14. Повість временних літ" (генезис редакції списки)

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літо­писи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити міс­це Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою. "Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, ми­нущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яс­нення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літопи­сець залишається патріотом своєї землі, який не може не вияв­ляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь при­хованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори. Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утво­ренню на великій території Київської Русі єдиної нації. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньорусь­кої історії та висунув питання про введення історії Русі до все­світньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора акту­альним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність. Більшість дослідників «Повісті минулих літ» вважає, що першу редакцію пам'ятки на початку XII ст. здійснив чернець Києво-Печерської лаври Нестор, але ця редакція не збереглася в оригіналі. Друга редакція увійшла до складу Лаврентіївського та Радзивіллів-ського літописів.

Лаврентіївський літопис (XIV ст.) зберігся в єдиному пергаменному примірнику, переписаному в 1377 р. монахом Лаврентієм на замовлення суз­дальсько-нижньогородського князя Дмитрія. До почат ку XVIII ст. рукопис належав Володимирському мона стирю, потім був перевезений у Петербург, де його у 1792 р. придбав історик та археограф О. Мусін-Пушкін. Уперше цей рукопис було видано у 1846 р. Особливу увагу дослідників привернула перша частина пам'ятки — «Повість минулих літ» у редакції Сильвестра. Радзивіллівський літопис — це ілюстрований рукопис, створений наприкінці XV ст. У XVII ст. він належав польсько-литовським магнатам Радзивіллам. Потім потрапив у Кенігсберг, де з нього за наказом Петра І зробили копію, але пізніше як військовий тро фей переправили у Петербург. Літопис близький до Лаврентіївського списку, проте відрізняється від нього численними ілюстраціями — понад 600 мініатюр. Третя редакція «Повісті минулих літ» відома у складі Іпатіївського літопису: Іпатіївський (XV ст.) та Хлєбни-ківський (XVI ст.) списки. Ця рукописна книга має назву «Літопис Руський». Колись вона належала Іпатіївському монастирю, що поблизу Костроми. Нині зберігається в Петербурзі. Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано приблизно 1425 р. на півночі Русі з південноруського оригіналу, складеного, на думку Л. Махновця, з різних зводів на початку XIV ст. Літопис складається із трьох частин: «Повість минулих літ», Київський літопис,Галицько-Волинський літопис. «Повість минулих літ» Перша києворуська пам'ятка писемності літописного метажанру «Повість минулих літ» (1113) складена на основі раніших літописних зведень та редакцій. Джерелами літопису є: а) усна творчість — праукраїнські міфи,легенди, перекази,героїчний епос,у яких відоб- ражено вірування східних слов'ян, їх розселення, заснування міст,перелік місцевих племен,пояснено їх назви,охарактеризовано звичаї,названо найдавніші міста; б) письмові (книжні) пам'ятки — Біблія, житія свя- тих, візантійські та болгарські хронографи, давньо- грецькі і староримські джерела; в) авторські свідчення літописців і очевидців — опо- відки про князівські походи, війни, мирні угоди, спору- дження храмів, укріплень, монастирів, князівські міжусобиці тощо. Відомості про походження Русі зафіксовано на початку літопису, у недатованій частині тексту. Під впливом біблійного тлумачення історії використано міф про Всесвітній потоп, після якого Ной територію, де виникла Русь, віддав синові Яфету. Подано також легенду про мандрівку апостола Андрія, котрий зупинявся на дніпровських пагорбах, де поставив хрест і благословив місце, на якому пізніше збудовано багато християнських церков, — тут постав Київ (зроблено акцент на богообраності «матері городів руських» та й самої Русі). Викладено топонімічну легенду про заснування Києва, описано давні племена, які розселилися на території майбутньої держави. Династію київських князів літописці виводили від варяга Рюрика, нащадки якого правили на Русі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав Мудрий), до Володимира Мономаха. За особливі заслуги перед державою літопис вирізняє князів Володимира(Великого,Хрестителя)та Ярослава Мудрого. На час завершення роботи над «Повістю минулих літ» держава Русь була монолітним політичним, військовим, релігійним об'єднанням, яке мало осмислену в іменах та подіях історію. Ідея «збирання земель» навко ло Києва у державну спільноту, поліетнічну імперію на сході Європи пов'язувала всі історичні відомості. У «Повісті минулих літ» ідеться про світську владу: київських князів — «віщого» Олега, що загинув від власного коня; Ігоря, котрого вбили древляни за накладення на них непомірної данини; його дружину Ольгу, яка жорстоко помстилася древлянам і на роки стала правителькою Русі; їхнього сина Святослава, якого мати не допускала до влади, а використовувала у боротьбі з хозарами та греками (Візантією); Володими ра Святославича, який став першим монархом на Русі та її хрестителем; його непокірного сина Ярослава, котрий князював у Києві 35 років і уславився як будівни чий та прихильник освіти і книжності. Літописні сторінки також розповідають про молодих княжичів, синів Володимира Святославича — Бориса і Гліба 15. Галицько-Волинський літопис(жанрова специфіка, проблематика, авторство)

Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київського Князівства. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки.

Ці "премудрі хронографи" були зразком для літописця і він,

визначаючи мету для себе, писав: "Хронографу треба описувати

повністю все минуле, деколи сягати вперед, деколи повертати у давнє— мудрий читач зрозуміє". Характерною особливістю Галицько-волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час", "після того" і т. ін. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суцільною оповідання про історичні події.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади.

Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя і Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю.

В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно,належать перу останнього редактора.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті

краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. У літописі є вставка яку не міг знати автор літопису.

Ця вставка не могла походити від редактора 1292 р., тому що він взагалі не знав ближче дрібніших подій, пов’язаних з Володимиром. Вона вказує на когось, хто стояв близько до Володимира, постійно перебував з ним і, можливо, брав участь з ним у тому поході. Це міг бути тільки редактор зводу 1289 р., який з такою любов’ю описує останні роки життя Володимира. Коли це його вставка, то,значить, вона вставлена в текст, який щойно тепер автор цього зводу переробляв і доповнював. Не могла цьому авторові належати і звістка під 1281 р. про локальний інцидент між Львом і Лешком у далекому Переворську, на західних кордонах галицького князівства, про побиття людей і пожежу цього міста. Під 1283 р. знаходимо опис облоги Львова Ногаєм, страшного спустошення галицького князівства, заподіяного татарами

Ці слова не міг написати автор зводу 1289 р. Житель князівства

Володимира Васильковича не міг страждати з приводу того, що сталося в столиці нелюбимого князя Льва. Від нього можна було сподіватись, що він буде втішатись або іронічно глузувати з приводу того, що Лев постійно мав справу з татарами.Отже, це ны не від нього походить. Додамо, що і під 1264 р. розповідь про Войшелка переривається вставкою про весілля Володимира Васильковича з дочкою князя брянського Романа і про напад у той час Литви, про який вже мимохідь говорилося під 1263 р. Закінчується і ця розповідь стереотипною фразою «мы же на преднее возвратимся». А нам відомо, що все, що пов’язане з життям Володимира, особливо цікавило редактора 1289 рЗначить, це його вставка.

Під рукою редактора 1289 р. був інший звід, який він продовжував і піддав ґрунтовній переробці. Об’єктивне, навіть прихильне ставлення цього зводу до Тройдена, яке ми відзначили вище (1278 р.), знаходить пояснення у вістці під 1274 р. про те, що Тройден «живяше со Лвомъ во велицЂ любви..., а с Володимеромъ не живяше в любви». Вістка про облогу Львова татарами (1283р.) теж вказує вже ясно на жителя князівства Льва.

Отже, це звід, що цікавився найбільше подіями старшої лінії Романовичів.Тому, як це зрештою з усього видно, до цього зводу належать також вістки під 1284 р.про смерть сина Юрія Львовича, Михайла, і стаття під 1285 р.

Ця остання стаття в кінці розповіді про перемогу Кондрата Семовітовича над Лешком Казиміровичем зберегла характерне первісне закінчення зводу:

Редакція Галицько-Волинського літопису 1285 р. також мала свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті

краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу.

Галицько-Волинський літопис закінчується звісткою про смерть князя степанського Івана (1292 р.). Останній редактор, який довів літопис до цього місця, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки.

Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення.