88.Інтимна лірика л. Костенко.

Кохання в ліриці Ліни Костенко —це кристал із безліччю граней. Свято. Полон. Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство... Це самозреченість І відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила; це поразка раціо та безмежжя ніжності, викликаної співзвучністю двох душ, які озиваються назустріч одна одній.

Слово «ніжність» походить від слова «нега», що означає розкіш, блаженство, солодке забуття. Ніжність — супутниця любові. Для її пробудження потрібен, кажучи мовою психологів, об'єкт кохання, а значить—захоплення, обожнювання, замилування. Люблю до оніміння, до стогону, до сліз...

Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й там характерні, що в них— бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку. У цьому розумінні вони дещо «старомодні» — вірші Ліни Костенко про любов. У них не знайдете поширеної в модерній літературі сексуальної розкутості, еротичних екзальтацій, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічномолоді сонети Данте,  Петрарки, Шекспіра, як пушкінське «Я пам'ятаю мить чудову», як Лосине «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...».

«Моя любове, я перед тобою...».Можна сказати, що це —вірш моління. Так звертаються до Всевишнього. Ліричне переживання в цій поезії Ліни Костенко породжене тією миттю, коли душу переповнюють передчуття любовного полону, блаженство і тривога, яка вже не в силі зупинити сердечну повінь. Стихія вже поруч; уже ти в її владі, як човняр, нанесений у розбурхане море. І що обіцяє воно тобі —ласку, порятунок чи загибель?

Моління ліричної героїні вірша сповнене благань. Але викликані вони не стільки острахом, скільки відчайдушною і самозреченою готовністю самій стати часткою стихії. Любові блаженні сни... «Блаженні» —лукавий епітет. У ньому значення переливаються, як сонце на морській гладіні. Блаженство? Так. Але блаженний—це ще й божевільний. І святий—теж (згадайте біблійні тексти: «Блажен, хто вірує...»). А в рядках Ліни Костенко присутні всі ці відтінки водночас!

Воістину бездонне слово... Бо й саме почуття любові —також бездонне...

89. Історичні романи у віршах «Маруся Чурай», «Берестечко» Ліни Костенко. Жанрово-стильові особливості.

«Маруся Чурай». Роман охоплює півстолітню боротьбу українського народу за своє визволення і повернення втраченої державності. Історія оживає в піснях Марусі Чурай, легендарної полтавської співачки, яка своєю творчістю піднесла на п’єдестал людського духу скарби нації. У бурхливі роки боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького за волю й незалежність пісні талановитої полтавчанки кликали людей на боротьбу в ім’я життя.

За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Це одна з надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого розповідального жанру й водночас — особливостей поезії: віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру.

Маруся Чурай - головна героїня роману. У цьому образі органічно переплелося особисте й загальнонародне. Вона - натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. Роман починається сценою суду, в якій виявляється ставлення героїв роману до дівчини. Для одних вона - гордість, душа народу, для інших - вбивця.

За своєю проблематичністю роман належить до кращих зразків світової літератури. Серед порушених проблем у творі — питання свідомо мислячих людей і бездумного натовпу, межі між ними; питання суті людської шляхетності, у чому вона полягає; тривожне питання про те, «кому належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей»; протиставлення любові та зради, що лежить як в основі окремого людського життя, так і в самій історії держави.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків. Мелодійна структура твору — поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою лексикою і способом висловлюватися.

Стилістичний прийом колажу, тобто монтування з окремих фрагментів цілісної картини, став засобом поглиблення часово-просторового виміру зображення. Як головна героїня, так і інші персонажі, зокрема ті, що мають причетність до долі Марусі чи тогочасного суспільства, сприймаються читачем через призму: теперішнє – минуле – майбутнє.

Найчільніше місце у творі займає інша проблема літератури — митець і народ, митець і суспільство. Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований митець, як один із творців українських пісень, що набули найширшого розповсюдження і принесли всесвітню славу нашого народу, у часи, коли жила Маруся Чурай, українська писемна література через певні умови була ще слабко розвинутою.

Морально—етичні проблеми в романі Ліна Костенко ставить і вирішує на прикладі життя двох родин, протиставлених одна одній, — Чураїв і Вишняків.

Чураї являють кращі, лицарські сили народу. Це сильні особистості, творчі здібності яких можуть реалізуватися тільки за умов свободи. Тому свобода — соціальна, національна, нарешті, внутрішня, показником якої виступає почуття власної гідності, — є для них абсолютною цінністю. За своєю природою вони непримиримі до пристосуванства, покори, принижень, зради.

У Вишняків поняття честі нерозривне з посадами і багатством. Вишняк без маєтку — ніщо, він не особистість, бо позбавлений власного «я», стійких моральних засад і переконань.

Мудрим і гуманним малює Ліна Костенко полтавського полковника Мартина Пушкаря. Пушкар упродовж десятка років займав посаду полковника, що вже само говорить про його авторитет, абиякого ватажка козаки довго не потерпіли б. Пушкар у романі більше людина і воїн, аніж дипломат.

З великою повагою в романі кілька разів згадується ім’я Якова Остряниці, «першого гетьмана після Павлюка». Згадки фіксують лише народну любов до ватажка нереєстрових козаків Запоріжжя, що знайшов у собі мужність і мудрість підняти зброю на реєстровців і виступити потім з тими, що перейшли на його бік проти Польщі.

Як символ продажності і зради, не прощеної у віках потомками, змальовано Ярему Вишневецького, якому «кожна тут осичинка над шляхом… про Юду листям шелестить», як розповідає Марусі, що йде на прощу до Лаври, старий дяк.

На історичних прикладах ми вчимося мужності, мудрості, любові до Вітчизни, правди, до свого народу; вчимося не допускати зради і несправедливості, хай і мимохіть. І саме цьому вчать нас історичні образи роману «Маруся Чурай».