Gidens_Sotsiologiya2

У 1989 році на площі Тяньаньмень у Пекіні, столиці Китаю, розгор­ нулася драма. Тисячі людей зібралися тут, щоб виступити на захист демократії. Реакція комуністичного уряду Китаю була шаленою. Під­ розділи червоних військ атакували демонстрантів. Багато людей за­ гинуло, а сотні інших заарештовано та ув'язнено.

Демократія в Китаї досі не стала реальністю. Проте в багатьох інших країнах продемократичні сили успішно повалили авторитарні режи­ ми. У колишньому Радянському Союзі та Східній Європі ці сили зруй­ нували комунізм. Останніми роками у багатьох країнах Латинської Америки та деяких країнах Африки й Азії до влади прийшли уряди демократичної орієнтації. У Західній Європі, Північній Америці, Австралії та Новій Зеландії вже давно існують демократичні уряди.

Демократизація є сьогодні одним з найголовніших політичних чинників у світі — вона впливає на глобалізацію і сама зазнає впливу. Як і багато аспектів сучасного суспільства, сфера дії уряду та політики зазнає істотних змін. УРЯД — це інструмент регулярного впроваджен­ ня політики, рішень і державних справ через дії службовців політич­ ного апарату. ПОЛІТИКА — це способи, якими використовують владу, щоб вплинути на обсяг та зміст діяльності уряду. Сфера політики може виходити далеко за рамки самих державних інституцій.

У цьому розділі ми дослідимо головні чинники, що впливають на політичне життя. Ми проаналізуємо природу демократії та розгляне­ мо роль політичних партій. Ми обговоримо деякі трансформації, що останніми роками відбулися в політиці Британії, а потім перейдемо до розгляду політики в міжнародній царині. Наприкінці розділу ми розглянемо наслідки змін у Східній Європі після 1989 року і дослі­ димо вплив війни на суспільство.

Однак перш за все розглянемо деякі базові поняття, необхідні для дослідження політичного життя, — влада, повноваження та держа­ ва. Все політичне життя, в тому чи іншому розумінні, зосереджене навколо влади: хто її має, як її досягають і що з нею роблять.

ВЛАДА ТА ПОВНОВАЖЕННЯ

Як зазначалося в розділі 1, дослідження влади має для соціології фундаментальне значення. ВЛАДА — це спроможність окремих осіб або груп змусити інших рахуватися із своїми інтересами чи спра­ вами, навіть за умови протидії інших сил. Іноді влада означає пряме

застосування сили, як це було тоді, коли китайський уряд придушив демократичний рух на площі Тяньаньмень. Влада є елементом май­ же всіх соціальних взаємовідносин, приміром, між працедавцем та працівником. У цьому розділі увагу приділено вужчому аспектові влади — владі уряду. У такій формі вона майже завжди йде в парі з ідеологією, яку використовують для виправдання дій тих, котрі стоять при владі. Наприклад, застосування китайським урядом сили проти студентської демонстрації означало крайній захід для захисту комуністичної ідеології.

ПОВНОВАЖЕННЯ — це легітимне використання влади урядом. Леґітимність означає, що особи, які перебувають у сфері урядових повноважень, погоджуються з цим. Отже, влада різниться від повноКоли в Китаї спалахнули продемократичні заворушення, а уряд відреаґував ув'язненням та розстрілами демонстрантів, це було

виявом влади, проте, разом з тим, і свідченням втрати урядом авто­ ритету. Всупереч переконанням багатьох, демократія є не єдиним ти­ пом уряду, який вважається легітимним. Диктаторські режими та­ кож можуть мати леґітимність. Однак, як ми побачимо далі, сьогодні демократія є найпоширенішою формою уряду, який називають легі­ тимним.

