Gidens_Sotsiologiya2

відоміший серед них — проституція), за які жінок звинувачують, тоді як їхніх клієнтів чоловічої статі — ні. «Чоловічі» злочини за­ лишаються чоловічими з причини різної тендерної соціалізації, та й тому, що інтереси та сфери діяльності чоловіків досі залишаються куди менш домашніми, ніж у більшості жінок. Тендерна різниця в кримінальних нахилах раніше нерідко пояснювалась нібито природ­ женими біологічними та психологічними відмінностями, маючи на увазі неоднакову силу, пасивність чи прагнення до відтворення роду. Сьогодні ми розглядаємо «жіночі» якості як великою мірою сформо­ вані впливом суспільства, що стосується і рис «чоловічості». Багато жінок соціалізовані так, що цінують інші якості суспільного життя (вміння дбати про інших та розвивати особисті стосунки), аніж чоло­ віки. Хоча жіноча поведінка не менш, ніж чоловіча, соціально детер­ мінована, вона, проте, через вплив ідеології та інших чинників, та­ ких як поняття «пристойної дівчини», часто стримана й підконтроль­ на, чого аж ніяк не скажеш про поведінку чоловіків.

Уже з кінця дев'ятнадцятого сторіччя кримінологи пророкували, що зрівнювання тендерних прав зменшить або й зовсім усуне різницю в кримінальних нахилах між чоловіками й жінками, проте досі ця різниця залишається істотною. Ми й сьогодні не можемо напевне ска­ зати, чи вирівняється коли-небудь співвідношення чоловічої та жіно­ чої злочинності.

ЗЛОЧИННІСТЬ І «КРИЗА МАСКУЛІННОСТІ»

Отже, злочинність співвідноситься з тендером. Попри існування кількох жіночих банд, високі рівні злочинності, які ми спостері­ гаємо в бідняцьких кварталах великих міст, пов'язані здебільшого з поведінкою молодиків. Чому ж так багато молодиків у цих районах навертаються до злочинства? Кількох відповідей на це запитання ми вже торкалися. Хлопці утворюють вагати з раннього віку, це така собі субкультура, де певні різновиди злочинів становлять зміст жит­ тя. А від того моменту, коли влада оголошує членів ватаги злочин­ цями, вони розпочинають повсякчасну кримінальну діяльність. І хоча сьогодні існують ватаги і дівчат, такі субкультури є чоловічими за самою своєю суттю і пройняті чоловічими цінностями авантюрництва, афектації та побратимства.

На підставі емпіричного вивчення насильницької поведінки моло­ дих людей у цілому ряді великих міст Беатрис Кемпбел дійшла вис­ новку, що їхня поведінка — це почасти реакція на «кризу маскулінності» в сучасних суспільствах (Campbell, 1993). У минулому молоді люди, навіть у тому середовищі, де рівень злочинності був високий, мали перед собою чіткі цілі, яких збиралися досягти у своєму житті: знайти собі добру роботу й забезпечити дружину та сім'ю. Але цю чоловічу роль, запевняє Кемпбел, сьогодні поставлено під сумнів, а надто в бідних районах. Там, де єдиною перспективою є тривале без­ робіття, поставити собі за мету утримання родини — не вибір. Окрім

того, жінки стали незалежнішими, ніж були, і не потребують чолові­ ка для досягнення певного соціального статусу. В результаті утво­ рюється спіраль соціальної руйнації, що ми сьогодні так часто спос­ терігаємо у великих містах. Дослідження Кемпбел повністю збігаєть­ ся з результатами інших недавніх соціологічних студій на теми бід­ ності, злочинності та проблем великого міста.

Рівень злочинності серед молодих людей перебуває у прямій за­ лежності від масштабів безробіття. Деякі автори висунули припущен­ ня, що високі рівні чоловічого безробіття починають створювати нову категорію кримінальної кар'єри. Звіт, опублікований Міністерством Внутрішніх Справ (Home Office) у 1996 p. під назвою «Молодь і зло­ чинність», подає матеріали досліджень щодо цієї проблеми. Описане у звіті дослідження включало в себе опитування 2500 молодих людей обох статей віком від чотирнадцяти до двадцяти п'яти років.

