16. Слово о полку Ігоревім

Історія твору

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…».

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією ("ЧЕРІЯНИ") список Баварського географа), особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського та ін. За версією Володимира Чівіліхіна, "Слово" написав сам князь Ігор. На це вказує сама назва твору: "Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова". Тобто, на думку Чівіліхіна, чернігівський князь Ігор сам підписався під власним твором, що цілком не вірно.

Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури.

Мова, якою написано «Слова о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є причами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

При порівнянні мови "Слова" із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь, мало змінилася з часів Київської Русі). В перекладі, зробленому для Екатерини II, було вказано, що оригінал містить в собі велику кількість "южнорусских" та польских слів, незрозумілих російському читачу. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови "и" в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на "ы". В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: "а мої ті Куряни свєдомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлелеяні, конець копія вскормлені, путі їм вєдоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сєриї волки в поле...".

Деякі слова вказують на те, що оригінальний текст, мабуть, був написаний латиницею. Виходячи з цього, деякі слова належить читати інакше. Так, "волці" звучало б як "волкі", "на реце" - як "на реке", "лучи" як "луки" тощо. І, звичайно, читати належить "русичи", а не "русици". Розміщення слова "ся" ("себе") окремо від дієслова, а часто попереду від нього, звичне для польскої мови. Найперша фраза "Слова" "Не лепо ли ны бяшеть братіе" ближче до польскої, ніж до української. Проте, "бяшеть" належить читати як "бышеть".

В якості доказу щодо цієї точки зору треба нагадати, що офіційною мовою Великого Князівства Литовського була "староруська", тобто - мова Малої Русі, а латиниця використовувалась в Україні багато років після відокремлення від Речи Посполитої.

Особливо багаті епітети «Слова…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «Слова…» — одна з найбільш суперечливих. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху:. Ф. Колесса зв'язав ритм «Слова…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою кн. Всеволода — зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв'язку дружинної поезії з народною.

Існує певна переконаність, що «Слово…» написане учасником чи свідком походу. Хоча хто він, на сьогодні вважається не відомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написаний великим київським князем Святославом, оскільки і "золоте слово" цього героя, і ідейна позиція автора збігаються. Дехто з учених приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають автором легендарного Ходина, ім’я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам’ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же - чернець Вишатич. Але найбільш переконливою слід вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, - галицький князь Володимир Ярославович. Але все це лише припущення. Безперечно, автор - спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали і давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.

Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» - людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана із тактикою ведення бою, зброєю. Одним словом, фахівець військової справи. Автором "Слова" без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського.

Переклади і переспіви «Слова» існують багатьма мовами світу, а найбільше українською і російською. Українські віршовані і прозові переклади «Слова» дали: Іван Вагилевич (близько 1836, друкований 1884), Б. Дідицький (язичіем, 1849), М. Максимович (1857), С. Руданський (1860, друкований 1896), Юрій Федькович (1866, 1902), Іван Франко (1873, 1952), О. Огоновський (1876), Панас Мирний (1883, 1896), О. Партицький (1884), М. Чернявський (1894), Іван Стешенко (1899, 1967), К. Зіньківський (1907, 1967), Василь Щурат (1907, 1912), М. Грушевський (1923), П. Коструба (1928), М. Грунський (1931), Наталя Забіла (1938), Володимир Свідзінський (1938), Максим Рильський (1939), Леонід Махновець (1953), М. Кравчук (1968).

17.Біблійні притчі (старозавітні і новозавітні)   Біблія – це не виклад віровчення й не історія людства; це розповідь про те, як Бог шукав людини.

 Отже, Біблія – це мова Бога, звернена до людей, а також розповідь про те, як люди слухали (або не слухали) свого Творця. Цей діалог тривав півтори тисячі років.

