Gidens_Sotsiologiya2

Згідно з системою апартеїду, запровадженою після другої світо­ вої війни, все населення Південної Африки було поділено на чотири «реєстраційні групи»: 4,5 мільйона білих нащадків європейських емігрантів; 2,5 мільйона так званих «кольорових», чиїми предками були представники не однієї «раси»; 1 мільйон чоловік азіатського походження і 23 мільйони чорношкірих африканців. П'єр ван ден Берґе розрізняв три головні лінії сеґреґації в південноафриканському суспільстві в роки апартеїду (van den Berghe, 1970).

1.Мікросеґреґація — сеґреґація місць громадського користування (так само було й на американському Півдні). Окремі лазні, зали для чекання, залізничні вагони тощо для білих і небілих.

2.Меццосеґреґація — сеґреґація білих і небілих з погляду про­ живання в містах і містечках. Чорношкірих примушують жити у спеціально визначених для них зонах.

3.Макросеґреґація — сеґреґація цілих народів, змушених жити на спеціально відведених територіях, у так званих тубільних ре­ зерваціях.

Південноафриканська економіка була неспроможна функціонува­ ти без застосування робочої сили мільйонів небілих, що живуть у міс­ тах або передмістях. Спочатку в головних урбаністичних зонах утво­ рювалися квартали з етнічно змішаним населенням, але все частіше й частіше чорних стали оселяти в «зразкових поселеннях», розташо­ ваних за багато миль від тих зон, у яких проживали білі. Крім того, мільйони людей позаганяли в так звані гоумленди якнайдалі від го­ ловних міст. Ці регіони були організовані в почасти самостійні дер­ жави, що підлягали централізованому управлінню білого уряду. За умов апартеїду небілі не мали права голосу, не були представлені в центральному уряді.

Вважалося, що гоумленди — це окремі території, на яких чорна більшість може реалізувати політичні права, в яких їй було відмов­ лено в білій Південній Африці. Згідно з ухваленим у 1970 р. «Актом громадянства гоумлендів», жителі цих територій автоматично втра­ чали південноафриканське громадянство того ж дня, коли гоумленд проголошував свою «незалежність». Так звані черезкордонники (fron­ tier commuters) жили зі своїми родинами в гоумлендах і щодня пере­ тинали «національний кордон», добираючись на роботу в «білу» Пів­ денну Африку.

Система апартеїду була одностайно засуджена міжнародною спільнотою, виступали проти неї й чимало громадян Південно-Афри- канської Республіки. Протягом тривалого часу Південна Африка за­ знавала економічних санкцій, які мали на меті зробити на країну тиск, щоб вона відмовилася від своєї системи; крім того, Південну Африку не допускали на цілий ряд великих міжнародних спортив­ них змагань. Зовнішні санкції, як і внутрішні протести, безперечно, мали певний вплив, але однією з головних причин, чому в 1980-х роках система апартеїду почала розпадатися, було те, що багато чор­ ношкірих, незважаючи на каральні акції влади, свідомо почали її

нехтувати. Наприклад, всупереч законам, що це забороняли, люди у великих кількостях мігрували до міст у пошуках роботи.

1990 року президент де Клерк скасував заборону на діяльність Афри­ канського Національного Конгресу (АНК), Комуністичної партії та ці­ лого ряду інших опозиційних організацій, які раніше були загнані в підпілля або змушені діяти в еміграції. Лідер АНК Нелсон Мандела, який від 1962 р. сидів у в'язниці, дістав свободу. Було ухвалено нову конституцію, яка вперше надала право голосу кожному громадянино­ ві. В березні 1992 р. серед білих виборців провели референдум, і значна більшість висловилася за якнайшвидше проведення такої реформи.

Сьогодні Південна Африка стала країною реальної демократії на чолі з усенародно обраним президентом Нелсоном Манделою. Апар­ теїд швидко відійшов у минуле. Нині становище у країні досить ста­ більне. Проте в містах має місце дуже високий рівень насильства, і не тільки серед чорного населення, а й у заможних білих кварталах, і, певно, мине ще чимало часу, перш ніж з'явиться надія, що країна більше ніколи не порине в безодню жорстоких етнічних конфліктів.

