До питання № 6

Варто завжди враховувати, що БУДЬ-ЯКА КЛАСИФІКАЦІЯ УМОВНА.

Питання жанрової дефініції.

Визначити жанр конкретного твору часом дуже складно. Це пояснюється різними причинами.

• У кожного народу вони свої (наприклад, у німецькій літературі функціонували такі специфічні жанри як шванки*, шпрухи*, фастнахтшпілі* тощо).

• У різні культурно-літературні епохи „популярні” різні жанри. Є жанри, які активно функціонують лише на певних етапах історичного розвитку суспільства, у конкретну епоху. Наприклад, жанри оди, епопеї, лицарського роману майже повністю залишилися у минулому. У XII-XIII ст. існувала особлива форма придворної німецької поезії – міннезанг* з такими на сьогодні уже „мервими” жанрами як, скажімо, пісня вранішньої зорі чи пісня хрестового походу. Своєрідним продовженням міннезангу став у XV ст. майстерзанг*. Але і він заверши своє існування у ХІХ ст.

Зараз особливо популярним є відносно „молодий” жанр фентезі.

• Протягом розвитку літературного процесу не лише „народжуються” одні та „помирають” інші жанри, але й відбуваються зміни у межах одного й того ж жанру. Наприклад, новела в епоху Відродження функціонувала лише як невелика історія з цікавим, захоплюючим, часто анекдотичним змістом, в якій майже не приділялась увага внутрішньому світу персонажа. І лише німецькі новелісти епохи Й.В. Гьоте наповнили цей жанр глибоким філософським змістом та психологізмом.

• У межах одного жанру може бути багато різновидів (романи бувають лицарськими, шахрайськими, історичними, соціально-психологічними, любовними, детективними тощо).

• Риси різних жанрів можуть бути поєднані у межах одного твору (феномен жанрової контамінації / синтезу). Див. вище.

• Письменник може сам визначати жанр свого твору (Й.В. Гьоте назвав свого „Фауста” „трагедією”, Г. Гайне „охрестив” поему „Німеччина” – „зимовою казкою” тощо).

До питання № 7 Великі епічні жанри: епопея, роман, роман-епопея.

Термін „епос” має два значення:

• літературний рід;

• синонім терміну „епопея”(грец. „epos” – слово, „poieo” – творю).

Останнє поняття використовується для визначення цілої низки творів, які виникли в епоху переходу від міфо-фольклорної творчості* до власне літератури і відтворювали народне уявлення про світ в цілому, пам’ять про його минуле, війни, героїчні подвиги.

Епопеї також часто називають епічними поемами.

Вони спочатку функціонували в усній формі, а пізніше були записані.

Цей жанр існував ще в стародавній Греції (антична епопея). Наприклад, „Іліада”, „Одіссея” Гомера.

Специфіка:

- це великі за обсягом цикли переказів, пісень і легенд, пов’язаних між собою якоюсь вагомою подією („Іліада” – Троянською війною) чи героєм („Одіссея” – особистістю Одіссея);

- показують значущі події народного життя на широкому епічному фоні;

- відображають міфологічну свідомість народу;

- герой епопеї усвідомлюється не як окрема особистість, а як, у першу чергу, член соціуму, він втілює тогочасне уявлення про ідеал (сильний, сміливий, захисник інтересів свого народу);

- у епопеях багато подій, колективних сцен, дійових осіб;

- їм притаманні урочистість, спокійний, величний стиль оповіді, віршована форма, використання традиційних форм народної поетики (велика кількість метафор, постійних, складних епітетів, велика увага приділяється описам, які уповільнюють дію – прийом ретардації тощо).

В дещо інших формах епос функціонує також в епоху Середньовіччя: розрізняють архаїчний (ранній, міфологічний, додержавний) та власне героїчний (державний) епос – героїчні поеми.

Архаїчний епос тісно пов’язаний із міфом (відображає віру у різноманітних богів, чудовиськ), обрядом, казкою. Героїчний епос відображає національну самосвідомість (не міфологічну, а сформовану відповідно до християнських ідеалів): французькі жести (Chansons de geste) – „Пісня про Роланда”, іспанська „Пісня про мого Сіда”, німецькі Heldenlied, російські билини тощо. Тут події відбуваються все ще в умовному, але вже історичному часі, присутні інтерес до історичної долі народу (народності) та героїчна ідеалізація минулого; масштаби зображуваного – державні, національні. У центрі – ідеалізований образ героя-воїна, лицаря, який втілює кращі риси народного характеру.

Серед найдавніших пам’яток германського народного епосу, які дійшли до наших часів – уривок з „Пісні про Гільдебранта” (к. VIII або п. IX ст.), який представляє варіант традиційного для народного епосу мотиву двобоя батька з сином, а також „Пісня про Нібелунгів” (пр. XIII ст.).

Не слід ототожнювати давню епопею і роман-епопею. Роман-епопея – „епічний жанр, який структурує в собі ознаки роману та епопеї і містить настанову на всеохоплююче осмислення життя в його історичному розвиткові” [17, с.495].