Релігія Старого Завіту починається із середини ІІ тисячоріччя до н.е. і триває до Різдва Христового (Р. X). Більшість книг Старого Завіту складене з VІІ по ІІІ ст. до Р. X.      До початку ІІ ст. н.е. до Старого Завіту були приєднані книги Нового Завіту. Це чотири Євангелія– опису земного життя Ісуса Христа, викладені його учнями – апостолами, а також книги Діянь апостолів і Послань апостолів. Завершує Новий Завіт Одкровення Іоанна Богослова, у якому розповідається про кінець світу. Цю книгу часто називають Апокаліпсисом.      Книги Старого Завіту написані давньоєврейською мовою. Книги Нового Завіту в основному створені вже грецькою мовою.      Більше 50 чоловік у різні часи брали участь у написанні Біблії. І при цьому Біблія виявилася єдиною книгою, а не просто збірником розрізнених проповідей. Кожний з авторів свідчив про свій досвід зустрічі з Богом, але християни твердо впевнені, що Той, з Ким вони зустрічалися, завжди був Тим самим .     Священні старозавітні книги розділяють на чотири групи. Спочатку йде Пятикнижие Мойсея – п'ять законоукладних книг, пов'язаних з ім'ям Мойсея, великого вождя й пророка іудейського народу. У нього входять Буття, Вихід, Левіт, Числа й Второзаконня. Зміст цих книг становить одкровення, дане Мойсею Богом.

Друга група – книги історичні, в основному описана історія іудейського народу як народу богообранного. До їхнього числа належать книги Ісуса Навина, Суддів Ізраїлевих, Руфі, чотири книги Царств, дві книги Параліпоменон (Літопису), книги пророків Єздры й Неємії, а також Книга Єсфирі.      У наступну групу прийнято включати книги навчальні, що містять вчення про благочестя (про життя відповідно до вимог віри):      Книга Іова, Псалтир і Соломонові книги (Притчі, Книга Екклесіаста, або Проповідника, і Книга Пісні Пісень Соломона). Останню групу становлять книги пророчі: Ісайї, Ієремії, Ієзекіля, Данила й ще 12 "малих" пророків.      У православну й католицьку Біблію також входять 11 старозавітних віронавчальних книг, тобто сприятливій вірі. Вони відомі тільки в грецькому перекладі, їхні тексти давньоєврейською мовою не збереглися. Православ'я й католицтво вважають їх душекорисними; протестантизм же не визнає, розцінюючи їх як апокрифи. До них відносяться книги Маккавейскі, Іудифі, Премудрості Ісуса, сина Сирахова, Премудрості Соломона, Товіт, Варух й інші.      У книгах Старого Завіту Бог з'являється як Творець. Він створив світ й установив закони, за якими світ повинен існувати. Бог таємниче відділений від цього світу, він не належить йому й непорівнянний з ним, але Він продовжує здійснювати Свій задум відносно світу, діючи в ньому.      Священні книги давніх євреїв наповнені образами, які близькі людям різних епох. Притчами й алегоріями Біблія говорить про речі таємничі, які виходять за межі повсякденного людського досвіду. Образи Біблії допомагають відкрити свідомість і серце людини для прийняття релігійних істин.  КНИГИ НОВОГО ЗАВІТУ

Господа Ісуса Христа святе Євангеліє:   Від Матфея святе благовествованіє (Мф.)  Від Марка святе благовествованіє (Мк.) Від Луки святе благовествованіє (Лк.)  Від Іоанна святе благовествованіє (Ин.)  Діяння святих Апостолів (Діян.)  Соборні послання святих Апостолів: Послання Іакова (Іак.)   Перше послання Петра (1 Пет.)  Друге послання Петра (2 Пет.) Перше послання Іоанна (1 Ін.)  Друге послання Іоанна (2 Ін.) Третє послання Іоанна (3 Ін,) Послання Іуди (Іуд.) Послання Апостола Павла: Послання до Римлян (Рим.)  Перше послання до Коринфян (1 Кор.) Друге послання до Коринфян (2 Кор.) Послання до Галатам (Гал.) Послання до Ефесян (Еф.) Послання до Філіппійців (Флп.) Послання до Колоссянів (Кол.) Перше послання до Фессалонікіян (Солунян (1 Фес.; 1 Сол.) Друге послання до Фессалонікіян (Солунян) (2 Фес.; 2 Сол.) Перше послання до Тимофія (1 Тим.) Друге послання до Тимофія (2 Тим.) Послання до Тита (Тит.)  Послання до Филимона (Флм.) Послання до Євреїв (Євр.)  Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис (Одкр.; Апок.). 

