­ ки. Расист — це той, хто вірить, що можна біологічно пояснити ознаки нижчевартості, які начебто притаманні людям тієї чи іншої фізичної будови.

5.Зміщення та «козловідпушення» — це психологічні механізми, що асоціюються з упередженням та дискримінацією. В процесі зміщення почуття ворожнечі спрямовуються проти об'єктів, які не є реальним джерелом цих тривог. Люди переносять свій неспо­ кій та відчуття небезпеки на «козлів відпущення». Упередження — це необ'єктивний погляд на якогось індивіда або групу; дискриміна­ ція — це поведінка, спрямована на те, щоб позбавити членів якоїсь групи можливостей, відкритих для представників інших груп.

6.Етнічна поведінка засвоюється дітьми в дуже ранньому віці. Наприклад, вони привчаються думати про білих як про вищі істоти, а про чорношкірих — як про нижчі.

7.Групова замкненість та привілейований доступ до ресурсів є важ­ ливою складовою багатьох ситуацій етнічного антагонізму. Проте деякі з фундаментальних аспектів сучасних етнічних конфліктів, зокрема расистське ставлення білих до чорношкірих, можна зро­ зуміти лише під поглядом історії експансії Заходу та колоніалізму.

8.Історичні приклади ілюструють різні способи, якими суспільства намагалися дати раду проблемі етнічних меншин (від рабства та апартеїду до відносної терпимості), і те, як реагували на це меншини.

9.Імміграція призвела до утворення численних етнічних меншин на території Великої Британії, Сполучених Штатів та інших індустрі­ ально розвинених країн. Великі етнічні відмінності існують у Спо­ лучених Штатах, передусім між білими й чорними. Відмінності в