77. Із поверненої спадщини Остапа Вишні (чукрен, чухраїнці, збірка українізуймося, вишневі усмішки закордонні, п»єса мікадо, щоденникові записи)

1926року письменник опублікував збірку «українізуймося», яка мала великий успіх за кордоном і за короткий час витримала 5 видань. Про духовність українця, його менталітету говорить Остап Вишня в усмішках «Чукрен», «Чукраїнці». В них багато багато гіркої іронії, болю через егоїзм, повільність рідного народу, що так дорого обходилась на різних етапах історичного поступу. Дотепна назва країни Чукрен, населення якої, чухраїнці, завжди чухаються. Ця країна хліборобська, а чухраїнці – великі майстри співу, та співають чомусь перекручено мовою. гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: якби ж знаття, забув, спізнивсь, якось то воно буде , я так і знав. Чухраїнці не пригадують якої вони нації (та хто зна…живемо в шингеріївці. Православні), їхня улюблена рослина соняшник.

Мікадо. Тут під ширмою японської екзотики автор дотепно відтворює загальну обстановку, що склалася в нашій країні наприкінці 20-х – на поч.30-хроків, дошкульно висміює авторитарний режим Сталіна й породжену ним аристократично-бюрократичну систему, що трималася на насильстві, жорстокості, аморалізмі. За допомогою різного роду алюзій, дотепних зіставлень, пародій, газетних штампів тощо письменник переносить нас в конкретну атмосферу нашого внутрішнього життя, коли починав утверджуватися культ Сталіна. Щось моторошне і жахливе прочитується за вчинками імператора Мікадо та його поплічників, які водночас постають маріонетками історії – смішні, неспроможні зупинити її висхідний рух, приречені у своїх кар»єрних намірах, відірваності від народу. Висміюються негативні явища тих років(спекуляція, спец магазини репертуарні труднощі багатьох театрів тощо. І все це подається через підтекст асоціацій , натяків і зіставлення. Так наприклад спів хору з першої дії чи інші уривки (слава мікадо, слава Ніпону, східному сонцю привіт), звучить як глузування над фразою «Сталін – наше сонце».

Щоденник Перший запис у табірному щоденнику Остапа Вишні “Чиб’ю. 1934” з’явився 30 липня 1934 року, за вісім місяців після арешту, а останнім був перелік сорока одного населеного пункту, які довелося пройти етапом від Чиб’ю до рудника „Єджид-Кирта”. Записи обриваються в лютому 1935 року.

Щоденник Остапа Вишні є чи не єдиним документом, що творився в той трагічний період, коли серед тундри і тайги, в численних ухтпечлагах, бамлагах і ще багатьох їм подібних “лагах”, разом із карними злочинцями проходили “перековку” і комуністи та безпартійні, люди найрізноманітніших професій – учителі, письменники, народні комісари. Щоденник Остапа Вишні справді творився в страшний період, але документом страшного періоду таки не став. “Гжицький розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40 тисяч, чи що”; “Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув... Де ж вони? Чи сидять іще в спецкорпусі, чи вже пороз’їздилися по лагерях?” ; “розповідав Йосип Йосипович, що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біломорсько-Балтійський канал). Три місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункту в УРО, чи що, там десь і Мирослав! От як використовуються культурні сили”; “Да... Тепер по тайгах і по тундрах можна зустріти знаменитих людей”; “А ми тут сидітимемо, як “бесследно исчезнувшие”, – ото, практично, і все про той страшний період і про ті місця, що стали цвинтарем для тисяч невинних, про табори, що стали кінцем цілої епохи в історії української літератури. Ці свідчення Остапа Вишні, розкидані поміж записами про погоду, врожай ягід, професійні проблеми(працював в редакції газети “Северный горняк”), табірний побут просто вражають своєю емоційною стерильністю. У результаті є проблема поганого табору, але немає проблеми табору як такого. “Тотальні умовчання” Остапа Вишні чи К. Чуковського автоматично відсилають читача до ширшого контексту, створюють ситуацію, коли він (читач) просто не може не доповнити образ автора щоденника, виходячи з його біографії, творчості, епістолярної спадщини.

78.2-й період: мисливські усмішки, зенітка. Особливості творчої манери письменника. Мисливські успішки(як варити і їсти суп з дикої качки дика коза олекса іванович епікіровка мисливця…) незважаючи на назву навчають не полювати, а берегти, охоняти все живе. З великою любов»ю змальовує письменник пейзажі, сповнені руху, змін, іноді сумних настроїв. Через пейзажні картини письменник осмислює вічні проблеми буття – життя і смерті, народження і згасання, кругообіг у природі. Письменник оживлює природу («ось падає кленовий листок – умер він одірвавшись від рідної гіллі» усмішка «Вальшнеппе»). Оповідач людина життєлюбна, оптимістично налаштована, захоплена мисливськими вигадками. В нього не білка, а білочка. Не лисиця, а лисичка і навіть веприк. Мисливські усмішки- своєрідна поетична зооенциклопедія. Поетично описується наприклад пташка. Сюди входять такі усмішки як «як варити і їсти суп з дикої качки, ведмідь, дикий кабан або вепр і інші).

