60.Морально- етична проблематика прози б. Грінченка

Естетика Грінченка загалом формується в руслі просвітницьких ідей із фостерівським розумінням мистецтва як пропагандиста передових ідей (хоча вона не позбавлена й поклоніння Красі, Любові в їх абсолютній сутності — "Моє кохання", "Христя", "Я ще живу?.), прагненням створити високу національну культуру. В центр уваги ставиться піднесено — героїчне (найвиразніше це виявилося в драматургії письменника — "Ясні зорі", "Серед бурі"). Наскрізною була оптимістична, життєствердна спрямованість поглядів письменника. Цікавий у цьому плані образ Сонця у творчості Грінченка — символу творчої енергії життя, любові до людини.

Письменник багато уваги приділяє морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його художній творчості. Однак прагнення до нормативності моральних уявлень героя, його ідейних настанов у деяких творах Грінченка інколи призводили до дидактизму, спрощення проблеми. Лірика Грінченка цього періоду виявляє набутки й прорахунки тогочасної поезії громадянського спрямування загалом. Свідомо намагаючись вилучити інтимні переживання зі сфери поетичного світу, поети мимохіть позбавляли своє слово повноти осмислення життя.

Як поет і людина Грінченко не міг не зважати на те, що говорить серце до серця. І водночас у переважній більшості віршів моральний імператив обов'язку стає для ліричного героя визначальним ("Повинність я над все ушанував..."), внаслідок чого відбувається певна утилітаризація ліричного переживання, його наперед — визначеність. Однак поезія Грінченка не обмежена параметрами тільки ідеологічної за ангажованості.

У віршах 900-х років традиційно одноплощинне звучання громадянського мотиву поступається місцем його двоплановому розкриттю. Поетичні роздуми глибоко сповідальні ("Я не скажу, щоб розумом я жив...", "Ні, не кажіть прихильних слів...", "У житті на бенкетах бучних..."), де власне осмислюється й сама проблема — правомірність неподільного верховенства громадянських почувань.Осмислюється не так у плані заперечення ліричним героєм громадянського обов'язку ("Повинність я над все ушанував,), як елегійний сум і ревний жаль за нерозквітлим особистим чуттям і невиспіваною піснею душі.

Саме жаль за пригніченням "життя серця" (характерна риса всієї української поезії другої половини XIX ст.) свідчить про бажання письменника вийти на ширші поетичні горизонти, за межі суто абстрактних громадянських почуттів. У віршах Грінченка 90-х років для ліричного героя заповітними і найбажанішими є пісні, породжені порухами серця ("Давно не стрівавсь я з тобою...")

На художньому осмисленні почуття любові, кохання в ліриці Б. Грінченка позначились як ідеї доби громадянської мужності й пріоритету суспільних ідеалів (лірика О. Кониського, М. Старицького), так і прагнення до виявлення індивідуальності, які прозвучали в поезії межі століть, до самозаглиблення й самоутвердження особистості. У віршах Грінченка любов як найвище чуття, що дає людині можливість продовжити себе, ідеально представитися в значущому іншому й, упливаючи на формування особистості, творити нову людину як нове духовне обличчя, не заперечується. Однак цінність любові визначається не лише змістом духовного ідеалу. Краса духовна для Грінченка — поета рівновелика красі тілесній ("Лесь, преславний гайдамака", "Лаврін Костер", "Дух і тіло"), образ жінки, коханої розкривається не лише в іпостасі товариша по боротьбі, а й об'єкта романсового світу "двох". Тому в ліриці Грінченка наявна епікурейська тема; кохання як швидкоплинна весна ("Пий кубок життя, поки п'ється...", "Весняні сонети"), уславлення жіночої краси, вроди ("Купання", "Христя") — мотиви, що пізніше запанують у творах Олександра Олеся, М. Вороного.

Інтимній ліриці Грінченка властивий синкретизм типів художнього осмислення дійсності. Якщо у віршах 80—90-х років превалює позитивістське світобачення з його утвердженням реальності в її конкретно-історичних формах, то поезія межі століть орієнтована на суб'єктивно-емоційне, неоромантичне сприйняття світу. Так у вірші "Моє кохання" устами ліричного героя висловлюється осанна духовним пошукам людини, Красі і Любові як основним, визначальним принципам життєдіяльності, світогляду особистості. Любов, що має конкретне, земне втілення мислиться і як найвища Краса — краса духовних пошуків. Для душі ліричного героя, що прагне насамперед осягнути Любов як найвищу Красу, тільки земного її втілення замало. Пізніше в одній із кращих своїх поем "Перша жінка" Грінченко знову повернеться до осмислення вічної загадки Любові як поривань людини до вершини духовності, до ідеалу.

Розкриттю духовного світу особистості, настрою й переживань ліричного героя підпорядковані в поезії Грінченка картини природи як найближчого для поета джерела натхнення й душевної рівноваги ("Природо — мати, кожен з нас змарнілих...", "Кладовище", "Упокій"). Природу ранньої пейзажної лірики подано в традиційному для української поезії другої половини XIX ст. освітленні, коли поєднується поетичний арсенал романтизму 60-х років ("Минуле", "По весні", "Ніч на озері") з реалістично-натуралістичною образністю української поезії 70—90-х років ("На полі", "Купання"). Твори початку століття містять символічно означений образний світ ("Безнадійність", "Ніч" ("Ясно світилися зорі..."). Домінантний мотив пейзажної лірики (як і всієї поезії Грінченка) цього періоду — елегійний.

