56.Особливості розвитку сучасної історичної романістики

Історична Романістика Павла Загребельного

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завоював популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Чому це відбувається? По-перше, український народ, якого штучно на цілі десятиліття було позбавлено його правдивої історії, постійно противився цьому, спрагло тягнувся до глибшого пізнання свого минулого. По-друге, історичний роман ЗО—60-х рр , який Існував в УРСР, був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. За деяким винятком („Людолови” 3. Тулуб, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» Р. їваничука, «Меч Арея» І. Білика) українська історична романістика того часу була в цілому неправдивою, стилістично одноманітною, пристосовницько-агітаційною. Певна річ, такі імена історичних белетристів, як Наталена Королева, Панас Феденко, Микола Лазор-ський та ін. були забороненими в Україні, хоч і знаними за її межами. Отже, саме Павлові Загребельному завдяки його дослідницькій допитливості, творчій активності судилося вирвати український історичний роман із глибокого занепаду, надати йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обставини, «людської» подоби.

Письменник у згаданих творах не просто намагався най об'єктивніше, найправдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував осмислити його під кутом зору не лише соціальних та національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроектувати порушувані там проблеми на сучасне життя, дати їм власну оцінку. Звісно, численні авторські екскурси-звернен-ня до різноманітних історично-мистецьких джерел, «впле-тення» їх у розповідь порушує стрункість композиції, часом відводить далеко вбік від основної сюжетної лінії твору. Але попри все митець чимало зробив для розвитку самого історичного жанру, можна сказати, оновив його нестандартними формотворчими елементами, розширив усталені межі поетики.

П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Рохсо-лани чи Богдана Хмельницького. Але він, як митець, має право на таку версію, на її суб'єктивний підтекст, навіть більше —зобов'язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримуватись історичної правдивості зображуваного.

Отже, історія людської душі— в центрі історичної романістики Павла Загребельного. Але якщо придивитись уважніше і до інших його творів, то можна зробити висновок: нічого несподіваного в такому підході автора до зображення історичних подій нема. Прикметною рисою його індивідуального почерку (що стосується також творів про сучасність) є виключна увага до людини. Це підтверджують також думки-зізнання письменника, розсипані по статтях книжки «Неложними устами". Скажімо, ось такі: «Людина, може, й не безсмертна, але—безмежна»; «Про сюжет я не думаю ніколи. Головне для роману —людський характер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі»; «Все, що я досі написав і що напишу, у мене тільки про одне: про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності». Пізнати цю людину, крізь призму її душі пізнати і світ, у якому вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, вчинків, помилок, втрат, злетів і піднесень, осяянь і духовного розкріпачення чи, навпаки, закабалення під тиском ефемерних цінностей —ці непрості завдання ставить перед собою П. Загребельний. У цьому секрет популярності його творів і незаперечних творчих здобутків у «Диві», «Євпраксії», «Первомості», «Роксолані», «Я, Богдан».

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного.

У контексті прози 60-х рр., а надто історичної романістики, він вирізняється, як відзначила відразу ж по його виході і критика, цілісністю «художньо-філософської концепції». Бачення і трактування автором складного довколишнього світу, людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності, загальнолюдських морально-етичних цінностях.

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської —дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком. Великою мірою це і символічний образ. Так він сприймається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала своєрідним  самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, втілює в собі його духовність. П. Загребельний ніби ставить читачеві запитання: яка ж вона є? Чому ми, нащадки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її зберегти в собі та понести у майбутнє?

Автор роману переконливо доводить, що культура Київської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віруванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насильницького впровадження християнства на давньоруських землях князем Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити вікові народні уявлення про світ, природу, людей. Ця частина народного світогляду органічно переходила в нові християнські духовні та матеріальні скарби Русі, приживалася там, потім переходила в нові часи. Символічний епізод, витворений, звісно ж, розкутою авторською уявою; переслідувана позашлюбна дочка Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його —серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться», — таким узагальнюючим акордом завершує Павло Загребельний свій роман.

Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили t нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише автор.

Але ще більшим дивом у романі постають самі люди. На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребельннй проявив себе справжнім майстром у вималюванні характеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Письменник детально виписує складні людські долі. Він не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, причому робить це досить непомітно, ненав'язливо. Сюжет у романі П. Загребельного справді виконує тільки допоміжну роль.

Отже, чи не найбільше диво в романі — сама людина. Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Всі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його нікому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов'язані морально-етичні проблеми, порушені в творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності,  короткочасності життя,  проблеми влади, честі, гідності.