Зенітка. З появою вона зразу набула великої популярності. Сюжетно сформована дія твору:наближаються фашисти і дід Свирид пішов у лус, у партизани, а вночі прийшов подивитися хто живе в його хаті, а там фашисти і Свирид проколов їх вилами. Це не винятковий герой, а герой життя в образі якого втілено риси народу. Не зважаючи на свої вже немолоді літа він рішучий і відважний, оптимістичний. Характер героя сильний своїм національним підґрунтям, вірність національному світовідчуттю , звичаям. В другій частині усмішки так само виявляються риси народного і національного характеру та вдачі героя. Він з теплим усміхом і зі щедрими гіперболізмами та загостренням ситуації передає свої сутички з бабою(мовляв, пройшов школу війни) і разом з тим оддає їй шану.

79.Сюжетно- композиційні особливості поеми П. Тичини \"Золотий гомін\"

Проблема національного відродження українського народу є ключовою і в поемі \"Золотий гомін\" (1917). Дослідники визначали жанр твору як ліричну ораторію, вказуючи водночас на наявність у ній і фрагментів епічних епізодів, і драматичних сцен. З незалежністю киян поздоровляє легендарний Андрій Первозванний, котрий у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах хрест, започаткувавши народження славетного міста і тих духовних традицій, які продовжують сучасники Тичини, проголосивши своїм гаслом свободу. Тож автор відчуває навіть плин часу, як сіються в ньому \"зерна кришталевої музики\", які западають у душі людей. Від повноти щасливих почувань з приводу возз'єднання західних та східних земель України, прихильності до інших народів-братів, \"засміялись гори, зазеленіли\", і \"ріка мутная сповнилася сонця і блакиті\". Та поема пройнята і тривогою: образ \"чорного птаха\" - символу розбрату між українцями - і далі злісно шугає над батьківщиною, віщуючи нещастя. Та скільки б не існувало перепон, визволений від пут народ вірить у свої сили: \"...І всі співають, як вино: Я - дужий народ, Я молодий!\" 80.рання творчість П. Тичини(сонячні кларнети). новаторство.

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році.. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. До неї Павло Тичина включив 44 найкращі свої твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші: «Гаї шумлять...», «Десь надходила весна...», «Не дивися так привітно...», «Подивилась ясно...», «О панно Інно...», «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Пастелі» (цикл віршів) та інші. Поезії ці надзвичайно вражають красою образів і глибоким чуттям природи. Це коштовні перлини української поезії.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять...» . Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі... Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.

У поезії «Арфами, арфами...» Тичина славить прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої». Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають гаї. Шум їхній — наче ніжнотонні звуки арф. Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про майбутні бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозове напруження: «Буде бій вогневий!» Цим почуттям охоплене серце ліричного героя. Основний настрій вірша — життєво-ствердний, оптимістичний. Герой твору — людина, закохана в рідний край. Разом з ним ми пізнаємо світ природи з її «золотими, голосними самодзвонними арфами», які звучать у гаях з ніжнотонною блакиттю, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена». Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне — такі образи розкривають порухи душі людини:

 Десь надходила весна... Я сказав їй: ти весна!У куточках на вустахїй спурхнуло щось усмішками — Й потонуло у душі.

(«Десь надходила весна...»)

У поезіях Тичини роздуми героя вкрай напружені, вони подаються в рухові, постійних змінах. Настрої, емоції ніби женуться один за одним.

Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія «О панно Інно...» Це щире освідчення ліричного героя, в якому повінь почуттів передається чарівною музичністю звучання слова, схвильованою уривчастістю сповіді, яскравою образністю:О панно Інно, панно Інно!Я сам. Вікно. Сніги...Сестру я Вашу так любив —Дитинно, злотоцінно.

У полині вияву почуттів героя природно з'являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття:Любив? — Давно. Цвіли луги...О панно Інно, панно Інно,Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.Сніги, сніги, сніги...

Цей вірш, за словами Тельнюка, «мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку — все це замінює благородство граней чистого скла».

Пейзажно-інтимна лірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо, коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів.

Друга група віршів збірки «Сонячні кларнети» — вірші про народне горе, спричинене Першою світовою війною. «Хтось гладив ниви...», «Іще пташки...» У них відчувається нова експресивно виражена емоційна тональність. Поет майстерно передає найтонші настрої, почуття.

Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція. Тут, як і в попередніх творах, Павло Тичина передовсім гуманіст, який, глибоко вболіваючи за трагічну долю свого народу, показує революцію в її страшній суті:Одчинились Двері —Горобина ніч!Одчинились двері —Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами Тьмами Дощ...(«Одчиняйте двері...»)

У поезію цих років вплітаються образи чорного ворона, що кряче на лихо, смерть, вороного вітру, громових хмар:Глянь, сонце, як дитя, А в селі голод! Ходять матері, як тіні —Вороний вітер... На чужині десь ген-ген Без хреста; ворон... Будьте прокляті з війною! —Вороний вітер... («По блакитному степу...»)

Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі осмислює, що несе революція рідному народові.

Другу й третю групу поезій можна об'єднати за провідними мотивами — вболіванням за Україну. Значну частину творів написано між двома революціями (Лютневою і Жовтневою). У них звучать кассандрівські пророцтва-застереження нових трагедій.

 Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів "Сонячних кларнетів", можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, - арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта.(чит.в зошиті)