61. Жанрово- стильові особливості творчості о. Кобилянської.

Риси імпресіоністичного і неоромантичного жіночого характеру простежуються у творчості О.Кобилянської.При цьому не можна забувати, що вона з не творила у межах лише одного стильового напряму. Часом її творчість репрезентує виразну стильову та жанрову дифузію.

Розмаїттям характерів відзначається творчість Ольги Кобилянської з її особливою стилістичною манерою. Не можна не погодитися з думкою про триєдиність у творчості О.Кобилянської неоромантизму, символізму та імпресіонізму (С.Пригодій). Ці модерністські стильові напрями різною мірою виявляються у прозі письменниці. Так само характерологія письменниці позначена рисами цих трьох стильових напрямів, що свідчить про стильове багатство творчого методу, майстерність, багатогранність її таланту.

Неоромантичні героїні О.Кобилянської – непересічні особистості, які завжди відрізняються від свого оточення. Вони не втрачають до кінця зв'язку з ним, проте знаходять сили протистояти впливу буденщини, прагнуть більшого у житті, при цьому "різьблять себе", самовдосконалюються.

Творчість Ольги Кобилянської має загальну феміністичну спрямованість. "Жінки дають великий зміст літературі, навіть позначають новий напрям" (М.Сріблянський).Феміністична модель жіночого характеру присутня у творах Ольги Кобилянської "Людина"(Олена), "Царівна"(Наталка), "Некультурна"(Параска), "Valse melancolique"(Софія, Ганнуся). Всі ці героїні – сильні, вольові, самодостатні. Це горді, незалежні жінки, які намагаються утвердитися у чоловічому світі.

У феміністичній прозі порубіжжя з'являється і новий тип жінки-митця – яскравої індивідуальності, якій притаманне напружене емоційне життя. Багата уява, властива творчим особистостям, дозволила авторкам якнайкраще виявити можливості нових стильових напрямів, завдяки власному таланту, особистим переживанням, адже всі твори з життя художників, музикантів, особливо письменників завжди певною мірою автобіографічні. Героїні "Меланхолійного вальсу" О.Кобилянської, Л.Яновської ("Два дні з життя", "Таїна нашої Принцеси"),намагаються реалізувати себе у творчості. Вони вже не можуть задовольнитися тими ролями, які пропонувало суспільство їхнім реальним та літературним попередницям. Повість Ольги Кобилянської "У неділю рано зілля копала" також позначена рисами неоромантизму, і навіть деякими дослідниками за типом організації художнього тексту прочитується як казка. При цьому казка, "якій співмірне внутрішнє "я" письменниці, - вже не народнопоетична, а індивідуально-авторська, в якій абсолютним щастям є одвічна мрія про ідеал" (Н.Шумило). У повісті в одне гармонійне ціле переплітаються народні уявлення про дівочу долю, красу, природу жінки і концепція модерної особистості – гордої, незалежної, пристрасної, злитої з природою, яка весь час балансує між власними пристрастями, інстинктом та громадськими приписами.

Увесь конфлікт твору будується на протиставленні двох різних жіночих характерів: Тетяни Дубівни та Настки . Тетяна Дубівна – це нова варіація "царівни". Вона горда, як Наталка Верковичівна ("Царівна"), як Софія Дорошенко ("Valse melancolique"), як Маня Обринська ("Через кладку"), бо "гордість – це одинока зброя жінки, якою вона може вдержатися на поверхні життя". Настка – за своєю природою зовсім інша, вона повна покори та любові і нагадує Марту з "Valse melancolique". Звичайно, і кохання у них різне: у Настки – воно "звичайне", "земне", а у Тетяни – почуття первісне, те, яке творить світ і водночас його руйнує.

Повiсть "Земля" була створена письменницею за 2,5 роки i надрукована вперше у 1922 роцi. Але творчий задум визрiвав поступово. Основна проблема повiстi - людина i земля. У центрi повiстi - сiм'я Iвонiки Федорчука. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному.

Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров'я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном. Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив'язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має. У родині Федорчуків виростає двоє синів: синьоокий красень Михайло, запопадливий у своїй любові до землі, і чорнявий неспокійний Сава, що ладен прикласти свою енергію до всього, але аж ніяк не до землі.

Найкрасивiше любить землю Михайло - старший син Iвонiки. Вiн сам - прекрасна людина, i любов його - красива, романтична. Михайла всi в селi любили, тому що вiн був спокiйним, тихим i навiть покiрним сином своїх батькiв. Навчався всьому завзято, любив працювати i працював з радiстю. Смiючись, виходив iз дому, смiючись, вертався додому. Одна трагедiя лише мучить його - вiн не народжений для служби у цiсарському вiйську. Його покликання - праця на землi, яка приносить йому справжнє задоволення. Такого хлопця не можна не любити. Полюбила його i наймичка Анна. I тут Михайло прекрасний: у своєму ставленнi до Анни вiн також красивий i порядний. Сама Кобилянська ним милується. Хоч

Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.

А ось Сава - молодший син Iвонiки - до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою.

З дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мiг не нагодувати i не напоїти худобу, мiг обдурити батькiв. Був злий i людино ненависний. Усi були виннi у нього. Вiн по-справжньому не любив нi батькiв, нi брата. Брата вiн вiдкрито не любив, бо той намагався перевиховувати його, повернути до землi. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд.

Кожен з братів знайшов дівчину по собі, добро стало проти зла, проте в цьому двобої перемогло, на жаль, зло. Втіленням цього зла здалася мені Рахіра, навіть саме її грубе й непривітне ім'я не віщує нічого доброго. Кобилянська говорить про неї, як про «чорну Рахіру», підкреслюючи тим, що вона була не тільки чорнява собою, але й мала чорне серце.

Якщо раніше письменники наголошували на тому, що селяни не мислили свого життя без землі, безземельні були приречені на бідування чи навіть голодну смерть, то Ольга Кобилянська показує, як поступово формується серед селян думка, що можна прожити без землі. До цього приходить і Михайло, трохи поживши у місті, й Івоніка Федорчук. Останній усвідомлює, що «Михайло був для землі, а не земля для нього». Але найголовнішою є думка про те, що землю треба любити; не робити з неї ідола або привід для ворожнечі, а просто працювати й доглядати своє поле.

Проблема виховання. В тому, що сталося, винні самі батьки: не зуміли виховати в ньому любові до брата, праці, людяності, не були вимогливими до нього. Мати любила Саву сліпою любов'ю, хоча потім повірила, що саме він убив брата, бо впевнилась в його бездушності до них (після тюрми Сава пішов до Рахіри, а не додому). Вона зненавиділа сина, яким милувалася раніше. "Він був усьому горю причиною", — так думала мати. Дійсно, так буває в житті, коли батьки припустяться помилок у вихованні дитини змалку.

Якщо уважно та вдумливо прочитати твір, то можна побачити, шо «Земля» - та ж оповідь про Каїна та Авеля, тільки в контексті обставин життя українського села кінця XIX століття.

Проблема батьків і дітей, злочину і кари, бідності й заможності, кохання, влади землі над людиною, братовбивства.