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ

ДЕРЖАВА існує там, де політичний апарат уряду (такі інституції, як парламент або конґрес разом з цивільними службовцями) керує певною територією, а її повноваження підперті юридичною системою та здатністю застосувати військову силу для втілення своєї політики. Всі сучасні суспільства є НАЦІОНАЛЬНИМИ ДЕРЖАВАМИ. Тобто система уряду претендує на конкретну територію, має формалізовані кодекси законів і підтримується командуванням збройних сил. На­ ціональні держави засновані в різні часи в різних частинах світу (наприклад, Сполучені Штати — у 1776 році, а Чеська Республіка — у 1993 році). Разом з тим їхні головні характеристики різко конт­ растують з ознаками держав у традиційних цивілізаціях, описаних у розділі 1. Це такі характеристики:

•Суверенність. Території, якими керували традиційні держави, мали нечіткі кордони, рівень контролю з боку центрального уряду був досить низьким. Поняття суверенітету, тобто належ­ ність урядові повноважень над територією з чітко окресленими кордонами, в межах яких він є вищою владою, в ті часи було недоречне. Натомість усі національні держави є суверенними дер­ жавами.

•Громадянство. У традиційних державах більшість населення під владою короля або імператора не виявляло обізнаності чи інтере­ су стосовно своїх правителів. Підданці не мали й жодних полі­ тичних прав чи якогось впливу. Як правило, тільки панівні

класи або групи багатіїв відчували свою належність до однієї політичної спільноти. Натомість у сучасному суспільстві біль­ шість людей, які живуть у межах політичної системи, є грома­ дянами і мають загальні права та обов'язки, усвідомлюють себе частиною нації. Хоча й існують політичні біженці або особи без громадянства, майже кожна людина у світі нині є членом певно­ го національного політичного утворення.

• Націоналізм. Національні держави асоціюються із розвоєм наці­ оналізму, котрий можна визначити як комплекс символів та переконань, що дає почуття належності до єдиної політичної спільноти. Так, людина почуває гордість зі своєї належності до британського, американського, канадського чи російського наро­ дів. Напевно, люди завжди відчували якусь спорідненість з пев­ ними соціальними групами — своєю родиною, своїм селом чи релігійною громадою. Проте націоналізм з'явився тільки з роз­ витком сучасної держави. Він є найголовнішим виявом почуття ідентичності з чітко окресленою суверенною спільнотою.

Націоналістичні переконання не завжди вписуються у фізичні кордони, котрі сьогодні розмежовують території держав світу. Прак­ тично всі національні держави утворилися із спільнот з різними сві­ тоглядами. Через це часто виникали місцеві націоналістичні течії, що протидіяли поглядам, що їх сповідують держави. Так, наприклад, у Канаді націоналістичні почуття серед франкомовного населення провінції Квебек є своєрідним викликом поняттю «канадськості». Разом з тим, хоча зв'язок між національною державою та націоналіз­ мом складний, обидві реалії почали існувати як складові одного й того самого процесу.

Обговоривши деякі важливі характеристики сучасних держав, розглянемо тепер природу демократії.

ДЕМОКРАТІЯ

Слово «демократія» походить від грецького терміна demokratla, що складається з двох основ: demos (люди) та kratos (правління). Отже, ДЕМОКРАТІЯ за своїм головним значенням є політичною системою, в якій править народ, а не монархи (королі або королеви) чи аристо­ кратія (особи шляхетного походження, наприклад, лорди). Це зву­ чить просто і однозначно, але в дійсності це не так. Що означає прав­ ління народу? Як зазначав Дейвід Гелд, кожна частина цього речення може викликати запитання (Held, 1987). Почнімо зі слова «народ».

•Що таке народ?

•Яка участь у правлінні дозволена народові?

•Які умови вважаються сприятливими для участі у правлінні? Стосовно слова «правління»:

•Наскільки широким чи вузьким має бути масштаб правління? Чи

переважно обмежена або взагалі відсутня. У жменьці країн, таких як Саудівська Аравія та Йордан, монархи й досі певною мірою кон­ тролюють діяльність уряду, але в більшості випадків вони швидше є символами національної особливості, ніж особами, котрі володіють реальною владою в політичному житті. Королева Сполученого Коро­ лівства, король Швеції і навіть імператор Японії є конституційними монархами. Їхня реальна влада суворо обмежена конституцією, яка наділяє повноваженнями виборних представників народу. Переваж­ на більшість сучасних держав — республіки без королів чи королев; майже в кожній країні, включаючи й конституційні монархії, вияв­ ляють прихильність до демократії.