Коли з апартеїдом було покінчено, в Південну Африку попливли інвестиції. Чимало великих південноафриканських компаній теж почали інвестувати капітал в інші країни Африки. Наприклад, у 1994—1995 pp. південноафриканські броварні закупили великі паке­ ти акцій державних пивоварних компаній Танзанії та Замбії. Цей пів­ денноафриканський концерн уже має свої філії в Ботсвані, Лесото та Свазиленді. Одна з філій «Пепкора», найбільшої південноафриканської компанії, що займається роздрібною торгівлею, відкрила 1995 року три універмаги в Замбії і планує відкрити в майбутньому ще чотири.

Ця експансія південноафриканського капіталізму має свої проб­ леми. Так, виступ директора мережі закладів роздрібної торгівлі Зім­ бабве вітали гучними оплесками, коли вона сказала на конференції, яка відбувалася в тій країні, що південноафриканці намагаються «проковтнути Африку». Фермери в Мозамбіку влаштували демонст­ рацію з метою перешкодити урядові продати деякі орні землі півден­ ноафриканським інвесторам. Такі спалахи напруженості не повинні дивувати, з огляду на той факт, що в часи апартеїду уряд ПівденноАфриканської Республіки не раз підтримував збройні інтервенції у Мозамбік та в інші сусідні країни. Спалахи расової та етнічної воро­ жнечі досі мають місце у таких контактах, тим більше, що фактично всі лідери південноафриканського бізнесу — білі.

У своїй книжці «Кайдани страху» про перехід від правління мен­ шості в Південній Африці Ферґал Кін зазначає, що

«ця країна досі змережана глибокими борознами несправедливості та вини. Можливо, в роки правління білої меншості й створено міцну ін­ фраструктуру та найрозвиненішу економіку в Африці, але то були також роки неймовірного марнотратства та однобічного споживання...

Шість мільйонів безробітних; десять мільйонів не мають доступу до водогону, а двадцять три мільйони — до електрики; менш як 50 відсот­ ків чорношкірих дітей відвідують школу й дев'ять мільйонів скніють у злиднях. (Keane, The Bondage of Fear, 1995).

Громадянські права чорношкірого населення в Сполучених Штатах

Скасування рабства й перші успіхи

Скасування рабства в Північній Америці стало результатом грома­ дянської війни між північними та південними штатами. Власне, декла­ рацію про надання рабам волі було підписано 1863 року, за рік до закінчення війни. Проте кінець рабства ще не означав, що чорношкі­ рим стало набагато краще жити, бо більшість із них і далі животіли у жахливих злиднях. Ціла низка законів «Джима Кроу», ухвалених на Півдні між 1890-м і 1912 pp., забороняли чорношкірим їздити в «білих» залізничних вагонах, користуватися «білими» вбиральнями та відвідувати «білі» кафе. Така сеґреґація була офіційно ухвалена постановою Верховного суду від 1896 p., яка проголосила про те, що «окремі, але рівні» вигоди не суперечать конституції. Активна ді­ яльність Ку-Клукс-Клану, таємного товариства, яке взяло на озбро­ єння насильницькі методи, була спрямована на те, щоб контролю­ вати неухильне дотримання сеґреґаційних правил.

Після революції та в подальші роки боротьба меншин за надання їм рівних прав та можливостей мала велике значення для американ­ ської історії. Більшість меншин зуміли домогтися того, щоб їм було відкрито доступ до сфер політичного впливу та економічного процві­ тання, тобто досягли рівного статусу з більшістю, але чорношкірих не допускали до таких процесів самоствердження аж до початку 1940-х років. Національна асоціація за поступ кольорового населення (НАПКН) (National Association for the Advancement of Colored People (NAACP) та Національна Ліґа городян (НЛГ) (National Urban League) були засновані відповідно у 1909-му та 1910-му pp. Обидві ці органі­ зації боролися за громадянські права для чорношкірих, проте їхня боротьба почала давати певні результати лише під час і після другої світової війни.

Перш ніж Сполучені Штати вступили у війну, лідери НАПКН та Ліґи городян зустрілися з президентом Франкліном Д. Рузвелтом і звернулися до нього з проханням скасувати сеґреґацію в збройних силах. Та президент не тільки відмовив їм у цьому, а й виступив із публічною заявою, в якій стверджував, що на цій зустрічі лідери бо­ ротьби за громадянські права погодились, аби сеґреґація тривала. Розгнівавшись на президента за цей очевидний обман, один з лідерів профспілки чорношкірих, який був на тій зустрічі, А. Філіп Рендолф, закликав чорношкірих організувати стотисячний марш протес­ ту на Вашингтон. За кілька днів до маршу Рузвелт підписав указ, що забороняв дискримінацію на підставі етнічних відмінностей при прийманні на роботу, і звелів ужити заходів до скасування сеґреґації в збройних силах.