Досить своєрідно представлено в Грінченка форми та образність античної поезії. Античність із її уславленням тілесного первня доповнюється художньою ідеєю істинності, цінності духовного, ідеальних змагань людини, краси почуттів. Ритмомелодика античного вірша найчастіше використана у філософських роздумах про сенс буття людини, її життєве призначення. Цікавий у цьому плані роздум "Вагання", де йдеться про двоїстість свідомості людини, стан, коли вона розуміє "свою велич і міць, свою нікчемність і слабкість, свою панівну свободу і свою рабську залежність, усвідомлює себе образом і подобою Божою і краплею в морі природної необхідності" . Вірш утверджує гуманістичні цінності Відродження: віру в людину, її сили, хоча складності поставлених філософсько-світоглядних питань межі століть це не знімає. До ритмомелодики античного вірша Б. Грінченко звертається досить часто, що можна пояснити як ідейно-мотивним перегуком з античною поезією, так і певною недосконалістю оригінальних поетичних форм, про що зауважували ще його сучасники

Складний процес пошуку слова як форми втілення поетичного натхнення Грінченко, зокрема, відтворює у вірші — романсі "Душа горить і серце мов співає...".

У жанровій системі поезії Грінченка помітне переважання медитативної лірики та ліро — епіки, зумовлене як тематичним матеріалом, так і орієнтацією на читача. В ліриці найпродуктивнішими були роздум, заклик, інвектива, пісенні жанри, зокрема романс.

Останній мав цікаві образні вирішення: так, у вірші "Душа горить і серце мов співає..." поетизуються не муки кохання, а муки творчості. Грінченко часто обробляв народні легенди ("З папороті квіт", "Зрадник", "Отаман Музика"), балади ("Ніч на озері", "На русалчин Великдень"). Однак, якщо більшість балад досить традиційно повторюють вже опрацьовані літературою фольклорні сюжети, окрасою яких є хіба що пейзажні зарисовки, то легенди досконаліші за формою й змістом. Філософсько-світоглядну позицію як роздум, а не як декларацію містить легенда "З папороті квіт" (скарб духовності для ліричного героя — то найдорожчий скарб). Розробляється в легенді й поширена для творчості Грінченка тема зради — найтяжчої провини перед народом, нацією ("Зрадник").

Більшість поем Грінченка з їх увагою до проблем моралі й героїчним началом ("Смерть отаманова", "Ярина", "Лесь, преславний гайдамака", "Іван Попович", "Отаман Музика", "Матільда Аграманте", "Дон Кіхот") написано в жанрово-стильовій манері української поезії другої половини XIX ст. й репрезентує її успіхи у вибудові гостроконфліктних ситуацій, подієвого напруження, умотивованості вчинку. Дещо осторонь цих провідних художніх тенденцій стоять поеми "Вечірній світ" і "Перша жінка". Так, конфлікт поеми "Перша жінка", здавалося б, торкається сфери особистого, інтимного життя людини: перша жінка, створена Богом для Адама, крім фізичної краси, була втіленням краси духовної, ідеалу. Проте перспектива неспокою духовних змагань — "Новий, духовний ран говорить", рівняючись на ідеал ("краси й добра найкращий квіт"),— надто непокоїть Адама. Він відмовляється від "дівчини-квітчини, пів'янгола і півлюдини" й надає перевагу жінці як втіленню лише фізичної краси, однак "та неба часточка жива", тобто світло ідеалу, віднині бентежитиме душу людини. Поему вирізняє животворний струмінь ліричного авторського чуття, а також притчева філософічність. Як відомо, жанр притчі в його схильності до дидактики й алегоризму, суб'єктно-етичного вибору "відзначається тяжінням до глибинної "премудрості" релігійного чи моралістичного порядку". Орієнтація на притчеве бачення матеріалу дала можливість Грінченку-поету через план особистісного, інтимного в житті людини вийти па широкі узагальнення космічного масштабу, на осмислення етичних першооснов людського існування. Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка ("Без хліба", "Нелюб"), І. Нечуя-Левицького ("Хата", "Катерина"), мотивів малої прози І. Франка ("Серед чужих людей"), однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття ("Сама, зовсім сама" — марення хворої Маринки). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях.

Основний конфлікт оповідань — конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі ("Батько і дочка"), любов до ближнього ("Панько", "Павло Хлібороб"), до всього живого ("Пан Коцький"), не убий ("Хатка в балці"), не вкрадь ("Без хліба"), не зрадь ("Зустріч"). Елегійний, скорботний мотив забуття, швидкоплинності людського життя багатьох оповідань Б. Грінченка осяває надія на людське добродіяння, любов до ближнього, покаяння як новонародження душі. Впадає в око також притчевість малої прози й Б. Грінченка — наслідування сюжету й основного структурного контуру, дидактизм.

Окрему групу складають оповідання для дітей ("Олеся", "Грицько", "Кавуни", "Украла"), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію. Кращим серед них є оповідання "Кавуни" — переконливістю ситуації, психології вчинку, характеротворення дітей і дорослих. Тема дитинства порушується і в оповіданнях автобіографічного плану ("Чудова дівчина", "Ксеня", "Дядько Тимоха"). Крім оповідань для дітей, письменник адаптував для дитячого сприймання десятки казкових сюжетів (збірки "Колоски", "Казки й оповідання", "Книга казок віршом", "Народні українські казки для дітей"), повчальних історій ("Чия робота важча?", "Смілива дівчина"), що суттєво доповнювало роздуми Грінченка-просвітника про потребу свідомого виховання дитини.