18.Історико- героїчний епос українського народу. Першим і найдавнішим жанром героїчного епосу українського народу були билини. Незважаючи на те, що досить довго російські вчені намагалися довести, ніби билини є виключно російським епосом, що билинна традиція не збереглася в Україні, все ж не можна нехтувати рядом історичних і фольклористичних доказів, що свідчать про протилежне. У билинах згадуються лише такі міста, як Київ (найчастіше), Чернігів, Суздаль, Галич, Новгород; в билинах йдеться про політичні зв'язки, торгівлю держави, у якій вони виникли, з Цареградом, Близьким Сходом. Русисти пояснюють це випадковими помилками, що виникли в процесі побутування билин, не коментують того, що власні імена, які зустрічаються в билинах, — імена історичних постатей, які неодноразово згадуються в Київських літописах, а події, описані в них, — реальні історичні події Київської держави, починаючи від 11 століття. Ці й інші подібні факти свідчать, що билини виникли в княжий період Київської Русі на основі абсолютно конкретних історичних подій; що головним центром билинного епосу були Київ, Чернігів, Галич, Новгород, а центральні персонажі — Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня, Гліб Володієвич та інші є історичними особами, чиї імена зафіксовані у «Повісті минулих літ», інших хроніках та рукописних документах того часу.

Отже, билини — це героїчний епос Київської Русі, який виник у княжу добу — в період зламу світогляду древніх русичів. Це відображено в їх змісті: співіснування у них двох світоглядних систем — міфологічної та християнської, що не протиставляються, а взаємопереплетені у цих текстах, можуть означати, що і в дохристиянський період русичі мали епічну традицію, уламки якої дійшли до наших днів. Тільки з розумінням цих двох світоглядних концепцій можна пояснити природу билин, деякі їх складові компоненти, елементи поетики. Сама міфологія як вихідний пункт розвитку фольклору внаслідок тривалого розвитку відбилася у билинах. Ще у 19 столітті деякі дослідники наголошували на тому, що, наприклад, Ілля Муромець багато в чому уособлює риси бога-громовика, Микула Селянинович зберіг риси божественного Орача, князь Володимир — бога Сонця, але при цьому очевидному зв'язку епічні герої не ототожнювалися з міфологічними персонажами, а лише пунктирно повторювали їх.Виходячи з цієї точки зору, билини слід вважати автентичним героїчним епосом українського народу.

Наявність таких персонажів у билинах дає підставу ставити їх в один ряд з епосами інших народів, зараховуючи, однак, до числа тих, де головну роль відіграють не міфічні істоти, а реальні люди з незвичайними можливостями, вміннями, великою силою. Оскільки слово «герой» у билинах не зустрічається, деякі вчені схильні називати їх богатирським епосом. Але, незалежно від назви, усі центральні образи билини мають основні риси міфічних героїв. Так, наприклад, Ілля Муромець сам знищує ціле військо ворогів, поборює міфічну істоту — Солов'я-розбійника, може пройти непрохідним лісом, однією рукою рве дуби з корінням, а другою мостить мости. У билинах є й інші риси праслов'янської міфології: поряд з історичними постатями ворогів, від яких боронили руську землю княжі витязі, зустрічаються і вигадані чи містичні істоти, такі як змій-горинич, якого поборов Добриня, зустрічаються елементи фантастики, а подекуди справжні-таки казкові сюжети. Тому без сумніву можна вважати, що билини на рівні з казками є найдревнішим українським епосом, який повною мірою увібрав у себе міфологічне мислення праслов'ян, трансформувавши окремі елементи міфології, використав їх для зображення своїх національних героїв.

Варто особливо підкреслити, що, незважаючи на наявність міфологічних елементів, билини є історичним епосом, а не художнім вимислом. Просто в процесі побутування епос, в якому відображені достовірні події, обростав рисами народної фантазії, даючи своєрідний синтез. І навіть у билинах з казковими елементами переважає історична конкретика: точне вказання місця подій (Київ, Новгород, Чернігів), відтворення імен київських князів та їх нащадків, кожному з яких відповідають певні подвиги чи життєві ситуації. Вони в основному збігаються з літописними записами про діяння та особисте життя того чи іншого князя. Отже, для українців билини є справжнім історичним епосом.