Через два роки новоорганізований Конґрес за расову рівність (КРР) (Congress of Racial Equality) почав боротьбу за скасування сеґреґації в ресторанах, плавальних басейнах та інших громадських закладах у Чикаґо. Хоча досягти вдалося небагато й білі вчинили

шалений опір, це стало початком широких акцій на захист грома­ дянських прав чорношкірого населення, які через п'ятнадцять років перетворилися на масовий рух.

Незабаром після другої світової війни НАПКН розпочала кампа­ нію проти сеґреґації в галузі державної освіти, яка досягла апогею, коли організація порушила позов проти п'яти шкільних рад, ви­ ступивши проти тодішньої концепції роздільного й рівного навчання. 1954 року Верховний суд ухвалив одностайне рішення, що «розділь­ ний доступ до освіти є, за своєю суттю, нерівним». Це рішення стало платформою для боротьби за громадянські права протягом двох на­ ступних десятиріч. Після того ухвалення рішення Верховного суду в кількох штатах та на рівні місцевих органів влади було докладено чимало зусиль, щоб послабити його ефект. Інтеграція шкіл, яка стала відбуватися за розпорядженням федеральної влади, наразилася на шалений опір Ку-Клукс-Клану, людей, організованих у «Ряди білих громадян», та місцевих груп нагляду. Навіть уже в 1960 р. десеґреґовані школи відвідували менш як один відсоток чорношкірих учнів.

Такий затятий опір білих переконав чорних лідерів у тому, що тільки активна кампанія протестів може наповнити концепцію гро­ мадянських прав для чорношкірих реальним змістом. 1956 року в Монтґомері, штат Алабама, було заарештовано чорношкіру жінку на ім'я Роза Парке за те, що вона не захотіла поступитися місцем в ав­ тобусі білому чоловікові. Після цього майже все чорношкіре населен­ ня міста під проводом баптистського проповідника доктора Мартіна Лютера Кінґа Молодшого бойкотувало протягом 381 дня міський транспорт. Врешті-решт міська влада мусила скасувати сеґреґацію в системі транспорту.

Відбувся ще цілий ряд бойкотів та сидячих демонстрацій з ви­ могою скасування сеґреґації в інших громадських місцях. Марші та демонстрації ставали дедалі масовішими, в них брали участь не тіль­ ки чорношкірі, а й білі, що їм співчували. Кінґ влаштовував кампанії активного, але ненасильницького опору дискримінації, проте реакція на цей рух часто бувала далека від ненасильницької. Арканзаський губернатор Фобес викликав кінну поліцію, щоб перешкодити чор­ ношкірим учням увійти до середньої школи в містечку Литл-Рок. У Бірмінгемі, штат Алабама, шериф Конор, на прізвисько Бугай, нака­ зав поліції застосувати проти демонстрантів воду з пожежних шлан­ гів, кийки та поліційних собак.

Після подій у Бірмінґемі у різних американських містах протягом десяти тижнів відбулося кількасот демонстрацій, понад 15 тисяч учасників протестів було заарештовано. 1963 року чверть мільйона американців, які обстоювали громадянські права для чорношкірих, здійснили марш на Вашингтон, де Кінґ заявив: «Ми не задо­ вольнимося, поки справедливість не проллється на нас, як дощ, і не заструменить невтримний потік правди». 1964 року Конгрес ухвалив «Акт про громадянські права», який цілком однозначно забороняв дискримінацію в громадських місцях загального користування, системі освіти, при найманні на роботу та в будь-якій організації, що

Інтеграція й антагонізм

За ті тридцять років, які минули після ухвалення «Акта про грома­ дянські права», відбулися великі зміни. На середину 1990-х років кількість чорношкірих, обраних у різні органи влади, зросла від якоїсь сотні чоловік на початку 1960-х років до семи тисяч. До коледжів та університетів зараз приймають учетверо більше чорно­ шкірих, аніж на початку цього періоду. Утворився цілий середній клас чорношкірих бізнесменів та професіоналів, який швидко зрос­ тає. Чорношкірі стали мерами кількох найбільших американських міст, таких як Нью-Йорк, Чикаґо, Атланта й Балтимор. Чорношкірі також вносять видатний вклад у літературу, театральну й концертну діяльність (Marable, 1991).