Дослідники не покладалися на статистику поліції, а просили опи­ туваних, обіцяючи повну конфіденційність, признатися, чи скоїли вони якийсь злочин. Результати засвідчили, що до двадцяти п'яти років аж ЗО відсотків молодих чоловіків брали участь у тих чи тих видах злочинної діяльності, за винятком незаконного споживання наркотиків та порушення правил дорожнього руху. Раніше кримі­ нальна діяльність молодих чоловіків різко падала, коли їм виповню­ валося двадцять, але дане дослідження показало, що це вже не так. Наприклад, пропорція молодих чоловіків у віці 22—25, причетних до крадіжок, перевищує ту саму пропорцію для вікової групи 18—21 (див. мал. 8.5). У звіті робиться висновок, що відсутність перспектив стабільної роботи перешкоджає великій частині молодшого поколін­ ня стати відповідальними дорослими людьми.

Дослідження показало, що дівчата-підлітки чинять крадіжки майже так само часто, як і хлопці; проте рівень злочинності серед дівчат різко падає десь після двадцяти двох років.

ЖЕРТВИ ЗЛОЧИНІВ Злочини проти жінок

Зараз ми розглянемо деякі основні проблеми, з якими доводиться стикатися багатьом жінкам, прямо чи опосередковано. Усі вони пов'язані з тими способами, в які чоловіки застосовують проти жі­ нок свою фізичну силу чи суспільну владу: йдеться про домашнє насильство, сексуальні домагання та зґвалтування. Хоча іноді й жін­ ки вдаються до цих засобів проти чоловіків, у величезній більшості випадків саме чоловіки є аґресорами, а жінки — жертвами.

Домашнє насильство

Домівку ідеалізують як гавань безпеки та щастя, але домашнє на­ сильство — насильство в контексті дому — це невід'ємна складова досвіду багатьох жінок. Його аж ніяк не можна вважати новою со­ ціальною хворобою. Насильство над жінками було звичайним аспек­ том шлюбу в середні віки та в ранню добу індустріалізації. Аж до кінця дев'ятнадцятого сторіччя Сполучене Королівство не мало за­ конів, які забороняли б чоловікові фізично знущатися зі своєї дружини, коли не йшлося про серйозні ушкодження або вбивство. Сьогодні жінки більше захищені законом, проте подібне насильство досі поширене.

Незважаючи на вдосконалення відповідних правових норм, жін­ кам нелегко домогтися справедливості в суді, коли йдеться про до­ машнє насильство над ними. Звертатися до поліції, яка здебільшого дотримується політики невтручання в «домашні суперечки», часто є марною справою. Викликаний за таких обставин полісмен завжди прагне обмежитися втихомиренням сварки і не вдаватися до карних заходів. Жінкам, які терплять від домашнього насильства, часто бу­ ває важко покинути дім із економічних та соціальних причин і з огляду на їхню відповідальність за долю дітей. Чиновники місцевої служби комунального господарства іноді не знають, як їм позбутися тих жінок, що приходять до них зі скаргами на домашнє насильство, бо підозрюють їх у тому, що вони умисне перебільшують свої проб­ леми, аби скоріше домогтися окремого житла.

Сексуальні домагання

На роботі права жінок утвердити значно легше, тож рівень явного насильства над ними там досить низький. Проте сексуальні домаган­ ня — явище надзвичайно поширене. Сексуальні домагання на робо­ чому місці можна визначити як використання службових владних повноважень для того, щоб приневолити жінку до сексуального зв'язку. Такі домагання можуть прибирати відвертих форм, коли начальник ставить перед жінкою вимогу: або вона погоджується на статеві зносини, або він її звільняє. Але більшість видів сексуальних домагань значно витонченіші. Вони можуть проявлятися у формі

240 8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

натяків, що сексуальна поступливість буде винагороджена, а непо­ ступливість буде покарана, скажімо, блокуванням подальшого про­ сування вгору по службі.

Очевидно, не так легко провести межову лінію між домаганням і тим, що можна розглядати як цілком нормальне упадання чоловіка коло жінки. Проте на підставі численних опитувань можна сказати, що семеро з десяти жінок у Сполученому Королівстві були жертвами тривалих сексуальних домагань упродовж своєї службової кар'єри. Сексуальне домагання може бути одиничним випадком або постій­ ною моделлю поведінки (Kelly, 1988). Там, де йдеться про другий ва­ ріант, жінкам буває нелегко виконувати свою звичайну роботу, і їм доводиться часто брати лікарняний листок, а то й зовсім кидати ро­ боту.