Країни, в яких виборці можуть вибирати з-поміж двох чи більше партій і де більшість дорослого населення має право голосувати, за­ звичай називають ліберальними демократіями. До цієї категорії на­ лежать Британія та інші західноєвропейські країни, США, Японія, Австралія та Нова Зеландія. У деяких країнах «третього світу», та­ ких як Індія, також існують ліберально-демократичні системи.

Поширення ліберальної демократії

Тривалий час політичні системи світу поділялися на країни лібе­ ральної демократії і комуністичні країни, як колишній Радянський Союз (і якими досі є Китай та кілька інших країн). Комунізм за своєю суттю був однопартійною системою. Громадянам надавалося право вибору не з-поміж різних партій, а лиш кандидатів однієї партії — комуністичної; нерідко на виборах балотувався тільки один кандидат. Отже, реального права вибору не існувало. Комуністичній партії було легко домінувати у країнах радянського типу, вона кон­ тролювала не тільки політичну систему, але й економіку.

З 1989 року, коли пануванню Радянського Союзу над Східною Європою настав край, процеси демократизації ланцюговою реакцією пройшли по всьому світі. У таких країнах, як Нікарагуа в Централь­ ній Америці, а також Заїр та Південно-Африканська Республіка в Африці до влади прийшли ліберально-демократичні уряди. В Китаї, де проживає близько п'ятої частини світового населення, комуністич­ ний уряд зазнає сильного тиску з боку демократичних сил. У китай­ ських в'язницях залишаються тисячі людей, кинутих туди за не­ насильницький вияв свого прагнення до демократії. Проте й там активно діють групи, що борються з комуністичним правлінням, за­ безпечуючи перехід до демократичної системи.

Чому демократія набула такої популярності? Причини цього пов'я­ зані із соціальними та економічними змінами, що обговорюються у цій книзі. По-перше, демократія, як правило, асоціюється із капіталістич­ ною конкуренцією в економічній системі, а капіталізм продемонстру­ вав свою перевагу над комунізмом як система, що породжує багатство. По-друге, що більше поширюється соціальна активність і що більше віддалені події впливають на повсякденне життя людей, то більше вони хочуть знати, як ними правлять, а отже, прагнуть більшої демократії.

По-третє, це вплив засобів масової комунікації, зокрема телеба­ чення. Ланцюгова реакція поширення демократії, очевидно, значною мірою спричинилася зримістю подій у сучасному світі. З появою но­ вих телевізійних технологій, особливо супутникового та кабельного телебачення, уряди не можуть контролювати передачі, які дивляться їхні громадяни, — ось чому відбулася сутичка на площі Тяньаньмень. Як і в Китаї, Комуністична партія Радянського Союзу та країн Східної Європи постійно суворо контролювала телевізійні мережі, які всі належали державі й керувалися нею. Проте поширення супутникових трансляцій уможливило багатьом людям доступ до західних телепрограм, а отже, ознайомило їх з різними поглядами на їхні умо­ ви життя, відмінними від поглядів, нав'язаних пропагандою орто­ доксального уряду.

Демократія в біді?

Оскільки ліберальна демократія набуває такого поширення, можна сподіватися, що вона діятиме дуже успішно. І все-таки це не так. Демократія майже повсюдно стикається з певними труднощами. І не тільки тому, що запровадити стабільний демократичний лад у Росії та колишніх комуністичних країнах дуже складно. Демократія в небезпеці на її батьківщині — у Британії, інших країнах Європи та США, оскільки, за даними опитувань, дедалі більше людей незадоволені політичною системою або виявляють до неї байдужість.