Проте навряд чи можна говорити про настання нового періоду ра­ сової гармонії та інтеграції. Навпаки, наприкінці 1980-х та на почат­ ку 1990-х років у різних реґіонах Сполучених Штатів відбулися сотні випадків насильства на основі расової ворожнечі. Расова напруга у таких містах як Нью-Йорк, Бостон та Чикаґо досягла апогею; в 1991 р. як чорні, так і білі угруповання організували масові демонстрації, причому і ті, й ті взаємно обвинувачували супротивників у расизмі. В 1992 р. раптово сталися жорстокі зіткнення в Лос-Анджелесі та в кількох інших містах Сполучених Штатів. Усередині 1990-х років відбулися нові заворушення в Лос-Анджелесі. Попри здобутки, яких вдалося досягти за згадуваний вище тривалий період, загальний соці­ альний та економічний статус чорношкірих знову почав знижу­ ватися. Скажімо, на початку 1990-х років значно впав середній доход негритянських родин, скоротилося число чорношкірих вступників до коледжів.

Всередині великих міст стався справжній вибух наркоманії, поча­ ла розкручуватись спіраль насильства. У 1980-х роках більшість смертей серед чорношкірих чоловіків сталася внаслідок убивства. Звіт, опублікований 1990 року у «Медичному журналі Нової Англії» (New England Journal of Medicine), засвідчив, що прогнозована серед­ ня тривалість життя серед чорношкірої молоді чоловічої статі в Гарлемі, Нью-Йорк, була нижчою, ніж серед її ровесників у Бангладеш. У своїй промові, виголошеній у Вашингтоні 1963 року, Мартін Лютер Кінґ говорив про «суспільство, в якому ніхто не помічатиме різниці в кольорі шкіри», суспільство, де його дітей «оцінюватимуть не за кольором їхньої шкіри, а за їхньою вдачею»; але до здійснення такої мети ще, мабуть, далеко.

Латиноамериканці й азіати в Сполучених Штатах

Завойовницькі війни, внаслідок яких утворилися Сполучені Штати, були спрямовані не тільки проти індіанського населення. Велику частину південно-західних територій, на яких жило понад чверть мільйона мексиканців, Сполучені Штати захопили в 1848 році, ви­ гравши війну з Мексикою. Словом «чікано» позначають нащадків

тих людей, а також пізніших іммігрантів із Мексики. Латиноамери­ канцями («латинос») називають усіх жителів США, які походять із іспаномовних територій.

Три головні групи «латинос» у Сполучених Штатах — це мек­ сиканці (близько 13,5 мільйонів), пуерториканці (2,7 мільйони) та кубинці (1 мільйон). Ще 5 мільйонів іспаномовних жителів США походять із Центральної та Південної Америки. Латиноамериканське населення зростає надзвичайно швидко (за період від 1980-го по 1990-й рік воно збільшилося на 53 відсотки), головним чином унаслі­ док напливу нових іммігрантів через мексиканський кордон. Якщо нинішні тенденції триватимуть, то протягом наступного десятиріччя латиноамериканців у Сполучених Штатах стане більше, аніж афро­ американців.

Зв'язки з Азією

Близько 3 відсотків населення Сполучених Штатів походять із Азії, що становить близько 8 мільйонів людей. Китайці, японці та філіп­ пінці (іммігранти з Філіппінських островів) утворюють найбільші групи. Але сьогодні у Америці також проживають у значних кіль­ костях індійці, пакистанці, корейці та в'єтнамці. Так, у результаті в'єтнамської війни в 1970-х роках до Сполучених Штатів прибуло близько 350 тисяч біженців.

Більша частина перших китайських іммігрантів осіла в Каліфор­ нії, де їх працевлаштовували здебільшого у важку промисловість, у такі її галузі, як гірничодобувна та прокладання залізниць. Скупчен­ ня китайців у окремих чайнатаунах відбувалося не з їхнього вільного вибору, а скоріш було спричинене тією ворожістю, з якою їм довело­ ся зіткнутися. Після того, як виданим у 1882 р. законом китайську імміграцію було припинено, китайці так і залишилися, принаймні донедавна, значно ізольованими від решти суспільства.

