Завдання для самостійного виконання до семінарського заняття „комічне як естетична категорія” завдання для самостійної роботи

1. Випишіть по 1-2 приклади сатири, іронії та гумору з творів західноєвропейської літератури (бажано німецької). Рекомендовані твори: „Похвала Глупоти” Еразма Роттердамського, „Корабель дурнів” С. Брант, „Шильдбюргери”, новели Е.Т.А. Гофмана, «Життєва філософія кота Мура» Е.Т.А. Гофмана, „Німеччина. Зимова казка” Г. Гайне, «Подорожні картини» Г. Гайне, новели В.Раабе, «Трістан» Т. Манна, „Вірнопідданий” Г. Манна, «Гра в бісер» Г. Гессе, «Чорні вівці» Г.Белля, «Бляшаний барабан» Ґ. Ґрасса, «Кішка і миша» Ґ. Ґрасса, «Собачі роки» Ґ. Ґрасса тощо.

2. Визначте форми та прийоми комічного:

„…Фельдфебель. Ти що, хочеш заморочити мені го­лову? Я відучу тебе від такого зухвальства. Ти ж знаєш, що повинна мати ліцензію.

Матінка Кураж. Говоріть зі мною пристойно і не базікайте при моїх малолітніх дітях, ніби я хочу закру­тити вам голову. Не годиться так, я вас і знати не знаю. Обличчя порядної жінки — ось моя ліцензія у другому полку, і якщо ви не вмієте читати такі ліцензії, то це не моя провина. А печатки на себе ставити я не дозволю.

Вербувальник. Фельдфебелю, з цієї баби так і пре непокірливий дух. У нашому таборі має бути дисципліна.

Матінка Кураж. А я думала — має бути ковбаса.

Фельдфебель. Прізвище.

Матінка Кураж. Анна Фірлінг.

Фельдфебель. То ви всі Фірлінги?

Матінка Кураж. Чого це? Фірлінг — це моє прі­звище. А в них не такі.

Фельдфебель. А я думав — усі вони твої діти.

Матінка Кураж. Авжеж, та чому вони всі повинні мати одне прізвище? (Показуючи на старшого сина). Цей, наприклад, Ейліф Нойоцький. Чому? Його батько завжди твердив, що він Койоцький чи то Мойоцький. Хлопчик ще добре його пам'ятає, а втім, пам'ятає він уже іншого, ото­го француза з цапиною борідкою. А взагалі він кмітли­вий, весь у таточка; той, було, так спритно стягне штани з селянина, що бідолаха нічого й не помітить. Кожне з нас має своє прізвище.

Фельдфебель. Що, кожне має інше прізвище?

Матінка Кураж. А буцімто ви такого ніколи не чули?

Фельдфебель. То цей, либонь, китаєць? (Показує на меншого сина).

Матінка Кураж. А от і не вгадав. Швейцарець.

Фельдфебель. Після француза?

Матінка Кураж. Після якого француза? Я не знаю ніякого француза. Не плутайте, бо ми простоїмо тут до вечора. Він швейцарець, а прізвище його Фейош, але це прізвище зовсім не тичеться його батька. У того було інше прізвище, і він був будівничий фортець, та, на жаль, спився.

Фельдфебель. Чому ж тоді він зветься Фейош?

Матінка Кураж. Не хочу вас образити, але клею у вас в голові не дуже багато. Коли він народився, я жила з одним угорцем, на прізвище Фейош. А угорцеві було байдуже, що я дала синові його прізвище, він хворів на нирки, хоч горілки й не нюхав, і був дуже порядний чоло­вік. Хлопчик удався в нього.

Фельдфебель. Та ж він не був йому батьком!

Матінка Кураж. І все ж таки хлопець удався в нього. Я називаю його Швейцеркасом, Швейцарським Си­ром. Чому? Бо він добре тягне фургон. (Показуючи на доч­ку). А її звати Катрін Гаупт, вона наполовину німкеня…”

(Б. Брехт «Матінка Кураж та її діти». Переклад М. Зісмана)