Чому ж так багато людей незадоволені тією політичною системою, що, здається, робить великий поступ у цілому світі? Як не дивно, відповіді пов'язані з тими самими чинниками, що сприяли поширен­ ню демократії, — впливом капіталізму та глобалізацією суспільного життя.

За спостереженнями соціолога Деніела Бела, національний уряд надто незначна величина, щоб відповісти на великомасштабні питан­ ня, такі, як вплив глобальної економічної конкуренції або нищення світового довкілля; водночас він надто розрісся, щоб вирішувати не­ значні питання й проблеми, що впливають на конкретні міста чи реґіони. Скажімо, уряди мають незначну владу над діяльністю гігантських ділових корпорацій — головних суб'єктів світової еконо­ міки. Американська корпорація може вирішити закрити свої вироб­ ничі підприємства у Британії, а натомість відкрити нову фабрику в Мексиці з тим, щоб зменшити витрати й ефективніше конкурувати з іншими корпораціями. Внаслідок цього тисячі британських робітни­ ків позбудуться робочих місць. Вони, ймовірно, звертатимуться по допомогу до уряду, проте національні уряди безсилі контролювати процеси, пов'язані зі світовою економікою. Все, що може зробити уряд, — це спробувати пом'якшити удар, виплачуючи допомогу з безробіття або перекваліфіковуючи безробітних. (На мал. 13.1 про­ ілюстровано спосіб, у який розподіляються урядові видатки в Сполу­ ченому Королівстві.)

Мал. 13.1. Витрати уряду Сполученого Королівства, 1992—1993 (мільярди фунтів стерлінгів).

Джерело: НМ Treasury, From Hutchinson Gallup, Info 95 (Helicon, 1994).

Уряди не тільки справляють менший вплив на розв'язання гло­ бальних проблем, але й разом з тим дедалі більше дистанціюються від життя більшості громадян. Багато людей нарікає, що рішення, які впливають на їхнє життя, приймають далекі «брокери від влади»

уЛондоні — партійні чиновники, зацікавлені групи, лобісти та службовці-бюрократи. На їхню думку, уряд нездатний також вирішу­ вати на місцях такі важливі проблеми, як зростання злочинності та наявність бездомних. Через це довіра до уряду значною мірою похит­ нулася. Це, своєю чергою, спричинює небажання людей брати участь

уполітичному процесі.

Трохи далі ми побачимо, як даються взнаки деякі з цих чинників у британській політиці. Ліберальна демократія за своєю суттю озна­ чає існування кількох політичних партій. Перш за все ми розглянемо різні типи партійної системи, які можна згрупувати в загальну кате­ горію ліберальної демократії.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ВИБОРИ У ЗАХІДНИХ КРАЇНАХ

Політичну партію можна визначити як організацію, орієнтовану на здобуття леґітимного контролю над урядом через процес виборів. По­ деколи існують політичні організації, котрі прагнуть здобути владу, проте не мають змоги зробити це традиційними способами. Такі орга­ нізації до їх визнання найкраще вважати політичними об'єднаннями або рухами. Наприклад, у XIX столітті в Німеччині Бісмарк оголосив соціал-демократів поза законом. Це був організований політичний рух, що діяв нетрадиційно, однак згодом він здобув визнання як пар­ тія і утримував владу протягом кількох періодів у цьому столітті.

Партійні системи

Існує багато типів партійних систем. Панування двопартійної або багатопартійної системи значною мірою залежить від самої проце­ дури виборів у певній країні. Як правило, дві партії домінують у тій політичній системі, де вибори ґрунтуються на принципі «все діста­ ється переможцю». Перемогу на виборах здобуває кандидат, котрий набирає найбільше голосів, незалежно від того, яку частку загально­ го числа голосів він одержить. Там, де вибори базуються на інших принципах, таких як пропорційне представництво (коли місця у представницькому органі розподіляються згідно з пропорційною час­ ткою одержаних голосів), двопартійні системи зустрічаються рідше.