Перші імміґранти-японці також селилися в Каліфорнії та інших штатах Тихоокеанського узбережжя. Під час другої світової війни, відразу після нападу Японії на Пірл-Гарбор, усіх американців япон­ ського походження зігнали жити в спеціальні «центри тимчасового розташування», які були по суті концентраційними таборами, ото­ ченими колючим дротом та вишками з кулеметами. Попри те, що більшість із цих людей були американські громадяни, їх змушували жити в цих поквапом споруджених таборах протягом усієї війни. Па­ радоксальним чином така ситуація зрештою привела до їхньої біль­ шої інтеграції в американське суспільство, оскільки по війні аме­ риканці японського походження не повернулися жити до своїх колишніх, відокремлених від навколишнього світу, кварталів. Вони стали надзвичайно успішними у здобутті високого рівня освіти та до­ ходу і тим багато в чому випередили представників білого населення. Сьогодні пропорція змішаних шлюбів між американцями японської крові та білими досягає 50 відсотків.

Американці азіатського, передусім японського, походження сього-

дні домоглися визначних успіхів. Пересічно вони краще навчаються в школах і частіше вступають до університетів, ніж білі. Вони мають також вищий середній прибуток.

А зараз розгляньмо етнічні відмінності у Британії. Ми приділимо увагу не тільки протиставленню білі—чорні, а й значно ширшому розмаїттю етнічних груп.

ЕТНІЧНЕ РОЗМАЇТТЯ У СПОЛУЧЕНОМУ КОРОЛІВСТВІ Рання імміграція

Значна кількість ірландських, валлійських та шотландських імен та прізвищ, які ми зустрічаємо сьогодні в англійському середовищі, є нагадуванням про традиційний потік людей від «кельтських око­ лиць» до урбаністичних центрів Англії. Вже на початку дев'ятна­ дцятого сторіччя, задовго до напливу іммігрантів із далеких ко­ лоній, англійські міста, які бурхливо розвивалися, приваблювали мігрантів із менш розвинених регіонів Британських островів. У 1867 р. «Таймс» нарікала, що «навряд чи на цьому острові знайдеть­ ся бодай один чистокровний англієць». Монархія, яку сьогодні нази­ вають найбільш «англійською» з усіх англійських інституцій, за­ своїла чимало чужоземних елементів. Англія мала монархів фран­ цузького, шотландського, голландського та німецького походження; сьогоднішня королівська родина має стільки неанглійських предків, що її точніше було б назвати «європейською»!

Від сімнадцятого сторіччя в Лондоні існує впливова й заможна ір­ ландська спільнота. Хоча спочатку ірландські іммігранти виконували здебільшого непрофесійну ручну роботу, з часом вони досягли вищих і краще оплачуваних посад. З усіх країн Західної Європи лише в Ірлан­ дії в дев'ятнадцятому сторіччі зменшилося населення. Лондон, Ман­ честер, Ліверпуль і Ґлазґо поглинули десятки тисяч ірландських іммігрантів, водночас набагато більше їх виїхало до США. Між 1830-м

і1847-м роками лише в Ліверпулі осіли 300 тисяч ірландців. На 1851 рік близько півмільйона ірландців оселилися в Англії та Велсі. Чому їх приїхало так багато? Постійні голодомори в Ірландії змушували людей шукати нового життя деінде, а що Англія близька до Ірландії, то ірландці могли легко добуватися до великих міст Великої Британії

іводночас не втрачати зв'язків зі своїм рідним краєм.

Усередині дев'ятнадцятого сторіччя ірландці стали найбільшою групою імміґрантів у Англії, яка, поза межами Лондона, була досить добре захищена від чужоземних «вторгнень». Проте в самій столиці проживало чимало «екзотичних» спільнот. Євреї жили там протягом століть, але за останню сотню років їхнє число значно збільшилося, оскільки утиски, яких вони зазнавали в інших країнах, спонукали їх шукати відносної безпеки в Англії. За підрахунками, на 1800 p. y провінційних містах Англії проживало б тисяч євреїв, а в Лондоні 15—20 тисяч. Євреям діставалося і за вбогість, і за багатство. Коли

Чарлз Дікенс створив у «Олівері Твісті» свого Фейджина, він вико­ ристав усім добре знайомий і поширений карикатурний образ.

В часи Індустріальної революції імміґранти-голландці у Британії допомогли створити мережу банківських та фінансових установ, відомих під назвою «голландські фінанси», що мало життєве значен­ ня для економічної трансформації країни. Підприємливі, високо осві­ чені прибульці з Голландії принесли в Англію соціальні та економіч­ ні якості, що мали сталу й революційну значущість. Таким чином, люди небританського походження зробили значний внесок у створен­ ня нового соціально-економічного клімату в Англії.