Зґвалтування

Кількість зґвалтувань дуже важко визначити навіть приблизно. Ли­ ше незначна їх частка стає відома поліції і заноситься до статис­ тики. Хоча оцінки бувають різні, реальна цифра зґвалтувань прина­ ймні уп'ятеро перевищує ту, що подає офіційна статистика. Опиту­ вання 1236 жінок у Лондоні засвідчило, що чи не кожну шосту з них було зґвалтовано; кожна п'ята з решти боронилася від спроби зґвалтування. Половина нападів відбувалась або у домі самої жінки, або нападника (Hall, 1985). Більшість зґвалтованих жінок або праг­ нуть якнайшвидше забути про те, що сталося, або не бажають брати участь у принизливій процедурі медичного огляду, допитів у поліції та перехресного допиту в суді. Процес розслідування часто забирає багато часу; іноді минає не менш як півтора року до винесення інциденту на розгляд суду.

Сам судовий процес може завдати жертві чимало прикростей. За­ сідання відбувається в присутності публіки, і зґвалтована жінка має стати віч-на-віч зі звинувачуваним. Має бути доведено й підкріплено доказами і те, що статевий акт справді відбувся, і те, що жінка не давала на це згоди, і те, що перед судом стоїть той самий чоловік, який її зґвалтував. Ідентифікувати особу звинувачуваного буває над­ звичайно важко, якщо напад відбувся на темній вулиці або десь у парку. На жінку, що ходить сама вночі, часто дивляться як на таку, котра сама нав'язується чоловікам. Здатність жінки сказати рішуче «ні» сексуальним домаганням чоловіка суперечить багатьом народ­ ним уявленням та стереотипам, що теж може вплинути на рішення суду. Якщо жінка погодилася піти з чоловіком до нього додому або прийняти його залицяння, це часто розглядається як згода на ста­ тевий акт чи на якісь інші сексуальні зносини, яких йому забагнеть­ ся. Ніхто не визнає за нею права сказати «ні» в останній момент; вважається, що вона відповідає за неспроможність чоловіка контро­ лювати свою поведінку. Якщо зґвалтування відбулося, жінку можуть змусити розповісти про всі свої попередні сексуальні взаємини, тимчасом як сексуальна історія чоловіка навряд чи когось зацікавить.

Навпаки, у справах про зґвалтування заборонено згадувати про попе­ редні подібні спроби, до яких міг удаватися звинувачуваний.

Ось яку постанову ухвалив 1736 року сер Метью Гейл, тодішній суддя: «Законний чоловік не може бути звинувачений у зґвалтуванні власної дружини, оскільки за шлюбним контрактом і внаслідок їхньої матримоніальної угоди дружина самохіть віддалася йому й за­ брати назад свою згоду не може» (процитовано в: Hall et al., 1984, p. 20). Це формулювання залишалося законом для Англії та Велсу аж до жовтня 1991 p., коли Палата лордів відхилила апеляцію одно­ го водія щодо звинувачення його в спробі зґвалтування власної дру­ жини. Зачитуючи цю постанову, лорд Кейт сказав: «Формулювання Гейла відбивало стан справ у ті часи, коли воно було проголошене...

Сьогодні кожна розважлива людина повинна розглядати цю концеп­ цію як цілком неприйнятну». Проте зґвалтування в шлюбі переслі­ дується законом лише в меншості західних країн, включаючи Данію, Швецію, Норвегію та Канаду. В Сполучених Штатах перший випадок судового переслідування зґвалтування в шлюбі стався 1979 року, ко­ ли дружина виграла процес проти Джеймса К. Кретьєна. До випадку з Кретьєном зґвалтування в шлюбі вважалося протизаконним у п'яти штатах. Після того багато інших штатів також внесли до свого зако­ нодавства або впровадили в судову практику акти, що кваліфікують таке діяння як злочин.

Традиційний погляд на те, що' вважати, а що не вважати зґвалту­ ванням, може триматися дуже стійко. Дослідники, які вивчають при­ мусовий секс у рамках усталених взаємин, повідомили про такий ви­ падок. П'яний чоловік, кохаючись зі своєю подругою, зробив спробу схилити її до анального сексу. Вона відмовилась і стала кричати, від чого він розлютився і, застосувавши силу, примусив її підкоритися. Проте коли дослідники спитали в неї, чи її будь-коли примушували до стате­ вого акту супроти її волі, вона відповіла: «Ні». (Finkelhor and Yllo, 1982).

