24.Творчість Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухи, Полтавської обл.1738 року вступив до Києво-Могилянської академії, навчався з перервами 10 років. Відмовився від духовної кар'єри. У 1745—1750 рр. пе­ребував з Угорщині, подорожував по Австрії, Польщі, Італії. Ознайомився з німецькою філо­софією, італійською культурою. Працював вик­ладачем Переяславського й Харківського ко­легіумів, домашнім учителем у поміщика.

Полишив педагогічну діяльність через невідповідність змісту й методів викладання офіційним постановам. З 1769 року Г. Сковорода вів мандрівний спосіб життя. На цей час при­падає написання більшості творів, які через за­борону книгодрукування в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно. Вибрані твори вийшли в Петербурзі 1861 року. Ченці Києво-Печерської лаври запрошували Сковороду стати ченцем. У щирому товаристві серед друзів, своїх прихильників він у задушевних розмовах провів свій останній день. Згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. На здивоване запитання, що то він задумав, філософ як про щось буденне сказав: «Копаю собі могилу, бо прийшов мій час». А коли всі розійшлися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

З творчої спадщини Григорія Ско­вороди залишилися збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі

Сковорода-лірик є одним з представників класичного бароко. Характерним для творів Сковороди є те, що в ліричних поезіях він — філософ, а у філософських працях — лірик.

До «Саду божественних пісень» увійшло ЗО пісень. Кожна з них, часто взаємопов'язаних, з варіацією на біблійні теми. Провідні в збірці — барокові мотиви уславлення Христа, любові до нього й посвяти себе йому (пісні 1, 3, 17, 28, ЗО), здолання пристрастей суєтного світу, відкидання влади плоті над душею (2, 11,29).

Своєрідним диптихом-двовіршем є пісні 9-та і 10-та — «Всякому городу нрав і права». Іронічні шестивірші «Пісні 10-ої» формують універсаль­ний образ часу, у якому всякому го­лову мучить «свій дур». Григорій Сковорода шикує в один ряд усіх, ко­го засуджує, — здирників, бюрок­ратів, пияків, розпусників, підлабуз­ників, ледарів. Це пани, що безупин­но стягають собі землі, чиновники та юристи, що зловживають своїм ста­новищем, багаті, у яких «дім, як вулик, гуде від гуляк». І тільки лірич­ний герой (сам автор) позбавлений цієї суєти, бо перед смертю всі рівні: все пожере, як солому пожар. Совість і мудрість у цій поезії не лише протиставлені багатству й знат­ності — їх автор підносить над усім дріб'язковим, буденним, нікчемним.

Мотив «вольності» — свободи — перейшов із пісень (9, 12) у значний твір Сковороди «De Liberate» (латинською — «До свободи»). У цій оді оспівано волю як найбільше багатство людини. Золото проти свободи, за словами автора, —ніщо, «болото». Усі думки ліричного героя про те, як би не втратити волі. Батьком свободи, героєм називає автор Богдана Хмельницького.

Один з основних мотивів «Саду божественних пісень» — гармонійність людини із собою, з навколишнім світом. Щоб змінити макро- та мікро­світ, тобто себе самого, пізнай себе, а пізнавши, — удосконалюй. Пізнаю­чи свої нахили, людина правильніше визначить власне місце в суспільстві й принесе йому більшу користь.

Щастя людини — у внутрішньому стані, у єдності з природою, у розду­мах про красу.

У багатьох поезіях автор милуєть­ся красою рідної природи, духовно збагачується її чарами.

Зокрема, у поезії «Ой ти, птичка желтобока» відчутне замилування автора красою рідного краю. Поет використовує народну пісню «Стоїть явір над водою», проте творчо перероблює її.

Видатний мислитель утілює ідеї гуманізму, любові до простої людини. Він наголошує на необхідності виховувати в людях правдолюбство, чесність, працьовитість, натомість засуджуючи тих, «хто високо вгору дметься», використовує своє становище заради вигоди, почестей і багатства.

Людина, уважає філософ, може відчути себе щасливою лише серед при­роди, справжнє задоволення лише в душевному спокої й почутті свободи.

У 1769-1774 рр. письменник створив ЗО байок, які ввійшли до збірки «Байки харківські», органічно по­в'язані зі світовою традицією (започаткованою Езопом). Для Сковороди байка — це «мудра іграшка», що приховує в собі зерно божої істини. Композиційно байки двочастинні: розповідь. змінює «сила» (мораль), . що подекуди переростає у філософські мінітрактати.

«Байки харківські» підносять розум, простоту й убогість життя, інакше-бо можна потрапити до клітки, як Чиж із байки «Чиж і Щиглик». Милосердя, справедливість, постійність, справжню дружбу, твердить Сковорода, можна перевірити не за зовнішніми, а за внутрішніми якостями і справами.

Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Байкар переконаний, що кожну людину Бог наділив певним даром. Треба вчитися розпізнавати його. Той, хто вибирає собі життєву справу не за природними на­хилами, а орієнтуючись на якісь інші чинники (славу, матеріальну вигоду, прибутки), той шкодить і собі, і сус­пільству. Саме цю думку розвиває ав­тор у байці «Бджола і Шершень.

Причину «несродності» Г. Ско­ворода бачив у бажанні людей матеріально збагатитися, здобути славу, почесті, привілеї, зайняти найкраще «місце під сонцем». На думку письменника, невідповідність обраного способу життя здібностям завдає шкоди не лише людині, а й державі.

Щастя, на думку філософа, не за морями, не в царських палатах, а в наших помислах, у нашому серці, у любові.альфа і омега». Істинна ж лю­бов не в багатстві, а в спорідненості душі, доброчесності.