Процес поширення билин на територію сучасної Росії історично зумовлений. Як свідчать історики, в період татаро-монгольського іга в 13—14 ст. народні скоморохи — виконавці билин, як багато русичів, втікали у глиб княжої держави, до самих окраїн, часто доходячи аж до Уралу та Сибіру. Звідти вони вже не повертались назад, залишаючись у безпечних, недосяжних для татаро-монголів місцях. Так билинна традиція поширилась на російських землях. Такої думки дотримувався В. Гнатюк: «Ми знаємо, що колись мусили в нас бути билини, які, одначе, під впливом обставин вигинули, а переховалися тільки на півночі, у великоросів».

Вагомою особливістю билин, яка проливає світло на час і місце їх виникнення, є відображення в билинах християнського світогляду, біблійних елементів та літературної традиції.

Це спричинювалося тим, що християнство на українських землях було досить поширеним ще до його офіційного визнання як державної релігії Володимиром, а княжі співці — музиканти і поети, які жили при княжому дворі, були учасниками і очевидцями усіх визначних подій, і відтворювали їх в художній формі для прославлення ратних подвигів князя та його дружинників, увіковічнювали доблесть княжого війська в народі. Про це говориться і в «Слові о полку Ігоревім» (Боян), і в руських літописах, зокрема у Галицько-Волинському літописі досить детально описаний епізод, коли народний співець Митуса відмовився служити при дворі князя.

Отже, аргументовано можна твердити, що билини — це епічні героїко-історичні твори, які широко побутували у княжі часи у виконанні співців-музик та народних скоморохів. У них знайшли своє відображення історичні події і постаті Київської держави 10—14 ст., що підтверджується літописами та іншими історичними рукописними документами цього періоду.

Термін «билина» ввів у фольклористику російський збирач і видавець фольклору П. Сахаров у 1839 р.Першопочаткова назва цього жанру була «старина» або «старинка». Так свої твори називали виконавці билин.

Українські народні думи героїчного змісту та, історичні пісні становлять художній літопис історії українського народу. Цей літопис не завжди документально точний, бо містить у собі елементи художнього вимислу, ліричні відступи, народно-філософські узагальнення тощо. Однак події у ньому більшою мірою хронологічно окреслені. І думи, й історичні пісні відображають історію народу в художніх образах, які допомагають чіткіше збагнути значимість зображуваних подій. Українці у своїх думах і піснях із захопленням зверталися до часів Запорозької Січі. Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Не можна не помітити ознак оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду Визвольної війни 1648-1654 pp., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його бойовим соратникам: Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. На боротьбу вставали справжні герої, лицарі-козаки, такі, як Перебийніс, що «лядськую славу загнав під лаву», або Богдан Хмельницький(«Гей, не той то хміль...») Надзвичайною величчю сповнено, наприклад, чудову маршову пісню того часу « Гей, не дивуйте, добрії люди».

