90.Поеми Ліни Костенко«Сніг у Флоренції».

Поет, співець у Ліни Костенко-—обов'язково з терновим вінком на чолі. Він гордо і саможертовно несе свій хрест, він свідомий свого високого призначення, він, кажучи словами Пушкіна, «сам свій вищий суд». У портреті незалежного, болісно-гордого митця, що його бачимо в ліриці Ліни Костенко, є й така риса: непіддатність компромісам, неприйняття суєти й пристосуванства.

Про те, що конформізм згубний для таланту, знали давно, але кожна доба створює свої альтернативні ситуації, в яких художникові належить пройти крізь випробування. За змови з власною совістю, половинчастість, компроміси доводиться платити—в українській літературі багато підтверджень цієї істини (від «Лісової пісні» Лесі Українки до балади «Крила» І. Драча й роману «Спектакль» В. Дрозда). Ліна Костенко теж не раз говорила у своїй поезії про само-руйнацію таланту в ситуації, коли його упіймав світ. Своєрідним підсумком роздумів поетеси про місію митця, його свободу і стосунки з владою, про тиск гнітючих обставин, що ламають одних, а інших перетворюють на фортецю духу, є її драматична поема «Сніг у Флоренції».

І знову маємо справу з алюзією: на сторінках поеми йдеться про XVI ст., французьке містечко Тур, де в монастирі усамітнився старий італійський скульптор Джован-франческо Рустичі,—але, по суті, у творі Ліни Костенко змодельовано духовно-психологічну ситуацію в Україні 1970-х рр. З діалогу двох ченців, яким починається поема, стає ясно, що по обидва боки монастирського муру склалася атмосфера, яка гнітить особистість, пробуджуючи страх і покору.

А на перший план невдовзі виступає Старий — скульптор Рустичі, який на схилі літ приходить до невтішного висновку: «Мене немає. Був». Нерв поеми—диспут Рустичі з флорентійцем, тобто—самим собою, моральний самосуд героя. Історія Рустичі —це історія руйнування таланту під тиском компромісів. Світ зловив його своїми спокусами — настала тяжка розплата. Блискучий митець перетворюється на раба владик і юрби!

Моральна колізія знаходить у поемі максималістську розв'язку. Якщо ти справжній митець, то знай, що ноша твоя незмірно важка. Суєтне бажання змінити терни на лаври обходиться надто дорого —саморуйнацією таланту. Тому, взявши на себе тягар творця, неси свій хрест до кінця, будь сином народу, не розмінюйся на спокуси, стоїчно долай незгоди, втішайся тим, що вічність—спільник твій, а не скороминущих властителів.

Дивовижна метафора є в поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»—створена зі снігу статуя, що розтає, коли пригріє сонце. Слава вельмож ефемерна, вона минає разом із владою. Генії ж—залишаються, як антипод Рустичі Мікеланджело Буонарроті, який не зламався: замкнувся в гордій самотині, у болях за долю республіки, перетворився на фортецю духу, а возвеличувати земних володарів не захотів. Що ж, нетанучі скульптури щастить створити тільки незламним.

«Дума про трьох братів неазовських»: проблема вибору (Ліни Костенко)

Проблема вибору, відповідальності за нього і його наслідки — одна з наскрізних у творчості Ліни Костенко. Оригінального художнього втілення вона зазнала у драматичній поемі «Дума про трьох братів неазовських». Сама назва твору відразу відсилає до відомого фольклорного джерела— «Думи про трьох братів азовських» і визначає художню розповідь як доведення «від супротивного». Вже в авторському підзаголовку наголошено на тому, що старовинний лейтмотив зрадженого брата «звучить то тихше, то голосніше, залежно од вітрів історії». От і маємо передумови для вибору, бо чим більш нещадні та шалені «вітри історії», тим складніше, їм наперекір, зважитися на відчайдушний, але потрібний крок.

Один із трьох козаків, приречених до страти, — Сахно Черняк — зробив свій вибір і ступив той крок, після якого нема вороття. Власне, тим його вчинок і вражаючий, що здійснений без жодного примусу і навіть не викликаний якимись непереборними зовнішніми обставинами. Томиленко і Павлюк їдуть на страту, «бо мусять»: «Бо нас везуть. Нас видали свої». Юний Сахно — не козацький ватаг і не призвідця непокори. Ні, він не зрадник чи відступник. Але його хата цілком могла би бути «скраю». Проте лицарська честь не дозволила б йому залишитися осторонь. От і їде Черняк на тому стратенницькому возі, який долає не тільки простір, а й час, розминаючись із «деревами, людьми, обріями, зірками». Розминається із минулою славою і минулою ганьбою, яка обпікає його, бо «і Наливайка ж видали свої». І на будь-які спроби старших побратимів прогнати, а то й просто зіштовхнути його із того фатального смертницького воза (бо ж молодий, бо ж буде начебто безглуздою його добровільна загибель — і, може, навіть у думі не згадають), Сахно Черняк відповідає:

 Я їду з вами не по честь і славу.

Я їду з вами, бо мені так легше. ...

Не через вас я їду, а для себе...

І відразу — аж дві паралелі до «за» і «проти» такого вчинку. Стоять собі два дядьки — і проводжають очима засуджених. І озвучують різними голосами оті «за» і «проти»:

Яким же треба бути чоловіком,

Щоб так на страту за своїх піти!

— Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.

Щоб так за когось голову покласти?!

І жінку гарну, — що ж йому іще?А інша паралель — зрадливі «азовські брати» із думи та вічний Дон Кі-хот, що цього разу застряг списом в українському вітряку. Блискуча авторська знахідка і сумна іронія...

Але ж у тому й справа, що «азовські» з не «азовськими» їдуть у різних напрямках: перші — від смерті, другі — у смерть. У ту мученицьку, козацьку, на яку від ворога «заробили». І через те Павлюкові з Томиленком розходиться якраз покинути «молодшого брата», на противагу двом пісенним ге-192

роям, яким би годилося «не покидати». У «середульшому братові» можна вбачати початок кінця лицарської гідності. «Старший» — то вже сам кінець: ні жалю до зрадженої рідної людини, ні відваги, ні честі; покинув на поталу переслідувачам і чимдуж помчав геть. А що ж «середульший»? Утікати — але братчикові «доріжку примічати», «милосердіє маючи»; додому щасливо дістатися, а потім — батькам покаятися у гріхові. На такого міг би скидатися і Черняк, якби тієї кривавої ночі, коли ватажків видали ворогам на певну смерть, він виявився слабодухом і хоч би просто відійшов у тінь. Але Сахно Черняк — із іншої породи, бо вже розуміє те, що для нього обернулось би прокляттям:

 Що ж нащадки, діти двадцятого століття? Наслухають, дивуються і силкуються науково класифікувати самогубний вибір козака. Закладають комп'ютерні програми для створення думи про молодого лицаря. У машині шкварчить і клацає, горять трансформатори, і здається, от-от піде дим із технічного мислителя. Якось воно наче раціонально і не «переварюється». Бо тут — трохи інший інстинкт самозбереження, який відповідає не за «шкуру», а за дещо значно суттєвіше і довговічніше — за гордий високий дух, за те, що є найкращого в Людині.