Розповіді про свого найулюбленішого героя (бо він же народився з волі та фантазії автора) —художника-будівничого Сивоока П  Загребельннй приділяє найбільше уваги. Літа сиротливого, сповненого небезпек, але прекрасного і манливого водночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чужих світах, набирання знань і досвіду, утвердження в собі вільного художника і, нарршті, час створення Софії Київської—за всім цим стежимо з цікавістю і тривогою. Жиггя Сивоока спонукає сучасного читача думати не лише над давнім минулим своєї землі, а й над наповненням власної душі.

З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свободи людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Такими були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса —всі, хто оточував Сивоока на його непростій життєвій дорозі. Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомішою.

Неоднозначно подано суперечливий образ князя Ярослава Мудрого. Великою мірою він виступає антиподом Сивоока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мудрість, самодисципліна супроводжують князя так само, як і його слабкість, незахищеність звичайного смертного. Його душа має в собі болюче роздвоєння —П. Загребельний тонким скальпелем психолога прагне проникнути туди. Ярослав постас живим, реальним чоловіком, через те читач беззастережно вірить цій художній версії його, створеній автором.

Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Киева, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

За історичну дилогію про Київську Русь «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) П. Загребельний одержав Шевченківську премію. У цих творах Павло Загребельний також подає власну художньо-філософську концепцію бачення давноминулих історичних подій, проектуючи її і в день сьогоднішній.

«Первоміст» переносить нас у XII ст. Поштовхом до змалювання досить розлогої картини того часу, до відтворення його атмосфери послужила авторові згадка в Іпатіївському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро. Уява митця реставрує історичні події, він детально і правдоподібно подає картини воєнних баталій, життя і побуту наших далеких пращурів. Прикметно,  що в цьому творі автор зосереджується на показові не історичних осіб, а на звичайних людях, будівельниках і охоронцях мосту, через показ їхнього повсякденного життя торкається важливих тогочасних (спроектованих і на тоталітарне суспільство, і на суспільство сьогочасне!) суспільних і морально-етичних проблем.

У романі «Смерть у Києві» П. Загребельний також багато уваги приділяє образам простих людей (Кузьма Дуліб, Іваниця, дівчина Ойка, коваль Кричко), але центральною постаттю тут виступає князь Юрій Долгорукий, нащадок Ярослава Мудрого, одержимий ідеєю єдності землі Руської.

РОМАНІСТИКА СТЕПАНА ПУШИКА: СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ

      У сучасній українській історичній прозі спостерігається своєрідне територіально-тематичне розмежування матеріалу нашої давньої історії. Епосі Київської Русі присвячені, як правило, твори   П.Загребельного, Вал. Шевчука,  Вас.  Шевчука,  І. Білика,   В. Малика та ін., а періоду Галицько-Волинської Русі, Австро-Угорському пануванню та подіям XX століття в Західній Україні – твори Р. Андріяшика, Б. Бойка, Р. Іваничука, Р. Федоріва, С. Пушика тощо.      Поєднуючись таким чином, взаємно доповнюючись, вони, разом узяті, створюють широку панораму існування національної історії. Названі тут автори, крім нових тем, ідей, освоюють і нові художні форми, створюють незвичні оповідні структури, нові жанрові різновиди, з'ява яких свідчить і про певні зміни в художньому мисленні часу, письменницькій стилістиці. Підтвердженням цього можуть бути жанрові різновиди сучасного роману західноукраїнського циклу, зокрема твори С. Пушика, на аналізі яких і зупинимося далі.      Доречно зауважити, що питання про доцільність виокремлення в літературознавчій науці понять „проза західноукраїнської тематики”, „роман західноукраїнського циклу” активно дискутувалося наприкінці 80-х років в Інституті літератури АН тоді ще УРСР. Більшість учасників, обговорення (В. Дончик, М. Жулинський, Г. Штонь та інші) стверджувала, що така постановка питання цілковито виправдана, що це не є претензією на якусь відрубність, прагненням протиставити літературу даного регіону іншим регіонам, а обгрунтована позиція: сучасна проза західноукраїнського циклу існує. І це не лише тематичне відгалуження в нашій літературі, а й характерна ідейно-стильова, жанрова спільність. Оскільки жанри в кожну дану епоху літературного розвитку виокремлюються в літературі під впливом сукупності змінних факторів, грунтуються на різних ознаках, перед історією літератури постає особливе завдання: вивчати не тільки самі жанри, а й ті принципи, за якими здійснюються жанрові поділи”. Досліджувати твори, які увібрали в себе риси декількох жанрів, надзвичайно складно. Тому й виникають різні думки у літературознавців і критиків з приводу жанрового визначення деяких романів, у тому числі й творів С. Пушика.      Так, свій роман „Страж-гора” він у підзаголовку назвав „романом з народних уст”. Проте в ньому наявні риси і роману-хроніки, і роману історичного, і психологічного. В „Галицькій Брамі” природньо співіснують і художньо-історичний, і науковий, і документальний, і публіцистичний, і подорожній жанрові елементи. Як бути в таких випадках?      Критики в аналогічних ситуаціях часто визнають основною жанровою ознакою той чи інший композиційний прийом, „запозичений” автором з цих жанрів. На наш погляд, жанрова специфіка „Галицької Брами” визначається, в першу чергу, історичною, філософською домінантою, а елементи інших названих нами жанрів використовуються письменником у ролі окремих композиційних прийомів, на основі яких реалізується основний задум твору.      Звернення до історії було для С. Пушика логічним, бо ще задовго і до написання „Страж-гори” (1982) і „Галицької Брами” (1989) він прилучився до вивчення історії краю, його фольклору, звичаїв і обрядів. Романом „Страж-гора” письменник заявив, що переходить на новий етап освоєння фольклору -  „все жанровий”, оскільки тепер його цікавили вже не так окремі фольклорні жанри, як їх носій, творець, яким у романі виступає сільська жінка з підгірського села Лужок Марія Марчак, з розповідей котрої відкривається широкий погляд на життя Західної України майже столітнього відрізку часу. Отже, апеляція до історії була для романіста природньою, а її уроки мали б багато що прояснити в хаосі сучасних подій, допомогти з'ясувати причини відчуженості частини людей від національних джерел, причини певної людської поведінки, психології. Багатющого матеріалу, наявного в романі, іншому письменникові вистачило б не на одну книжку, проте С. Пушик обрав найоптимальніший, найпродуктивніший шлях – віддав належне творцеві тих сюжетів, започаткувавши свій „магнітофонний” роман, своєрідний   „роман з народних уст”.      Оповідна форма „Страж-гори” (в ролі оповідача виступає сама героїня твору Марія Марчак) носить виразно епічний характер. Такий спосіб викладу сприяє переконливості  розповіді: читач не може сумніватися в щирості, адже всі наведені вчинки, події, факти достатньо аргументовані самою Марчачкою. Наявність одного героя-оповідача і послідовність у викладі подій складають сюжетно-композиційну основу роману. Проте чітко вираженої кульмінації чи контрапункту розповіді у романі нема, є окремі сюжетні блоки, пов'язані образом оповідачки.      Детальність розповіді (стосунки в родині, взаємини між лужанами), скрупульозна аргументація дій, вчинків (розповідь про судову практику Щепанського, про родини Зварунів і Турянських), висновки Марії про певні політичні події (трагедію народу в період світової війни, крах надій у часи розпаду ЗУНР, німецьку окупацію) сприяють тому, що вся інформація тексту виражена експліцитно, ніби лежить на поверхні. Такий калейдоскопічний ряд детальних подій, фактів із життя героїні та її односельців посилює експресивність розповіді, надає їй суб'єктивної тональності, оскільки сприйняття зовнішнього світу і роздуми про нього проходять через свідомість самої героїні, що перебуває водночас у центрі цих подій.      