Узахідноєвропейських країнах існують різні типи партійних організацій, з яких у британській політиці представлені не всі. Деякі партії ґрунтуються на релігійній деномінації (у Бельгії партія соціалкретьєн (the Parti Social Chrétien) та Католицька народна партія (the Katholieke Volkspartij); інші є етнічними партіями, представленими національними або мовними групами (Шотландська національна пар­ тія / Scottish National Party) у Британії або Шведська народна пар­ тія / Svenska Folkpartiet) y Фінляндії); є аграрні партії, що представ­ ляють інтереси аграріїв (партія «Центр» / Centerpartiet) y Швеції або Швейцарська народна партія (Schweizerische Volkspartei) у Швейца­ рії; крім того, існують екологічні партії, яких хвилюють екологічні проблеми (скажімо, «Зелені» у Німеччині).

Убільшості країн Західної Європи невдовзі по другій світовій війні більшість в урядах здобули соціалістичні або лейбористські пар­ тії. Донедавна практично у всіх цих країнах існували офіційно визна­ ні комуністичні партії, деякі досить великі (наприклад, в Італії, Франції та Іспанії). Після змін, що відбулися в Східній Європі, багато

зних змінило свої назви. Існує багато консервативних партій (таких, як Республіканська партія (Parti Républicain) y Франції або Кон- сервативно-юніоністська партія (the Conservative and Unionist Party) у Британії, а також «центристських», котрі посідають «проміжні позиції» між лівими та правими (такі, як Ліберальні демократи / Li­ beral Democrats у Британії). (Термін «ліві» вживається для позначен­ ня радикальних або проґресивних політичних груп, котрі схиля­ ються до соціалізму; термін «праві» більше стосується консерва­ торів.)

Удеяких країнах лідер партії, що здобула більшість, або однієї з коаліційних партій автоматично стає прем'єр-міністром — найвищим державним службовцем країни. В інших випадках (як у Сполучених Штатах) вибори президента відбуваються окремо від виборів до го­ ловних представницьких органів. У країнах Заходу навряд чи можна знайти електоральну систему, яка б достеменно нагадувала іншу, і в більшості країн системи складніші, ніж в Сполученому Королівстві. Прикладом може служити Німеччина. У цій країні члени Бундестагу (парламенту) обираються за системою, що поєднує правило «все дістається переможцеві» та принцип пропорційності. Половина чле-

нів Бундестагу обирається на виборчих дільницях, де перемагає кан­ дидат, що здобув більшість голосів. Інші 50 відсотків обираються згідно з пропорційною часткою голосів, одержаних у конкретних регіонах. Саме завдяки цій системі партія «Зелених» здобула місця в парламенті. З метою запобігти надмірному зростанню числа малих партій було запроваджено 5-відсоткову межу — таку мінімальну частку голосів має набрати партія, щоб одержати представництво у парламенті. Подібною системою користуються і для місцевих ви­ борів.

Системи, в яких домінують дві партії, як у Британії, зазвичай зумовлюють концентрацію на «проміжній позиції», де зосереджу­ ється більшість голосів, та відкидання більш радикальних поглядів. Партії в цих країнах здебільшого створюють собі імідж поміркова­ ності, хоча іноді так нагадують одна одну, що пропонований ними вибір здається невеликим. Вважається, що плюралізм інтересів може представляти кожна партія, однак досить часто виникає одна комп­ ромісна програма з небагатьма чітко вираженими політичними по­ глядами. Багатопартійні системи дозволяють увиразнювати відмінні інтереси та погляди і створюють простір для радикальних альтерна­ тив; з іншого боку, жодна з партій практично ніколи не здобуває загальної більшості голосів. Це призводить до утворення коаліцій, котрі через незгоду з головних питань можуть виявитися нездатними приймати рішення, або до нових і нових виборів та утворення нових урядів, жодний з яких не пробуде довго при владі, а отже, буде вкрай обмежений у діях.