Проте дослідники відзначають, що в історичних думах, на відміну від історичних пісень, немає любовних мотивів. Основним творцеві і носієм українського історичного епосу є трудовий народ. Але в створенні його брали участь і представники прогресивної частини старшинської верхівки. Авторами деяких дум були безпосередні учасники подій, наприклад, війн або морських походів проти турків, або люди, що поділяли ратні подвиги з Богданом Хмельницьким. Характерні ознаки дум Обсягом думи більші від історичних пісень, з якими, як і з давнім дружинним епосом («Слово про Ігорів похід», старовинні колядки, билини), мають генетичний зв'язок. У структурі дум є більш чи менш виражені три частини: заспів («заплачка», як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення. Вірш думи — нерівноскладовий, без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування, з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи-тиради, що формально у співі можуть починатися вигуками «ой», а завершуватися «гей-гей». Своєю віршовою і музичною формою Думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях, із яких думи перейняли деякі мотиви і поетичні образи, 3 голосіннями споріднює думи й характер імпровізації. Стиль дум урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (глас, аще, рече, нозі). Епічність і урочистість дум посилюється уповільненням розповіді через повторення фраз. Співання дум вимагає особливого таланту, довгої науки і співацької техніки. Тому думи збереглися тільки серед професійних співців. В українських думах найбільш яскраво розкрита тема козаччини. У думах цього циклу змальовуються події і герої періоду Визвольної війни 1648-1654 pp. У них показано, що визволення українського народу від економічного, політичного і національно-релігійного гніту польської шляхти було історичною необхідністю, корінним питанням національної незалежності українського народу. Головним героєм цих дум виступають самі маси повсталого народу — селяни, козаки, міщани. Оспівали думи також і найвизначніших керівників народно-визвольної війни, у першу чергу Богдана Хмельницького — видатного державного діяча і полководця, гетьмана запорозьких козаків, а потім і всієї України, його славних сподвижників Івана Богуна, Максима Кривоноса, які воювали зате, щоб «козакам козацькі порядки давати», рішуче виступали проти домагань польських панів і їх українських прибічників. Найстаріша дума «Козак Голота» розповідає нам про хороброго козака-воїна, «який не боїться ні огня, ні меча». Безумовно, у поєдинку з ворогом Голота перемагає, бо він веде справедливу боротьбу — захищає рідну землю. У думі «Самійло Кішка» народ уславлює небувалий подвиг запорозького гетьмана. Тяжка турецька неволя, якою б вона не була довгою, не вбила у серпі Самійла Кішки ні любові, ні козацького завзяття. Він зробив, здавалося, неможливе —врятувався з неволі сам, та ще й друзів визволив. Героїня думи «Маруся Богуславка» — це взірець жінки-патріотки, яка й у ворожому оточенні знаходить сили й мужність, щоб виконати свій святий обов'язок перед рідним народом. Про визвольну війну проти польської шляхти розповідається і в думах «Корсунська перемога», «Іван Богун», «Про смерть Богдана Хмельницького». Дума «Хмельницький і Барабаш» розкриває патріотизм козацького ватажка і його турботу про український народ Вона розкриває соціальний конфлікт —боротьбу народу проти польської шляхти. Дума приписує гетьманові Хмельницькому хитре «викрадення» у Барабаша «королівських листів» (грамот), скарання зрадника Барабаша, віддання «турському салтану у подарунку» його дружини і дітей. Усього цього насправді не було, але такий поетичний народний домисел підкреслює їх непримиренність до гнобителів і зрадників. Дума «Хмельницький і Барабаш» правдиво змальовує протилежність класових інтересів українських трудящих мас і панівних, експлуататорських класів середини XVII ст. Богдан Хмельницький уособлює інтереси народних мас, прагне козакам «козацькі порядки давати»; Барабаш висловлює інтереси панів, бо він хоче Ця дума висвітлює також конкретно-історичні обставини народно-визвольної війни. Так, у ній показано початок і розгортання повстання українського народу в 1648 p., дано перелік головних керівників цього повстання, що цілком відповідає історичним фактам; говориться про втечу Хмельницького на Запорожжя, обрання його там гетьманом, походи повсталого народу під керівництвом Хмельницького і його неодноразові перемоги над військами полських панів:  Конкретні історичні події визвольної війни —перші дві великі перемоги над військом польських панів під Жовтими Водами (6 травня 1648 р.) і під Корсунем (16 травня того самого року) — оспівує дума «Перемога Корсунська», що є однією з найдавніших дум цього циклу. У ній правдиво передана героїка народної боротьби. Дума сповнена гострої, їдкої сатири на військо польських панів і його керівника М. Потоцького, взятого козаками у полон під Корсунем і відданого татарам. 20.Українські історичні пісні.