Дослідження показали, що багато узвичаєних уявлень про зґвал­ тування не відповідають дійсності. Наприклад, неправда, що зґвалту­ вання не може відбутися, якщо жертва вчинить опір; що небезпека зґвалтування загрожує лише молодим «привабливим» жінкам; або що більшість ґвалтівників якоюсь мірою психологічно неврівноважені (Hall, 1985). Більшість зґвалтувань відбуваються не спонтанно, а, в якомусь розумінні, плануються наперед. Зґвалтування має очевид­ ний стосунок до уявлення про чоловічість як про силу, владність і брутальність. Здебільшого воно є не результатом нездоланного напа­ ду сексуальної хоті, а взаємозв'язку між сексуальністю та відчуттям сили й переваги. Схоже на те, що існує незначний зв'язок між спала­ хом плотського бажання і зґвалтуванням. Значна частина ґвалтів­ ників спроможні відчути справжнє сексуальне збудження лише тоді, коли стероризують і принизять свою жертву. Сам по собі статевий акт для них важить менше, аніж приниження жінки (Estrich, 1987).

В останні роки деякі жіночі організації вимагають зміни ставлен­ ня до зґвалтування як законодавчо, так і в плані громадської думки. Вони наголошують на тому, що на зґвалтування слід дивитись не як

на сексуальне правопорушення, а як на різновид злочинного насиль­ ства. Це не тільки фізичний напад, а й замах на самоповагу й гідність людини. Як писав один автор: «Зґвалтування — це акт агресії, коли жертві відмовляють у праві на самовизначення. Це акт насильства, який навіть якщо не супроводжується побиттям або вбивством, несе в собі загрозу смерті» (Griffin, 1978, p. 342). Ця кампанія дала певні результати, й сьогодні зґвалтування розглядається законом у пере­ важній більшості випадків як специфічний різновид кримінального насильства.

Існує погляд, згідно з яким усі жінки — жертви зґвалтування. Жінки, які ніколи не були зґвалтовані, часто відчувають тривогу, як і зґвалтовані. Вони можуть боятися виходити з дому вночі, навіть на ве­ лелюдні вулиці, а також залишатися на самоті в будинку чи квартирі. Наголошуючи на тісному зв'язку між зґвалтуванням і традиційною чоловічою сексуальністю, Сьюзен Браунмілер висловила перекона­ ність, що зґвалтування є складовою частиною системи залякування, яким чоловіки прагнуть тримати всіх жінок у стані постійного страху. Ті жінки, які не були зґвалтовані, перебувають під впливом спричи­ неної такою ситуацією тривоги і мусять обережніше поводитися у своєму повсякденному житті, ніж чоловіки (Brownmilłer, 1975).

Погляд Браунмілер може видатися крайністю, але варто нам тро­ хи поміркувати, і ми зрозуміємо, як повинна стерегтися жінка, якщо вона хоче звести до мінімуму ризик зазнати нападу. Наводимо опуб­ лікований жіночими організаціями Сполучених Штатів перелік реко­ мендацій для жінок, яких вони повинні дотримуватися, щоб зменши­ ти небезпеку бути зґвалтованими. Цей перелік є наочним підтвер­ дженням думки, що зґвалтування — це злочин, який впливає на поведінку всіх жінок (Katz and Mazur, 1979, p. 307).

1.Зробіть вашу домівку настільки безпечною, наскільки це можливо; зам­ ки, вікна та двері мають бути в доброму стані. Якщо ви перебралися в нове помешкання або дім, поміняйте замки. Служба запобігання злочи­ нам місцевої поліції порадить вам, як зробити вашу оселю безпечною від злодіїв, а отже, й від ґвалтівників.

2.Якщо ви живете сама-одна:

а) залишайте всюди світло увімкненим, щоб створювалося враження, ніби в домі багато людей; б) вдавайте, що у квартирі є якийсь чоловік, коли хтось подзвонить у

двері (голосно гукайте: «Я відчиню двері, Бобе!»); в) не пишіть повністю ваше ім'я ані на дверях, ані в телефонній книзі; натомість уживайте ініціали.

3.Загалом тримайтесь осторонь від незнайомців і ніколи не відчиняйте незнайомцеві двері. Якщо йдеться про доставку товарів або представ­ ника якоїсь служби, вимагайте посвідчення особи (яке можна просунути внизу під дверима). Якщо в домі є діти, упевніться, що вони не від­ чинять двері комусь незнайомому.

4.Якщо ви живете в багатоквартирному будинку, не заходьте і не зали­ шайтеся сама в безлюдному підвалі, гаражі або пральні.

5.Якщо ви почуєте безсоромну пропозицію по телефону, не відповідайте, негайно покладіть трубку і повідомте про дзвінок у поліцію.