„…Друге прикре ускладнення почалося, коли справа дійшла до вмочання пера в чорнильницю. Ніяк мені не щастило, вмочаючи те перо, вберегти від чорнила свою лапку, щоразу вона потрапляла в чорнильницю, а тому й не диво, що перші мої літери були написані більше лапкою, ніж пером, і що вони виходили трохи завеликі й заширокі. Тому нерозумні читачі можуть сприйняти мої перші манускрипти просто як заляпаний чорнилом папір. Зате генії легко вгадають геніального кота в його перших же творах і зачудуються, ба навіть не стямляться з захвату, спостерігши, який глибокий і всеосяжний у нього розум і з яких невичерпних джерел він б'є від самого початку. А щоб нащадки в майбутньому не сперечалися про хронологію моїх без­смертних творів, я хочу тут зазначити, що найперше я написав філософсько-сентиментально-дидактичний ро­ман «Думка й чуття, або Кіт і Пес». Уже ця річ могла б викликати сенсацію. Потім, бувши майстром на все, скомпонував політичний трактат лід назвою «Про пастки та їхній вплив на світогляд і активність котівства». Далі мій геній надихнув мене на трагедію «Щурячий король Кавдалор». Ця трагедія також могла б іти безліч разів на всіх можливих сценах із шаленим успіхом. Список моїх творів у майбутній повній збірці мають відкривати саме ці плоди мого інтелекту, націленого на найвищі вершини, а що саме спонукало мене їх напи­сати, я ще розповім у належному місці”.

(Е.Т.А. Гофман «Життєва філософія кота Мура». Переклад Є. Поповича)

„Такого літа, як у 1865 році, не міг би пригадати навіть горезвісний «старожил», з|із| тих, що водяться, слава богу, в усі часи, і це, безсумнівно, створило вельми примітний прецедент для метеорологів прийдешніх| сторіч. У ті дні – від травня до вересня – перед уявним поглядом автора цих рядків вставала, як застереження, низка розпиляних черепів самовбивць, які він одного разу|одного дня| розглядав|розглядував| в анатомічному музеї, відчуваючи при цьому і смуток, і безмежне| шанування до державних законів, що надають навіть приреченим нещасливцям, що наклали на себе руки, право бути анатомованими по справедливості, а не заради користі. Ці черепи по своїй ненормальній вазі і будові різко відрізнялися від черепів тих людей, яким судилося померти| так званою природною смертю чи ж від руки ближнього свого, – тут я спокійно надаю читачеві самому поставити знак рівності”.

(В.Раабе «Спадок Текли, або Історія одного спекотного дня». Переклад Є. Поповича)

„Це була струнка, висока на зріст, легка в рухах дівчина, сама лагідність і грація, особливо в веселому товаристві, а за всіма цими принадами вже й не дуже помічалося, що руки й ноги в неї могли б бути трохи й менші. До того ж Кандіда читала «Вільгельма Майстера» Гете, Шіллерові вірші та «Чарівний перстень» Фуке і встигла вже забути майже все, про що там писалося. Вона цілком пристойно грала на фортепіано, навіть часом підспівувала собі, танцювала франсези та гавоти й записувала білизну гарним, чітким письмом.

А коли вже вам хочеться у цієї милої дівчини конче знайти й вади, то хіба що вона мала занизький голос, дуже тісно шнурувалась, довго раділа з нового капелюшка та забагато їла тістечок із чаєм”.

(Е.Т.А. Гофман «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер». Переклад С. Сакидона)

„…Князь Іреней мав славу високовченого володаря, ама­тора наук і мистецтв. До цього ще треба додати, що тягар керування князівством часто здавався йому при­крим і обридливим, казали навіть, начебто він колись був висловив у приємній віршованій формі романтичне бажання жити в ідилічній самотині, рrocul negotiis над струмком, який жебонітиме під вікнами, в малень­кому будиночку серед хатніх тварин, отже, слід було сподіватися, що тепер він, забувши про своє князю­вання, влаштує в себе домашній затишок, що не важко зробити заможній, незалежній приватній особі. Та ба, вийшло зовсім інакше!

Можливо, на любов сильних світу цього до мисте­цтва й науки треба дивитися як на складову частину власне двірського життя. Звичаї вимагають, щоб вони мали картини й слухали музику, і було б прикро, якби придворний палітурник бив байдики, а не оправ­ляв безперестанку в шкіру з золотим тисненням остан­ні новинки літератури. Та якщо ця любов – справді складова частина двірського життя, то вона має мину­тися разом з ним, і той, хто втратив трон чи принаймні стільчик володаря, на якому звик сидіти, не повинен був би дбайливо плекати в собі далі це почуття”.