Хоча  окремі факти в романі, історичні ретроспекції,  що викладаються Марчачкою, і сягають столітньої давності  (розповідь про знищення панщини), проте основний сюжет розміщується у фізичних рамках життя героїні – починається від народження і закінчується старістю. Важливим елементом достовірності служить у романі також чітко виражений  просторовий континуум, що експлікується, розгортається шляхом детального переліку населених пунктів, річок, вулиць, інших географічних назв Прикарпаття. Все це створює у читача конкретну уяву про зображувану дійсність і розказані оповідачкою події.      Оскільки в центрі розповіді С. Пушик поставив головну героїню, то, звісно, дещо на другий план відійшли інші персонажі, узагальнена характеристика яких постає лише з точки зору Марії Марчак (історія Фафроньки Циганючки, Зварунів, голови колгоспу Вівчарика...). Тому можна говорити про невисокий рівень індивідуалізації героїв, відсутність їх портретних описів, детальніше зображення їх внутрішнього світу. Зате психологічний стан героїні, її думки, настрої, уміння  постають повно  і яскраво. І це зрозуміло, бо таки найголовнішим поетичним, художньо узагальнюючим зерном цієї книжки є образ самої оповідачки – людини надзвичайно талановитої (знала, сама складала безліч пісень, казок, легенд тощо),  воістину народної. І ця історія життя, „в якому начебто не було нічого визначного, високо піднесеного над буденним рельєфом її оточення, виявляється такою змістовною, сповненою такої правди і поезії (хай здебільшого нелегкої і драматичної),  що чуйний читач розуміє: перед ним –та безхитрісна розповідь про себе, яка гідна називатися справжньою літературою, художньо-узагальнюючою розповіддю „про час і про себе”.      Проживши довге й нелегке життя, ця жінка все ж не скаржиться на долю, не гудить все підряд, прагне зрозуміти час і людей: „Я на теперішню молодіж не нарікаю, бо то наші діти, наші онуки. Оце їхала я з міста, а якась гостилівська жінка цілу дорогу бубоніла мені коло вуха, що молодіж – пуста... Кажу їй: „Жінко, жінко, коли твоя дитину пуста, то не думай, що всі такі. Яке коріння, таке й насіння – як навчимо, так і маємо”. В деякі моменти оповідачка дуже коротко, неемоційно, але з чуттям здорового глузду, безпомильно оцінює певні ситуації, події. Наприклад: „Зустрічали Червону Армію, був мітинг. Бідні стояли спереду, а багаті ззаду. Коли захопили нас німці, то багаті стали спереду, а бідні ззаду”.      Ведення   розповіді  від  першої   особи  сприяє   певному притлумленню  мовних партій інших персонажів, вони ніби розчиняються в мові Марії Марчак, бо „надаючи слово” їм, вона все ж сама повідомляє зміст сказаного ними, вплітаючи його в свою мовленнєву тканину. Живий діалог, звісно, відсутній. Такий діалог критика називає „епічним”  (В. Днепров),  оскільки він введений в епічну оповідь і сприймається не в своєму сценічно-драматичному аспекті, а як ланка в подієвому потоці.  Пряма мова персонажів передається, як правило, оповідачкою у непрямій формі. Якщо синтаксичні стилістичні засоби представлені у романі скупо, то художні тропи, фразеологічні епіграфи, які є кодовим ключем до кожної частини, свідчать про природний дар Марії Марчак і добрий смак та  майстерність С. Пушика.  Бо,  як справедливо зауважував академік Л. Новиченко, „скрізь, де говориться про оповідачку Марію Марчак, треба мати на увазі і письменника Степана Пушика – автора цього „записаного” – але й по-мистецьки обробленого! – „дійсного”  роману.  В особливу заслугу йому слід поставити мову твору: він не тільки зберіг десь її первинний дух, лад і колорит, але, мабуть, чимало додав і від свого вміння, від власного чуття слова”.      За видовими ознаками „Страж-гора” – роман до певної міри й документальний, хоча при його написанні документами в прямому розумінні письменник не користувався, їх роль виконала пам'ять. Пам'ять Марії Марчак, котра виростає у творі до поетичного узагальнення пам'яті всього народу. А народна пам'ять – найсправедливіший історичний документ, якщо його належно зафіксувати. Крім того, форма художньої оповіді у творі дає підстав назвати його і романом-монологом, оскільки від початку й до кінця він звучить як монологічна сповідь однієї людини.      У романі „Страж-гора” в розпорядженні автора власне історичних, документальних джерел було надто мало, тому, зрозуміло, основне ідейно-художнє навантаження виконував вживаний багатющий фольклорний матеріал, що, безперечно, позначився на жанровому утворенні його.      Зате помітнішими є історичні ремінісценції у поетиці роману „Галицька Брама”. С. Пушик відтворив у цьому творі різночасові події, відстань між якими вимірюється не віддаллю пам'яті, доступною конкретній людині, а багатьма століттями (екскурси в дохристиянську добу, часи Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, часи, ближчі до нас...). Цементує зв'язок між цими віддалями пам'ять історії народу, що сприяє виявленню джерел нашої духовності, умінню віднайти себе у цьому соціальному вирі, дати відповідь на питання: яка ж міра відповідальності лягає на кожного з нас за епоху, в якій живемо. Твір настільки густо заселений, що читач має досить повне уявлення про всі соціальні типи і верстви тієї чи іншої доби.     На перший погляд, стиль роману „Галицька Брама” може видатися величавим хаосом. Чого тільки в ньому нема: широке зображення життя древньої Галицької землі, язичницькі і християнські вірування, мистецтво трипільської та комарівської культур, причини виникнення так званих „татарських сіл” на Прикарпатті, трагедії наших національно-визвольних здвигів, філософія, патетика, багатослів'я...     