6.Уникайте ходити сама вулицями чи університетським містечком пізно вночі. Але якщо у вас виникне така потреба, майте напоготові якусь «практичну» зброю, таку як запалена сигарета, шпилька, пластиковий лимон, парасолька, авторучка, кухонна виделка, ланцюжок від ключів, гребінець (яким можна шкрябнути нападника по обличчю) або поліційний свисток (не на шиї, а на ланцюжку для ключів).

7.Не зупиняйте попутні автомашини. (Усі погодяться, що це найперший захід остороги!) Якщо вам конче треба їхати, подорожуйте групами і тільки у більшому транспорті.

8.Якщо ви за кермом:

а) стежте, щоб ваш бак був завжди не менш як на чверть повний; б) завжди замикайте дверцята, коли відходите від машини;

в) подивіться на заднє сидіння й на підлогу, перш ніж сісти в машину; г) якщо у вас проблеми з автомобілем, ніколи не приймайте допомогу від незнайомого чоловіка або групи чоловіків; натомість підніміть капот і чекайте в замкненій машині, поки під'їде поліція.

9.Не підходьте до незнайомих чоловіків у барах, а надто якщо ви добре випили або прийняли наркотик.

10.Уникайте їхати в ліфті наодинці з якимсь чоловіком; або відразу ви­ ходьте, або стійте біля контрольної панелі.

11.Якщо ви прийшли на побачення, відразу дайте знати про межі своєї сексуальної активності, щоб потім не виникло непорозумінь.

12.Перш ніж найнятися глядіти дитину, з'ясуйте репутацію родини, яка вас запрошує. Батькам слід бути дуже обережними у виборі няньки.

13.Якщо на вас напали, не кричіть: «Ґвалтують!», кричіть: «Пожежа!»

Зґвалтування чоловіків

Зґвалтування чоловіків (досі здійснюване виключно чоловіками) — явище значно поширеніше, аніж вважали раніше, а надто в таких закритих закладах, як в'язниці. Дослідження, проведені в чоловічих тюрмах, показують, що близько 15 відсотків в'язнів ґвалтують. Ґвалтування у в'язниці може тривати роками, будучи невід'ємною складовою системи залякування та повсякчасного контролю. «Мало хто з жінок, яких ґвалтують, мусять віддячувати своєму ґвалтів­ никові за насильство, присвячуючи йому все своє життя, догоджа­ ючи йому в усьому. Але жертвам ґвалтування у в'язничному світі доводиться це робити» (Rideau and Wikberg, процитовано в: M. Wal­ ker, 1994, p. 13).

Офіційно зґвалтування у британських в'язницях не існує. Один із в'язнів Брістольської тюрми у 1994 р. подав позов проти Міністерства внутрішніх справ, заявивши, що 1991 року його зґвалтував сусід по камері. Коли він доповів про це тюремній адміністрації, вона не виявила жодного інтересу до цієї події і не вжила жодних заходів. Члени громадської організації під назвою «Ті, хто вижив», що поста­ вила собі за мету допомагати чоловікам, які стали жертвами сексу­ ального насильства, консультують від шістдесяти до сімдесяти чоло­ віків на рік і зазначають, що щороку двоє або троє з них були зґвал­ товані у в'язниці. Представник цієї організації заявив, що зґвалту­ вання чоловіків — це злочин, про який у країні найменш відомо.

ЗЛОЧИНИ БАГАТИХ І МОЖНОВЛАДЦІВ

Хоча представники бідніших верств населення становлять левову частку ув'язнених, участь у злочинній діяльності беруть не тільки вони. Чимало багатих людей і тих, хто стоїть при владі, коять зло­ чини, наслідки яких можуть бути набагато масштабнішими, аніж правопорушення бідняків, що здебільшого дрібні. Далі ми розгляне­ мо такі види злочинів.

Злочини «білих комірців»

Термін «злочини білих комірців» уперше вжив Едвін Сазерленд (Sutherland, 1949), маючи на увазі злочини, до яких удаються люди із заможних верств суспільства. Цей термін об'єднує чимало видів кримінальної діяльності, включаючи ухиляння від сплати податків, незаконні оборудки з продажем майна, шахрайські комбінації з цін­ ними паперами та земельними ділянками, розтрату і привласнення чужих коштів, виробництво небезпечних речовин і торгівлю ними, протизаконне отруєння навколишнього середовища, а також крадіж­ ки, в прямому розумінні цього слова. Поширеність злочинності «бі­ лих комірців» визначити ще важче, аніж інші різновиди злочинів; більшість таких правопорушень взагалі не з'являються на сторінках офіційної статистики. Ми можемо провести чітку межу між зло­ чинністю «білих комірців» і злочинністю тих, хто при владі.