Історичні пісні, як і думи, часто виступають своєрідним художнім історичним документом окремої епохи, бо лише з нього можна скласти реальне уявлення про ту чи іншу подію. До кращих належать такі з них: «Зажурилась Україна, що нічим прожити», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», «Чи не той то хміль». Так, наприклад, пісні про боротьбу з турками і татарами майже з літописною дбайливістю змальовують перед нами картини лихоліття в Україні XV століття («Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «Зарічною вогні горять», «Ой, Морозе, Морозенку» тощо). Не менш майстерно складено пісні про боротьбу з польською шляхтою, знайомлячи нас з уславленими історичними особами, героями: Максимом Кривоносом, Іваном Богуном, Данилом Нечаєм та іншими. Але з особливою любов'ю і повагою створили невідомі автори образ Богдана Хмельницького, що став символом визвольної боротьби українського народу 1648-1654 pp.: Суть подій в історичних піснях висвітлюється з точки зору народних мас. Народні маси в піснях по-своєму оцінювали відомих в історії осіб, славили подвиги кращих синів народу у боротьбі проти всякого гніту, за вільне, щасливе життя, опоетизовували їх віддане служіння батьківщині. Події в історичних піснях можуть бути зміщені, особи переплутані, однак розуміння історичних явищ в них правильне. Спільним для всіх історичних пісень, по-перше, є те, що ідейно-тематичний зміст їх більше, ніж інших жанрів народної поезії, збагачується відображенням історичних подій, фактів,явищ і процесів, по-друге, те, що основу їх змісту становить багатовікова героїчна боротьба народу за незалежність батьківщини, за звільнення від соціального і національного гноблення. Пісні про боротьбу з турецько-татарськими нападниками це найстаріші історичні пісні про жахливі, спустошливі турецько-татарські напади на наш край, про полонення мирного населення і відправлення його на невільницькі ринки. Ці пісні найчастіше побудовані як розповідь очевидця про ті чи інші злочини турецько-татарських грабіжників. Нерідко розповідь переривається зойком скривджених у формі монологу чи діалогу. Такі пісні відбили в собі дух і колорит епохи, сповненої трагічних подій. У цих піснях нерідко перегукується трагічне з героїчним. Типовою для цього погляду є пісня «За річкою вогні горять».