І весь цей огром рухається, снує перед очима читача все нові й нові події, факти. Проте цей Пушиків стиль – не розрив між змістом і формою, а художня єдність, яку цементує, в першу чергу, могутній рух авторської думки. Крім того, з висоти нинішнього дня вже можна судити про продуктивність саме такого стилю, його відповідність і виведеним образам, і утверджуваним ідеям. Бо коли відбувається загальне „бродіння” нових ідей, масова переорієнтація поведінки людей, то найперше виникає „збірний образ часу, руху” (Р. Гром'як). А звідси й та мозаїчність сюжету, зміна тональностей, перехрещування кількох часових і просторових площин, які й надають творові особливої філософської узагальненості.      Розповідь у творі ведеться від імені молодого науковця Василя Чорнобривого, який працює над дисертацією з історії краю. Намагаючись зрозуміти свою добу, він часто розмірковує над закономірностями історичного розвитку, прагне з'ясувати роль і місце кожної людини, нації в історії. З гіркотою він зізнається, що пережив добу, коли на історію дивилися як на непотріб. А тому й усвідомлює, що аби не допустити деградування нації, втрати народних традицій, духовних коренів, то треба вивчати свою історію, бо народ, який забуває своє минуле, змушений пережити його заново. „Історія наша спресована в легенди і перекази, і потрібне тільки джерело струму, аби історія заговорила. Таким джерелом можуть стати наші думки, наше серце, якщо є в них вогонь патріотизму, почуття гордості за свій народ”.      Якщо в „Страж-горі” автор фактично був цілковито прихований то в „Галицькій Брамі” він ніби відстоює своє право судити про вчинки героїв, факти історії, давати їм оцінку, формувати в читача певне ставлення до викладеного. У тексті роману це прагнення знаходить вираження в багатьох авторських відступах, втручаннях у розповідь своїх героїв, поясненнях, коментарях, оцінках. Авторський голос вчувається постійно: чи мовиться про Духову Криницю, чи про Галицину Могилу, трипільську чи комарівську культури, чи про долю караїмів Галича, чи про прекрасних, з великим серцем у грудях галичан, як казкар Іван Бенько (галицький Мюнхгаузен), Марія Віденка, рід Гармашів...      Цей твір – це історія всього нашого краю і його людей, гімн їхній величі, незборимості, гідності. „Одна по-молодицьки хустину зав'язала на голові так само, як зав'язувала її мати, баба, прабаба, як лишень уміють зав'язувати галичанки. Вона мала великі й пишні перса. Між іншими жінками, працьовитими, як мурашки, ця була, немов царівна, з маленькими сережками у вухах, що блищали, немов дві великі краплі роси. Вона ніколи не пішла б торгувати своєю красою. Не посміла б стати на конкурс королеви краси. Вона своєю вродою прикрашала своє село”. Але як гірко: ці сучасні Роксолани – ганебний докір часові за надривну фізичну працю і в цегольнях, і на автошляхах в просочених асфальтним відпаром спецівках...      Втручаючись у розповідь, С. Пушик постійно прагне ніби просвітити тих, до кого звернений роман. Таким чином, виразно відчутна мета автора – вплинути на читача переконати його в правильності власних суджень, зробити його своїм однодумцем. Переважно перехід від оповідача (а ним у творі виступає не лише Василь Чорнобривий, а й галичанин Павло Гірняк, ткач Михайло Сегін, навіть Яків Головацький) до авторського коментаря відбувається природньо, плавно, без нав'язливості й штучності, завдяки специфічній сюжетно-композиційній організації тексту, цілеспрямовано відібраній лексиці, синтаксичному ладу твору.      Заслуга С. Пушика ще й в тому, що він заставив „заговорити з сучасним читачем матеріал самої історії краю. Адже в романі наявні значні археологічні джерела, які допомагають відтворити  побут, архітектуру,  культуру давніх поселень на території Галича і т. ін. Письменник настільки зримо відтворив образ Галича, його околиць, Успенського собору, Галициної Могили тощо, що під час читання цього твору постійно виникає відчуття причетності до подій минулого. Деякі місця книги так насичені фактажем, що навіть нелегко визначити, ким більше виступає автор у творі: науковим дослідником чи письменником. У підході до трактувань історичних осіб (Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, Богдана Хмельницького та ін.) письменник прагнув досягнути справжнього художнього історизму, проводячи моральну переоцінку як їхньої діяльності, так і ролі історичної особи в історії. „Як би то склалася доля його України, коли б Хмельницький не стояв піл Замостям, не чекав обрання нового короля, замість померлого Володислава, а пішов прямо на Люблін, на Краків, на Варшаву, продиктував свої умови миру шляхті, посадив на стіл королівський свою людину...”.      Поряд з великим історичним, документальним матеріалом у романі „Галицька Брама” наявний багатий фольклорний матеріал різних епох, органічне вплетення якого в канву твору є особливо вдалим способом підвищення художньої достовірності історичної розповіді. Так, весільна ладканка, створена сімсот літ назад, тим і цінна, що співається у ній про князя Данила і про Галич:                Ой попід Галич, попід зелений                Гостинець столочений.                Ой там Данило із боярами ступає,                А калина дорогу заступає.                Вихопили бояри гострі мечі,                Стали калину січи...                Ой не для них вона саджена,                А для Данила споряджена.      Таким чином, для романістики С. Пушика притаманні такі сюжетно-композиційні особливості, як зміщення часових пластів, зіткнення точок зору кількох епох, що сприяло посиленню в його творах духовного, філософського, інтелектуального начал. Історичні процеси розкриваються автором крізь людську призму, тобто епоха „живе” в людині, „Історія – в особистості”. Наявне прагнення осягнути дійсність в єдності минулого, сучасного і майбутнього, пошук проблем, ідей загальнолюдського, глобального значення.