Наплив китайських іммігрантів у період англійської індустріаль­ ної експансії став для підприємців вельми бажаним джерелом деше­ вої робочої сили для англійських фабрик. Проте наприкінці дев'ят­ надцятого сторіччя профспілкові лідери не раз виступали проти ки­ тайської імміграції, вбачаючи в ній загрозу для сталого рівня заробіт­ ної плати місцевих робітників.

Чорношкірі почали оселятися у Британії з кінця дев'ятнадцятого сторіччя, коли зросла кількість кораблів, які ходили в Західну Афри­ ку та до островів Карибського басейну. В той період до британських університетів було прийнято на навчання невелику групу африканців та вестіндців, проте найбільша група іммігрантів складалася з чор­ ношкірих матросів, які оселялися в британських містах. Саме вони стали засновниками перших сучасних негритянських общин у Бри­ танії (найбільше їх було в Кардіфі). Потреба в солдатах під час пер­ шої світової війни спонукала командування Британських збройних сил набрати понад 15 тисяч людей з Британських Карибських остро­ вів, утворивши таким чином Вест-Індський полк. Коли війна закін­ чилася, чимало цих вояків осіли в Британії, воліючи задовольнитися тим, що їм могла запропонувати ця країна, аніж повертатися до еко­ номічно відсталої Вест-Індії (Fryer, 1984).

Що було далі

Внаслідок нацистських репресій, що розпочалися на початку 1930-х років, ціла ґенерація європейського єврейства посунула на захід шу­ кати безпечнішого притулку. За даними одного огляду, між 1933-м і 1939 роками у Британії оселилося близько 60 тисяч євреїв, але реальна цифра, певно, була значно вищою. Від 1933-го по 1939-й роки з Центральної Європи прибуло близько 80 тисяч біженців, а ще 70 тисяч — уже під час війни. У травні 1945 р. перед Європою постала безпрецедентна проблема біженців, адже ними стали мільйо­ ни людей. Кількасот тисяч із них оселилися в Британії.

Після другої світової війни на Велику Британію накотилася ще одна хвиля іммігрантів, більшість яких, приваблені перспективою знайти роботу, прибували сюди з країн Співдружності (що раніше входили до Британської імперії. — Ред.). Різні класи британського суспільства по-різному реаґували на новий наплив імміґрантів. Люди з урядових кіл, шануючи великий імперський спадок Британії, вва­ жали, що вестіндці, індійці, пакистанці та африканці, будучи бри­ танськими підданими, мають цілковите право оселятися на Бри­ танських островах. У повоєнній Британії відчувався також брак робо­ чої сили; роботодавці на той час були зацікавлені в залученні іммі­ ґрантів на свої підприємства. Проте люди з робітничого прошарку, що жили в бідніших районах (до яких і тяжіли нові імміґранти), відчували, що цей наплив нових робочих рук може неґативно від­ битися на їхньому повсякденному житті. Тому їхнє ставлення до новоприбульців часто було ворожим. Близько третини імміґрантів, що прибули з країн Співдружності, осіли в деяких кварталах Лондона. Частина їх сконцентрувалася в західних Середніх Графствах Англії, в Бредфорді та інших бідняцьких міських зонах.

Британські уряди, що приходили на зміну один одному, вважали повну інтеграцію нових імміґрантів у британське суспільство за мету водночас бажану і можливу. Рой Дженкінс, міністр у справах поліції, імміграції та мовлення у лейбористському уряді, що був при владі в 1960-х роках, запропонував визначити інтеграцію як «процес, що ставить на меті не цілковиту асиміляцію та вподібнення, а надання рівних можливостей, супроводжуваних культурним розмаїттям, у ат­ мосфері взаємної толерантності». 1966 року лейбористський уряд ви­ дав «Акт про расові відносини» (Race Relations Act), за яким було утворено Раду з расових відносин (Race Relations Board), що мала вживати заходів у випадках очевидної дискримінації на расовому ґрунті. 1968 року затверджено набагато змістовніший законопроект проти дискримінації, проте він поєднувався з новими законодавчими актами, які мали регулювати в'їзд до країни, внаслідок чого число нових імміґрантів різко зменшилося. Того ж таки року, під час обго­ ворення в парламенті проблеми расових взаємин, Інок Пауел (пред­ ставник тіньового консервативного кабінету) виголосив у Бірмінгемі промову, в якій передбачив надзвичайні темпи зростання небілого на­ селення. «Як стародавнім римлянам, мені іноді здається, що я бачу