Можливо, що цю пісню було створено на основі конкретної події, змалювання якої згодом набуло узагальнюючого характеру, бо розбійні напади були типовими для XV-XVI століть. Характерна картина спустошення українських земель турецько-татарськими ордами зображена в пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити Але пісня не обривається на сумній картині. її мінорний тон змінюється закликом до запеклої боротьби. Пісні про боротьбу з польсько-шляхетськими загарбниками У період визвольної війни історична пісня як жанр досягає свого розквіту. Вона невідступно супроводжує історичні події, розповідає про діяльність конкретних історичних героїв, передає настрої і прагнення широких народних мас, відображає масовий героїзм, загальнонародне піднесення у боротьбі проти соціального та національного гніту. Академік М. Т. Рильський, вказуючи на характерні риси історичних пісень і дум періоду Визвольної війни 1648-1654 pp., зауважував, що вони «позначені особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості українського народу, його героїзмом у боротьбі за своє визволення від поневолення і гніту». Народні маси, що повстали на боротьбу за своє визволення з ярма соціального і національного гноблення, — це головний герой багатьох історичних пісень періоду Визвольної війни 1648-1654 pp. Настрої, прагнення і почуття, що огорнули маси на початку війни, з великою силою поетичного зображення передані в пісні «Розлилися круті бережечки». У ній йдеться про повстанців, про народні маси, яким належить звільнити Батьківщину від поневолювачів. Поетично це відтворюється в образі повені — «розлилися круті бережечки». За допомогою образу червоної калини, що похилилася, символічно розкривається становище поневоленої України. Пісня закликає до бою, вселяє віру у неминучу перемогу. Український героїчний епос знайомить нас з багатьма безсмертними постатями захисників народу. Могутня енергія повсталих мас відчутна і в піснях, присвячених окремим героям Визвольної війни 1648-1654 pp. Такими героями є переважно відомі історичні особи, що очолили боротьбу, — Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Нечай, Богун. Народ не хотів миритися зі смертю своїх улюблених героїв, вони залишалися завжди живими, продовжуючи боротьбу у фольклорних творах. Народ оспівував Богдана Хмельницького як блискучого полководця, розумного, далекоглядного державного діяча, який, ідучи за багатовіковими прагненнями свого народу, очолив боротьбу проти гноблення України польською шляхтою. У піснях «Ой Богдане, Богданочку», «Ой Богдане, батьку Хмелю» та ін. Хмельницький викликає захоплення своєю відданістю батьківщині, героїзмом у боротьбі за її визволення від шляхетсько-польського гніту. У пісні «Чи не той то хміль» оспівано перемогу українського народу над польсько-шляхетським військом 6 травня 1648 р. її героями є Максим Кривоніс, Батько Зиновій і запорозькі козаки, що брали участь у битвах під Жовтими Водами і Корсунем. Богдан Хмельницький показаний непереможним воїном. Сила його — у тісному зв'язку з повсталим народом. Богдан Хмельницький у народних піснях дещо ідеалізований, особливо там, де він виступає послідовним захисником найширших народних мас. Це пояснюється не лише бажанням трудящих бачити свого гетьмана саме таким, а ще й тим, що народ схвалював його політику, спрямовану на ліквідацію на Україні іноземного гніту. Будова пісні «Чи не той то хміль» відзначається двоплановістю. Першим планом іде змалювання повсталого народу, його героїчної боротьби, очоленої Богданом Хмельницьким. Образ хмелю, який «коло тичини в'ється», «у пиві грає», проходить через усю пісню і ще виразніше відображає піднесення, енергію народних масс. Другий план пісні — сатирично-викривальне змалювання розгрому польсько-шляхетського війська і гнітючого настрою польської шляхти. Для багатьох історичних пісень характерні елементи гострої сатири, звернені проти зовнішніх і внутрішніх ворогів вітчизни і народу. Радість переможців, викликану розгромом шляхетських військ Вишневецького під Пилявцями, відтворює пісня «Гей, не дивуйтеся, добрії люди». У цьому бою частину військ очолював Богдан Хмельницький, а частину — Максим Кривоніс, який у народних піснях майже завжди називається Перебийносом. Він «бравий козак», «хоробрий», «водить немного — сімсот козаків з собою». Перебийніс, як і Хмельницький, Нечай, Бо-гун, оспівується в піснях у нерозривній єдності з народом. Його дії злиті з волею, діями повсталих мас. Таке зображення героя стало поширеним у піснях періоду Визвольної війни 1648-1654 pp. У них відбилось усвідомлення народом своєї сили і ролі в суспільному житті і визвольній боротьбі. За силою героя завжди відчутна сила мас. Хмельницький виступив на історичному терені, щоб захистити уярмлений і знедолений український народ. Він правив Україною так, як самостійний, незалежний володар. За це народ і прославив мудрого гетьмана та його сподвижників у піснях «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Ой з-за гори чорна хмара» і в багатьох інших. 19.Ліричні пісні.

Народна лірика своїм походженням сягає в глибину століть. Людина уважно придивлялась до оточуючої природи, напружено вдивлялась у себе i за допомогою мовних засобів художньої уяви та фантазії, а також перебираючи струни свого серця,свої емоції, запліднені думкою, вплітала у надзвичайної краси i вiртуозностi мелодії. Сучасна дослідниця С. Я. Єрмоленко зазначала, що "мова усної народної творчості, зокрема мова народної пiснi, є скарбницею національного свiтобачення, своєрідною енциклопедією почуттів, художньо-емоцiйною пам'яттю народу. Вона має важливе пiзнавально-виховне та естетичне значення. Народна пiсня чи не найяскравіша за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців i носіїв.

Характеризуючи ліричні пісні та їх різновиди, то їх по праву можна вважати наймолодшим родом пісенного фольклору. Їх становлення відбулось переважно у XVI - XIX століттях. Усі ліричні пісні українського народу можна згрупувати у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).

Частиною, так би мовити, українських ліричних пісень можна  вважати найвизначнішу частину українського усного епосу думи. Попередниками дум були билини княжої доби, які на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише в європейській частині Росії. Фахівці пов'язують походження дум з такої давньої форми як ритуальний плач. Здебільшого думи розповідають про козацьке життя, війни із загарбниками, воєнні походи козаків в інші землі, побут родин козаків, які залишилися в Україні. У XVII–ХІХ ст. кобзарі та лірники – виконавці дум та історичних пісень об'єднувалися у так звані кобзарські братства/цехи. У таких цехах був свій статут і правила, жорстка субординація членів і визначений репертуар. Кобзарство з XVII ст. було шанованою професією в Україні.