1.Методика навчання української літератури як наука Специфіку методики навчання літератури як науки визначають предмет дослідження, методи, якими вона послуговується, а також особливості результатів її пошуку порівняно зі здобутками інших наук. Методика має своє коло проблем, чинники розвитку, структуру. Ця педагогічна наука тісно пов’язана з літературознавством. Результати досліджень методики навчання української літератури спрямовані на практичне використання в навчальних закладах. Об’єкт, предмет і структура методики навчання української літератури Методика навчання української літератури покликана дати вчителеві психолого-педагогічні основи та практичні рекомендації щодо навчання літератури в школі. Учитель української літератури має не лише володіти знаннями про письменство, основними теоретико-літературними поняттями, а й збагнути принципи викладання шкільного предмета «Українська література» та вміти застосовувати їх на практиці.  Методика навчання української літератури — педагогічно-літературознавча прикладна наука, що містить психолого-педагогічні засади роботи вчителя, вимоги до літературного і літературознавчого змісту навчання, рекомендації щодо дидактичних шляхів його опанування, стратегії виховання учня засобами художнього слова. Об’єктом методики навчання української літератури є навчальний процес, тобто взаємодія вчителя і учнів, що має на меті набуття учнями літературної компетентності та розвиток особистості засобами художнього слова. Предметом — система принципів, методів, технологій, прийомів, форм, видів, засобів навчальної і виховної роботи на уроках української літератури та в позакласній літературній діяльності вчителя й учнів. Специфіка методики навчання української літератури позначається на результаті методичних досліджень. Результатом праці вченого-методиста є методична модель викладання літератури — системний розв’язок певної проблеми викладання української літератури, який охоплює: характеристику складника літературної компетенції, який має опанувати учень; теоретичні засади, принципи, зміст і засоби навчання; дидактичні шляхи їх реалізації — технологію, методи, прийоми, типи занять, види роботи тощо. Наприклад, модель прочитання художнього твору у загальномистецькому контексті (С. Жила), модель організації самостійної роботи учня з вивчення української літератури (Б. Степанишин), інноваційна модель навчання, спрямована на виховання гендерної культури, з увагою до проблем статі у художньому творі і врахуванням особливостей сприйняття тексту юнаками і юнками (Л. Мозгова).  Методика навчання української літератури зосереджена на таких проблемах: — психологічні особливості сприймання художнього слова учнями і спосіб їх урахування в учительській роботі; — педагогічні принципи викладання літератури; — фахова підготовка вчителя; — методи і прийоми викладання; — інноваційні педагогічні технології у проекції на вивчення літератури; — сучасні вимоги до уроку української літератури; — типи уроків; — специфіка викладання окремих розділів літературної освіти: біографії письменника, позакласного читання, літератури рідного краю, з’ясування теоретико-літературних понять тощо; — організування сприймання учнями художнього тексту і його шкільний літературознавчий аналіз; — особливості вивчення жанрової специфіки твору; — розвиток усного і писемного мовлення дітей, їхніх творчих здібностей. Структуру методики навчання літератури традиційно тлумачать як поєднання трьох основних частин: теорії методики, її історії та методичних розробок уроків і позакласних заходів. Сучасний погляд на складники методики наближає її до науки про літературу і пропонує інше структурування: історія методики навчання української літератури, шкільне літературознавство, теорія методики, практична методика. Історія методики навчання української літератури відображає і систематизує наукові здобутки вітчизняних учених. Українську літературу в імперських державах, у складі яких перебувала Україна, або не викладали, залучаючи частину творів до власного письменства (в Росії), або подавали неповно (в Австро-Угорщині і Польщі). З огляду на це важливими для розуміння історії літературної освіти, що протистояла імперському режиму, є не лише наукові праці, а й художні твори письменників, публіцистичні статті, епістолярій, виступи діячів культури тощо. Учені-методисти ХХ ст. залишили системні ґрунтовні праці про викладання української літератури, серед них — О. Дорошкевич, О. Мазуркевич, Т. Бугайко, О. Бандура, К. Сторчак, Є. Пасічник, Б. Степанишин, Н. Волошина та ін. Шкільне літературознавство містить вимоги до змісту освіти. Нині у зв’язку з розвитком вітчизняного