85.Проза, щоденник.

У прозових творах Василя Симоненка багато автобіографічного, хоча прямих вказівок на це немає. В оповіданнях і новелах легко та з любов'ю виписана типова картина повоєнної дійсності («Однорукий лісник»), дотепні дружні шаржі («Неймовірне інтерв'ю», «Психологічний поєдинок»), психологічно точними є «кардіограми» дівочого серця («Білі привиди», «Наївне дівчисько», «Сірий пакет»). А от повість «Огуда», де виведено бридкий образ анонімника, народжувалася кількома підходами, через душевну муку.

Останній твір Василя Симоненка, відомий у різних варіантах, художньо підтверджує, що автор психологічно й фізично зазнав пильної «уваги» охоронців режиму. Незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».

Новела «Кривда»

Безбатченко… Гірке слово, яке не дає спокою малечі. Чому доля так несправедлива саме до нього? Чи настане той омріяний час, коли батькова рука триматиме маленьку синову, щоб повести до зоопарку чи в кіно, цирк? Це інші, у кого є батьки, не цінують дорогоцінних хвилин спілкування з рідною людиною. Івась, звичайний собі хлопчисько, герой новели В. Симоненка «Кривда», був згоден на все заради того, щоб мати батька:Ну, нехай би смикнув за вухо, Хай нагримав би раз чи два- Все одно він би тата слуха І ловив би його слова…

Горе хлопчика зрозуміле. Бо чоловіче виховання так йому необхідне, щоб стати сильним, мужнім. А врешті став він бешкетником. Люди можуть це зрозуміти, бо росте ж без батька… Івась «вибив шибку одну з рогатки» у сусіда.

Автор розкриває нам справжні причини ось такої поведінки хлопчика. Горе без батька ще ж не таке вже й болюче, як від глузувань людей, які щодня поруч, які розуміють беззахисність дитини й «дотепи свої в іржі заганяють в рани, у болючі рани чужі…» Якою ще повинна була бути відповідь маленького хлопчика дорослому зачерствілому душею сусідові? Звичайно, розбите скло, скельця від якого символізують частинки обікраденого серця Івася.

Сторінки щоденника «Окрайці думок» Василя Андрійовича Симоненка. За життя митця щоденник у СРСР ніде не був надрукований, хоча Спілка письменників України після публікації його в «Сучасності» (ч.1,1965 р.), у статтях М.Негоди «Еверест підлості» («Радянська Україна» від 5.04.1965р.) і В.Козаченка та П.Панча «Тобі, народе» («Літературна Україна» від 27.04.1965 р.) не заперечила, навпаки, визнала, що такий щоденник існує. Розпочав його автор 18.IX.1962 року, останній запис зафіксовано 20.ІХ.1963 року.

Талановитий майстер слова, що не залишає байдужою ні одну стуну людської душі, письменник серед людей почувався самотнім. «Коли я говорю про «дикий острів» і свою самотність, то в цьому немає ніяковісінької зневаги до людей... Просто не зустрів я... духовної рідні...» (20.IX. 1963).

Зі сторінок щоденника перед нами постає неординарна особистість, митець то ніжний, то гнівний, то знову лагідний, то знову сповнений обурення й сарказму. Це людина великої сили волі, неабиякого терпіння, у якої кожне слово відшліфоване до алмазного блиску. Це великий патріот свого народу, який своєю творчістю утверджував незалежну Українську державу.

Кожне слово у щоденнику як вивірений крок, таємна сповідь перед собою, адже свої думки, переживання, почуття довіряв лише йому.

Філософські роздуми про сенс життя, роздуми над своєю долею, характером –«пейзажі душі» – знайшли місце на сторінках щоденника.