(Е.Т.А. Гофман «Життєва філософія кота Мура». Переклад Є. Поповича)

„Місто Геттінген, уславлене своїми ковбасами і університетом, належить королю ганноверському|, в ньому є дев'ятсот дев'яносто дев'ять домівок, різноманітні|всілякі| церкви, один пологовий будинок, одна обсерваторія, один карцер, одна бібліотека і один винний льох|погріб|, де відмінне пиво. Саме місто красиве, але|та| воно виглядає найкраще, якщо станеш до нього спиною. Ймовірно, воно побудоване дуже давно, оскільки, пригадую коли п'ять років тому я був зарахований до місцевого університету, а потім незабаром звідти відрахований, місто вже здавалося сивим і повчальним і в ньому вже були|наявний| в надлишку службовці|, пуделя, дисертації, пралі|, компендіуми, смажені голуби, гвельфські ордени, професорські карети, голівки для люльок, гофрати, юстицрати|, релегаціонсрати, професори, проректори, прогалини і інші порожні| місця. Інші навіть стверджують, що місто побудоване за часів переселення народів, що кожне германське плем'я залишало там по одному з своїх буйних нащадків, звідки і народилися всі ці вандали, фризи, шваби, тевтони, сакси, тюрингці та ін., які і понині, відрізняючись лише кольором шапочок і китичками люльок, кочують ордами по Венденштрассе і вічно влаштовують побоїща на кривавих полях битв при Разенмюлі, Риченкрузі і Бовдені”.

(Г. Гайне «Подорожні картини. Мандрівка по Гарцу. Переклад В. Станевича)

„Для надміру захоплених поетів, звісно, ще й багато чого було б недосконалого в прекрасній Кандіді, та мало що вони хочуть. Насамперед вони хочуть, щоб дівчина від усього, що вони виголосять, упадала в нестямний захват, глибоко зітхала, зводила очі вгору, а іноді й умлівала на якусь часинку або й зовсім ставала незряча, на доказ своєї найвищої жіночності. Далі, дівчина мусить співати поетових пісень на мотив, який їй сам виллється з серця, по тому негайно захворіти і собі теж складати вірші, але дуже соромитись, коли це виявиться, хоч вона сама делікатним письмом перепише свої вірші на дуже гарнім пахучім папері і сама ж підсуне поетові, який потім зі свого боку захворіє з захвату, що, звичайно, йому цілком можна вибачити. Бо є на світі поетичні аскети, які йдуть ще далі і вважають, що коли дівчина сміється, їсть і п'є та гарно, модно одягається, то втрачає всю свою жіночу звабу. Вони майже подібні до святого Єроніма, який забороняв дівчатам носити сережки та їсти рибу. Вони повинні, каже святий, споживати тільки ледь приправлену траву, завжди бути голодними, не відчуваючи того, зодягатися в грубий, незграбно пошитий одяг, що приховував би їхній стан, а насамперед вибирати в товаришки особу, що була б поважна, бліда, сумна і трохи бруднувата!”

(Е.Т.А. Гофман «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер». Переклад С. Сакидона)

„… Не криюся, дуже я їх любив.

Ну, як там мої французята?

Грають, співають, як і завжди?

Ще білі в них штаненята?

Хотів би я побачити їх,

Не криюсь перед тобою.

Але боюсь, бо вірші ті

Вкрили мене ганьбою.

Альфред де Мюссе, дотепний гамен,

До нас прибуде з ними,

Пробарабанить він на мені

Свої тріскучі рими!»

Отак побивався батько Рейн,

Не міг розважитись знову.

Щоб звеселить його, я сказав

Розсудливу промову:

«Не варт боятись, батьку, тобі

Французьких ущипливих глузів,

Давно вже змінились французи, й давно

Змінились штани у французів.

Не білі тепер — червоні штани,

І ґудзики інші мають,

Не грають вже, не гасають вже,

А голови сумно схиляють.

Все філософствують, на язиці

В них Фіхте, Кант і Гегель,

І курять тютюн, і пиво п'ють,

І дехто гуляє в кегель.

Вони філістери, як і ми,

І це вже в них глибоко в серці, –

Вже більше не вольтеріанці вони,

А швидше генгстенбержці.

Альфред де Мюссе, щоправда, гамен,

Як і раніш, завзятий,

Але не бійся — язика

Йому ми зможемо втяти.

Нехай барабанить посміє він

Огидні свої епіграми,—

Просвищем, як приймали його

Не раз прекрасні дами”.

(Г. Гайне «Німеччина. Зимова казка». Переклад Л. Первомайського)

„Професор Мош Терпін так напиндючився, що мало не лусне з дурної пихи. Через свого майбутнього зятя він отримав посаду генерал-директора всіх природничих справ у державі, що дає йому багато грошей та інших прибутків.

Як генерал-директор природничих справ, він цензурує та ревізує сонячні й місячні затемнення, а також передбачення погоди в дозволених у державі календарях, а особливо досліджує природу в резиденції та її околицях. Маючи таку посаду, він отримує з князівських лісів найрідкісніших птахів, найкращих звірів, і, щоб дослідити їхню природу, велить засмажити їх, і з'їдає. Він також пише тепер, чи принаймні запевняє, що пише, трактат про те, чому вино має інший смак, ніж вода, та інакше впливає, і хоче присвятити цей трактат своєму зятеві. Цинобер також поклопотався, щоб Мош Терпін міг увесь час студіювати цю тему в князівській винарні. Він простудіював уже таким чином пів-оксгофта старого рейнського і кількадесят пляшок шампанського, а тепер узявся саме до бочки аліканте.

Наглядач винарні руки ламає. Отак живеться професорові. А він, як тобі відомо, найбільший ласун у світі і мав би справді райське життя, якби не мусив виїжджати раптово на село, коли виб'є градом поля, і з'ясовувати князівським орендарям, чому йде град, щоб ті бісові діти хоч трохи вхопили науки і в майбутньому стереглись такого лиха й не сміли щоразу з цієї причини вимагати пільг за оренду, бо самі винні”.

(Е.Т.А. Гофман «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер». Переклад С. Сакидона)

„… Мефістофель (виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта) Що тут за шум? Чим можу вам служити?

Фауст

Так ось хто в пуделі сидів! Мандрований схоласт! Оце так насмішив!

Мефістофель

Вітаю вас, великовчений муже! Од ваших чарів впрів я дуже.

Фауст

Як звешся ти?

Мефістофель

Як дивно запит цей

Від того чуть, хто зневажає слово,

Й, не звикши мислить поверхово,

Зглибляє дійсну суть речей.

Фауст

Таких, як ти, відома суть —

Аж світиться крізь покрив назви,

Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.

Ну, добре, хто ж ти є?

Мефістофель

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

Фауст

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

Мефістофель

Я — заперечення усього! …

Фауст

Ти кажеш, що ти — часть, а сам з'явивсь цілком.

Мефістофель

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світком

Себе вважаєте за цілість.

Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була»

Частинка тої тьми, що світло привела …

Фауст

А, ось до чого ти згодивсь!

Велике знищить — неспромога,

Так ти з маленьким заходивсь.

Мефістофель

Та й тут непевна перемога!

Цей світ, оце нікчемне Щось,

Проти Нішо мов затялось;

На всякі способи я брався,

А все удачі не діждався…

Фауст

На всеблагу творящу силу,

Підступний, ниций, хижий біс,

Ти руку, смертно-зледенілу,

Даремно, грозячи, підніс.

До чогось іншого б узявся,

Потворний дух, поріддя тьми!

Мефістофель

Та я вже й сам був поривався;

Про це ще поговорим ми.

А зараз можна мені вийти?

Фауст

Чому ж не можна? Ну й чудний ти!

Тепер уже знайомі ми:

Заходь до мене, як захочеш,

Вікном — вікном, дверми — дверми,

Та й через комин ти проскочиш.

Мефістофель

Та так то так! А звідси вийти як?

Завадою постане під ногами

Біля порога тайний знак.

Фауст

А! Ти злякався пентаграми,

Що має силу над чортами?

Пекельнику, як ти сюди пробравсь?

І як це дух такий попавсь?

Мефістофель

А придивись до неї пильно, —

Вона накреслена нещільно:

Не вийшов трохи крайній кут,

Фауст

Випадок добре постарався!

Так ти тепер в неволі тут?

Оце не ждав, не сподівався!

Мефістофель

Коли сюди я вскочив псом,

Я не помітив знаку того, —

А чорту вийти вже незмога.

Фауст

А чом не вилізти вікном?

Мефістофель

Та звичка в нас така вже здавна повелась:

Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,

Але кудою вліз, тудою і вилазь.

Фауст

То в пеклі теж свої закони?

Чудова річ! То з вами можна й пакт

Надійний підписати, безумовно? …”

(Й.В. Гьоте «Фауст», переклад М. Лукаша)