Партії та вибори у Британії

У Британії до XIX століття партії вважалися тільки тимчасовими структурами, необхідними для мобілізації зусиль з метою подолання специфічних проблем або кризових явищ. Коли партії розвинулися в стабільніші організації, з ними почали пов'язувати сподівання на конкретні вигоди, які можна одержати в обмін на підтримку пар­ тійних лідерів. Членство у партіях та прихильність до них почали прив'язувати до різних форм протекції, коли вірна служба винаго­ роджувалася призначенням на певні посади у новій адміністрації. Протягом більшої частини XX століття на національній політичній сцені домінували дві головні партії (лейбористи та консерватори), і через зростання підтримки цих двох альтернативних команд в уряді, кожна з яких складалася з членів однієї партії, розвинулась полі­ тика суперництва.

Впродовж останніх двадцяти років британська виборча політика зазнала істотних змін. Перший із чинників цього має структурний характер: частка економічно активного населення, що належить до традиційних професій «синіх комірців», особливо у виробництві, значно зменшилася. Без сумніву, це позначилося й на деяких тради­ ційних джерелах підтримки лейбористів. Другим чинником був роз­ кол, що стався в Лейбористській партії на початку 1980-х років і

призвів до створення Соціал-демократичної партії (СДП). Хоча СДП вже не існує, створена згодом партія Ліберальних демократів одержа­ ла значну підтримку. Третьою причиною стало перебування з 1979-го по 1990 рік на посаді прем'єр-міністра консерватора пані Тетчер. Енергійна програма змін, започаткована пані Тетчер та її кабінетами, означала рішучий відхід від колишньої філософії торі. Тетчеризм на­ дав першочергової ваги обмеженню ролі держави в економіці і по­ клав ринкові сили в основу як індивідуальної свободи, так і еконо­ мічного зростання.

До 1970 року стабільною підтримкою виборців користувалися обидві головні партії (Heath et al., 1986), і більшість електорату була на боці торі або ж лейбористів. Цей факт визнавався під час виборчих кампаній, котрі більше уваги приділяли лояльності своїх прихиль­ ників, аніж спробам переконати виразників альтернативних погля­ дів. Два тури виборів, проведених 1974 року, показали, що тради­ ційні позиції прихильників обох партій значно послабилися. Істотно зросла частка виборців, котрі, за їхнім визнанням, зробили вибір під час останньої кампанії. Отже, видається, що виборчі кампанії набули важливішого, ніж раніше, значення для результатів виборів. Ймовір­ но, значним фактором впливу тут було телебачення як засіб «прода­ жу» іміджів партій та політиків.

Виборча поведінка — перестановка прибічників

Засвідчена у Сполученому Королівстві на початок 1970-х років схема виборчої поведінки, тобто демонстрації лояльності до тієї чи іншої з двох головних партій, — стала відомою як розстановка прибічників. Ідея розстановки прибічників передбачала, що найпотужнішим чин­ ником впливу на виборчу поведінку є соціальний клас і що виборці «ідентифікувалися» з тією чи іншою партією. Інакше кажучи, вони уявляли себе або «консерваторами», або «лейбористами». Дослі­ дження, проведене у 1960-х роках Дейвідом Батлером та Доналдом Стоуксом, показало, що 90 відсотків населення у такий спосіб ідентифікувало себе з тією чи іншою партією. Більшість відповіли, що ототожнювали себе зі своїми партіями «досить сильно» або «дуже сильно» (Butler and Stokes, 1974).

Зв'язок між класовою належністю та голосуванням сьогодні став ще невиразнішим. До того ж значно більша частина виборців тепер заявляє, що їхня поведінка диктується не переконаною прихильніс­ тю до тієї чи іншої партії, а впливом політичних поглядів і переко­ нань партій. Отже, це і є процесом перестановки прибічників — від­ ходом від послідовного ототожнення себе з певною партією.

Що спричинює посилення перестановки прибічників? Айвор Круі (1983) з приводу цього назвав два види впливу. Один з них стосується дедалі більшої важливості тих аспектів людського життя, що безпо­ середньо не залежать від класових відмінностей — наприклад, винаймають люди житло чи мають власний будинок або є вони членами профспілки чи ні. Так, члени профспілки в переважній більшості го-