Цікавими зразками побутової пісенної лірики є також танкові (танцювальні, до танцю) пісні та українські коломийки, що поділяються на групи "до танцю" і "до співу", їх науковці і ми відносимо до такого підвиду ліричних пісень як жартівливі та сатиричні. Ця так звана "коломийкова" форма виникла найраніше в порівнянні з попередніми видами народної лірики та активно поширилась у різних жанрах традиційного фольклору, прижившись також у професійній українській поезії.

Перш ніж приступити до класифікації ліричної пісні, необхідно сказати декілька слів про особливості класифікації цього жанру. У науці це питання довгий час залишається невирішеним і до цих пір не сформульована єдина точка зору. Більшість учених в основу пісенної класифікації поклали тематичний принцип.

Так С. Г.  Лазутін, виділяє побутову селянську пісню і історичну. Побутова пісня присвячена спочатку темам любові і сімейно-побутових відносин.У побутових піснях розкриваються суспільно-громадські відносини людей: селяни розповідають про своє важке життя в умовах кріпацтва, яскраво представлено і нелегке життя дворових людей.

До соціально-побутової пісні багато вчених відносять також солдатські і робочі пісні, в яких сімейні відносини ніяким чином не зачіпаються. Сюди входить і так звана лакейська пісня. До солдатських пісень тісно примикають козацькі пісні.

Дехто з вчених указує і на існування військово-історичних пісень, куди також входили солдатські пісні, що відрізняються від солдатських пісень побутової тематики. Тут з'являються нові герої, нові мотиви і теми. Крім пісень, що розповідають про нелегке життя солдатів і козаків, в солдатському середовищі виникають також жартівливі, гумористичні пісні.

До трудових пісень відносять і робочі пісні, в яких головною темою стає тема праці, що розкриває «взаємини між робочими і тими, кому вони вимушені були підкорятися (господар, підприємець, адміністрація)».

Багаті сюжетами і близькі до любовно-побутової тематики прощальницькі пісні, що виникли в другій половині XVIII, – початку XIX  століття. У них дівчина просить свого дружка, що відправляється до Пітера, відкласти від'їзд, але він відповідає, що ніяк не може. Засмучена дівчина присягається у вічній любові.

До XVIII - п. XIX ст. у піснях представлений образ боязкої, соромливої дівчини, але з вказаного періоду в піснях з'являється і інший образ дівчини- сміливої, бойової, рішучої.

У деяких вчених виділяються і міські пісні, названі міщанським романсом, головною темою яких є нещасна любов.

Існує і інша класифікація пісенної творчості – по функції. Вона представлена К. С.  Давлетовим. Традиційна пісня «розпадалася на чотири основні жанри: пісень заклинальних, ігрових, величальних і ліричних» До ліричних пісень він відносить, наприклад, любовні, сімейні, або солдатські, робочі. К. С.  Давлетов указує на те, що саме ліричні пісні піддалися історичній зміні. Також їм виділені так звані «емігрантські» пісні, в плані професійному – пісні бурлаків, студентів.

Існує також і наступна думка: до ліричних віршованих жанрів відносяться пісні соціального змісту, любовні пісні, сімейні пісні, малі ліричні жанри.

Ми пропонуємо свою класифікацію пісень, враховуючи приведені вище.

1. Соціально-побутова пісня. Сюди ми включаємо козацькі пісні, анти кріпацькі, рекрутські, солдатські, чумацькі, бурлацько-наймитські, заробітчанські, стрілецькі та емігрантські.

2.родинно-побутові пісні, пісні любовної і сімейної тематики, які розкривають взаємини коханих, а також повною мірою розкривають внутрішньо-сімейні відносини, нелегке життя селянства в умовах кріпацтва.

3. жартівливі пісні, сатиричні пісні та пісні хороводи.