літературознавства розширилося коло знань з історії літератури, урізноманітнилися методи дослідження художнього твору, виникли нові наукові школи, існує вибір теоретико-літературних методологічних засад. З’явилася й стрімко розвивається нова галузь літературознавства — компаративістика (лат. comparativus — порівняльний), метою якої є виявлення міжлітературних зв’язків на основі зіставлень творів та явищ національних письменств. Постала проблема вибору літературознавчих відомостей, необхідних для освіти школяра. У теорії літератури кожна літературознавча школа пропонує різні системи термінів, що зумовило проблему літературознавчого мовлення на уроці літератури. Шкільне літературознавство розв’язує ці проблеми, поєднуючи знання з науки про літературу зі знанням реалій сучасної освіти і психофізіологічних особливостей дитини. Теорія методики формує парадигми і технології навчання літератури, виробляє типологію методів, уроків, позакласних літературних занять і заходів — усе, що стосується шляхів роботи. Гуманітарний плюралізм сучасної європейської думки передбачає можливість використання різних педагогічних парадигм (грец. paradeigma — приклад, зразок) — засадничих концепцій виховання та навчання. Серед них — особистісно зорієнтоване навчання, екзистенціально-діалогічна парадигма, інтерсуб’єктна, ігрова, езотерична. У радянську добу єдиною парадигмою була соціологічно-ідеологічна, основана на ленінсько-сталінській теорії розвитку суспільства (так само, як у художній літературі нормативним був метод соціалістичного реалізму), — це обмежувало творчість науковців і вчителів, збіднювало літературну освіту. Гуманізація та диференціація освіти в Україні, які є основними принципами її реформування, зумовлюють необхідність вироблення різноманітних технологій (грец. technВ — майстерність, мистецтво і logos — наука) навчання — послідовних практичних дій учнів і вчителя у навчально-виховному процесі, які формують в учнів заздалегідь задані якості. Науковці створюють технології, спрямовані на різноманітні аспекти літературної компетенції учня (знання біографій письменників, розуміння художніх творів, індивідуального стилю автора, засвоєння теоретико-літературних понять, уміння аналізувати твір, писати творчі роботи різних жанрів тощо). Технології різняться також за їх адресуванням — для загальноосвітньої школи, для гімназій, ліцеїв, колегіумів, профільних класів. Практична методика розробляє матеріал, який учитель може використати на уроці або винести на розгляд учнів під час позакласного заходу. Результати праці істориків методики, фахівців зі шкільного літературознавства, педагогічних парадигм і навчальних технологій втілюються в методичні рекомендації — конспекти та плани уроків, сценарії позакласних заходів, системні розробки вивчення в школі творчості певних письменників, комплекси матеріалів з вивчення предмета в певному класі тощо. Отже, об’єкт, предмет і структура методики навчання літератури відображають її педагогічно-літературознавчу сутність і практичну спрямованість на використання наукового результату в навчальних закладах. Зв’язки методики навчання української літератури з іншими науками Методика навчання української літератури як прикладна наукова галузь у своєму розвитку спирається на суміжні фундаментальні науки, що дає змогу глибше пізнати явища і процеси літературної освіти. Вона тісно пов’язана з педагогікою — наукою, що узагальнено вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості, адже ці процеси у їх конкретиці є об’єктом методики викладання української літератури. Педагогічні парадигми (базові моделі) стають основою для методичних концепцій; навчальні технології, розроблені дидактами, зазнають модифікацій, зумовлених мистецьким характером художньої літератури; мета виховання, сформульована теоретиками виховання, конкретизується у зв’язку із художнім текстом, який вивчають на уроці.  Літературознавство — комплекс галузей знань про сутність і функціонування в суспільстві художньої літератури — є для методиста інформаційним полем, де він може знайти відомості, необхідні для формування в учня літературної компетентності. Ідеться передусім про історію літератури, добір постатей і текстів для вивчення. З теорії літератури шкільне літературознавство запозичує науковий інструментарій для аналізу художнього тексту, визначає літературні напрями тощо. Серед багатьох шкіл та методів літературознавчого аналізу методика обирає засадничі для шкільного викладання. Літературна критика допомагає витлумачити та оцінити твори національного письменства, стежити за сучасним літературним процесом. Зв’язок із компаративістикою — розділом