Злочинність «білих комірців» здебільшого пов'язана з використан­ ням своєї професійної або соціальної позиції для участі в злочинній діяльності. Злочини тих, хто при владі, полягають у тому, що особа, наділена владними повноваженнями, використовує їх у злочинних цілях; наприклад, коли чиновник високого ранґу бере хабара, зобо­ в'язуючись сприяти за це певній політиці.

Хоча влада ставиться толерантніше до кримінальної діяльності вищих верств населення, аніж нижчих, шкода, якої завдає злочин­ ність «білих комірців», — величезна. У Сполучених Штатах цей вид злочинності досліджено значно краще, ніж у Британії. В Америці підрахували, що суми грошей, залучених до злочинного обігу «білих комірців» (що визначається як. ухиляння від сплати податків, шахрайські оборудки з цінними паперами, незаконна торгівля нарко­ тиками, ліками та медичними послугами, махінації з ремонтом житлового фонду та автомобілів), у сорок разів перевищують суми від більш традиційних злочинів проти власності (грабунки, квартирні крадіжки, підробка документів, викрадення автомобілів) (дані прези­ дентської Комісії з питань організованої злочинності, 1985 p.). Крім того, деякі види злочинності «білих комірців» зачіпають інтереси значно більшої кількості людей, аніж злочинність нижчого класу. Привласнювач чужих коштів може пограбувати тисячі (а сьогодні, за допомогою комп'ютерного шахрайства, і мільйони) людей, а незакон­ ний продаж зіпсованої продукції або ліків може зашкодити здоров'ю багатьох, що іноді призводить до фатальних наслідків.

а ще 24 відсотки мають місце в законних, проте не зовсім безпечних умовах. Не більш як третину можна пояснити необережністю самих робітників (Hagen, 1988). Існує чимало задокументованих прикладів, коли роботодавці свідомо створюють небезпечні умови праці, навіть якщо це заходить у пряму суперечність із законом. Дехто вважає, що смерть робітника, що сталася за таких обставин, слід називати корпо­ ративним убивством, оскільки бізнесові корпорації чинять прямий злочин, забираючи життя у своїх робітників там, де цього можна було б уникнути.

Державні злочини

Чи можуть працівники урядових структур бути причетні до злочин­ ної діяльності? Якщо поняття «злочин» визначити трохи ширше, аніж ми зробили це вище, і додати такі невиправдані з морального погляду дії, що завдають людям шкоди і призводять до фатальних наслідків, то відповідь на це запитання буде очевидною. Впродовж людської історії держави не раз чинили страхітливі злочини, сти­ раючи з лиця землі цілі народи, бомбуючи густонаселені міста. А як інакше можна назвати голокост, здійснений нацистами, та концент­ раційні табори сталінського режиму? Проте, навіть якщо ми обме­ жимо наше поняття злочину порушенням тих чи тих кодифікованих законів, нам доведеться визнати, що діяльність урядів нерідко має кримінальний характер. Тобто вони нехтують або переступають ті самі закони, які мають обстоювати. Можна навести випадок із бри­ танської колоніальної історії, коли народам Африки було надано законні ґарантії, що вони зможуть зберегти свою землю та спосіб життя, ґарантії, якими потім не раз нехтували.

Навіть така урядова структура, як поліція, чий обов'язок — стри­ мувати злочинність у певних межах, іноді бере участь у криміналь­ ній діяльності. Причому ця участь полягає не в поодиноких випад­ ках, а є сталою характеристикою роботи поліції. Кримінальна діяль­ ність працівників поліції включає залякування, биття або й убивства запідозрених осіб, хабарництво, допомогу в організації кримінальних структур, фабрикування або приховування доказів, привласнення частини, а то й усього вилученого (гроші, наркотики або інші крадені речі).

ОРГАНІЗОВАНА ЗЛОЧИННІСТЬ

Термін «організована злочинність» стосується тих видів діяльності, які мають багато характеристик звичайного бізнесу, проте за своєю суттю є злочинними. Організована злочинність у Америці — це ве­ ликомасштабний бізнес, що може змагатися з будь-яким звичайним сектором економічного підприємництва, таким, наприклад, як авто­ мобільна промисловість. Національні та локальні кримінальні орга­ нізації постачають нелегальні товари та надають нелегальні послуги