літературознавства, який розглядає твори в зіставленні — забезпечує інтегративне вивчення предмета, позаяк у школі паралельно вивчають українську і зарубіжну літератури. Зіставлення творів рідного письменства із зарубіжними на часі, оскільки триває розбудова Української держави, яка прагне ввійти в коло європейських країн і економічно, і культурологічно. Філософія — наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення — є основою філософського прочитання художнього тексту. Досліджуючи образне втілення думки письменника про світ і людину в ньому, методика рекомендує філософську характеристику світоглядних позицій автора, його героїв, мотивів ліричного твору, пояснення принципів кожного літературного напряму тощо. Джерелом методики викладання української літератури є також естетика — філософська наука про прекрасне та його роль у житті суспільства, про загальні закони художнього пізнання дійсності й розвитку мистецтва, адже її категоріями «прекрасне», «потворне», «трагічне», «комічне», «піднесене», «нице» послуговується література, і вони мають бути зрозумілими учням. Методика навчання української літератури перебуває в тісному зв’язку з історією України, яка дає матеріал для наукового коментування образного слова письменника. Учень з допомогою вчителя осмислює діалог, який веде текст із певними історичними подіями. Відомості з історичної науки залучають до методичної моделі тоді, коли в літературному творі зображено важливі для нації події минулого, проаналізовано сучасне або спрогнозовано майбутнє батьківщини. Характеристику історичної доби вводять також до викладу біографії письменника. Оскільки в шкільному курсі літератури значне місце відведено фольклору, постає необхідність використання здобутків народознавства, що вивчає звичаї, обряди, свята народу. Народознавчі знання методист застосовує і щодо інших тем, бо етнічна специфіка життя відображена в багатьох, передусім класичних, текстах вітчизняних письменників. Із метою відродження молоддю старовинних звичаїв, продовження національних традицій методика розробляє сценарії розігрування народознавчих сцен із твору, які можуть стати яскравим елементом уроку та позакласного заходу. Літературу нині розглядають і як феномен історичного буття нації, і як явище мистецтва. Наголошуючи на мистецькій сутності художнього слова, методист пропонує відповідне контекстне вивчення творів. З огляду на це проведення діалогу естетичного характеру потребує залучення інших видів мистецтва: театру, музики, живопису, кінематографії, архітектури, прикладної творчості, — так здійснюються зв’язки з мистецтвознавством.  Тісний зв’язок методики навчання української літератури із психологією — наукою, яка вивчає закономірності, розвиток і форми психічної діяльності людини. Вона допомагає методисту збагнути вікові психологічні особливості учнів, рекомендує поняття і теорії для тлумачення психологічного підтексту художнього твору, розкриває засоби психологічного зображення персонажа тощо.  Методика навчання української літератури пов’язана з лінгвістикою — наукою про мову, адже в полі зору методиста-літератора розвиток усного і писемного мовлення учня. Особливо важливими є відомості зі стилістики, необхідні під час розробки уроків літератури, на яких вивчають індивідуальний стиль автора, а також для вироблення в школярів власного грамотного і виразного стилю, що виявиться у написанні творчих робіт. Художня література відображає життя в усьому його різноманітті, тому методичні моделі її вивчення можуть містити зв’язки з різними сферами наукового знання: під час розгляду твору про боротьбу за соціальну справедливість — із соціологією, про обстоювання незалежності — з політологією, про мандри — з географією тощо. Учений-методист, як і вчитель української літератури, має бути особистістю із широкою гуманітарною культурою. Отже, методика навчання української літератури тісно пов’язана з багатьма галузями гуманітаристики, зокрема педагогікою, літературознавством, фольклористикою, історією, мистецтвознавством, психологією, філософією. Водночас це самостійна наука, яка має свою специфіку: визначає і обґрунтовує, що саме з літератури викладати в школі, як викладати, у який спосіб сприяти самотворенню особистості учня.  4.уроки літератури, їхні типи та специфіка

План

1. Урок як основна частина навчально-виховної роботи з учнями. 2. Складові частини уроку літератури. 3. Основні вимоги до уроку літератури. 4. Проблеми типології уроків літератури. 5. Шляхи підвищення ефективності уроку літератури. 6. Особливості уроків з позакласного читання. 7. Підготовка і планування уроків літератури. 8. Урок в умовах навчального кабінету літератури.