Відмінність	Епопея	Роман-епопея
	Результат народної творчості.	Авторський твір.
	Виникає і функціонує у давньому світі.	Виникає значно пізніше, приблизно у ХІХ ст.
	Відображає тогочасну народну свідомість (міфологічну, християнські ідеали).	Відображає картину світу, засновану на патріархальних цінностях (вітчизна, родина, дім тощо” [8, с.496], відсутні типові для стародавнього епосу міфологічні персонажі (боги, чудовиська), „чудеса”.
	У центрі – образ одного героя, який ніби втілює в собі весь народ.	Персонажів дуже багато, складно виділити головного, переважно, це звичайні люди.
Подібність	Великий обсяг, широка, усебічна панорама дійсності, настанова на об’єктивність, зображення вагомих події з життя народу, відображення його світогляду, системи цінностей.

Роман

Це великий епічний твір, увага в якому зосереджена на долі окремої особистості, формуванні її характеру, внутрішньому розвитку. Виникнення роману пов’язане із усвідомленням цінності ОСОБИСТОСТІ (у давньому епосі людина сприймалася виключно як член соціуму, колективу). Саме тому роман називають „епосом приватного життя” чи „епосом нового часу”.

Цей „книжний жанр” з’явився ще в часи античності (в прозовій формі) – к. ІІ чи поч. І ст. до н.е. Сам термін „роман” виник значно пізніше: в епоху Середньовіччя. La conte roman (фр.) називали твори з любовним сюжетом, які були написані романською мовою, а не латиною. Пізніше назва скоротилася: прикметник став іменником.

Давньогрецькі романи („оповіді”, „книги”) змальовували випробування, через які успішно проходили юні закохані („Дафніс і Хлоя” Лонга, „Херей та Калліроя” Харитона, „Ефіопіка” Геліодора тощо); у літературі Риму виник сатуричний* роман з настановою на „незвичайність, анекдотичність, гостроту подій” [35, с.105] („Сатирикон” Петронія, „Золотий віслюк” Апулея).

В епоху зрілого Середньовіччя (12 ст.) набули поширення лицарські романи (про пригоди відважного лицаря), які спочатку мали віршовану форму, а пізніше – прозаїчну. У німецькій літературі лицарський роман сформувався під впливом французької: „Роман про Енея” Генріха фон Фельдеке, „Парцифаль” Вольфрама фон Ешенбаха тощо.

У XV ст. почали з’являтися народні книги*, які стали основним джерелом формування жанру роману у Німеччині.

Наступний етап його розвитку – XVII ст. Барочний роман (див. бароко*) розвивається з орієнтацією на іспанський шахрайський роман (XVI ст.), побудований у формі оповіді пройдисвіта (пікаро) про життя та „Дона Кіхота” М. де Сервантеса, який для багатьох романістів став основним зразком для наслідування. Значущими у цьому плаін є пародійне начало (твір був задуманий як пародія на лицарські романи з їх фантастикою), настанова на „правдоподібність”, мотив великої дороги і широка панорама дійсності, зосередження уваги на долі окремої особистості тощо. Найяскравішим зразком барочного роману у німецькій літературі є „Сімпліціссімус” Г.Я.Гріммельсгаузена.

Після тимчасового „занепаду” романного жанру у літературі класицизму* його „відродження” відбулось у XVIII ст. в Англії („Робінзон Крузо” Д. Дефо), тут же пізніше виділилися два основні різновиди західноєвропейського роману: соціально-побутовий (Г. Філдінг, Т.Смоллетт) та психологічний (С. Річардсон, Л. Стерн, у французькій літературі – Ж.Ж. Руссо). У німецькій літературі XVIII ст. на особливу увагу заслуговують сімейний роман Х.Ф.Геллерта „Життя шведської графині фон Г***”, виховні романи „Агатон” К.М. Віланда та „Роки навчання Вільгельма Майстера” Й.В. Гьоте, епістолярний психологічний роман „Страждання молодого Вертера” Й.В. Гьоте, езотеричний роман (про діяльність та вчення таємних суспільств) „Духовидець” Ф. Шіллера, розбійницький роман „Рінальдо Рінальдіні” К.А. Вульпіуса.

Історичний роман формується у ХІХ ст. в Англії (засновник – В. Скотт), соціально-психологічний – у Франції (Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер). Що ж стосується німецького роману, то „до європейських висот” його „підняли” Томас та Генріх Манни, Е.М. Ремарк, Г. Гессе, Г. Белль, Я. Вассерман, А. Цвейг.

Видатні романісти ХХ ст. в німецькій літературі – Т. Манн, Г. Манн, Г. Гессе, Г. Белль, Ґ. Ґрасс, Л. Фейхтвангер, А. Зегерс.

Роман є провідним жанром у літературі XVIII-XXI ст.

До питання жанрової природи роману зверталося багато дослідників.

Г.В.Ф. Гегель вважав, що роман показує життя у всій різноманітності, його основний конфлікт – між поезією серця та протиставленою їй прозою життєвих відносин.

В.Г. Бєлінський називав роман – епосом приватного життя, який показує буденне життя людини.

М.М. Бахтін* вказував, що епопея звернена до минулого, а роман – до сьогодення, його герой – не сформована особистість, а людина, яка розвивається та шукає себе. Роман продовжує формуватися й до сьогодні.

Дослідник виділив декілька типів роману за принципами побудови образу головного героя: роман-мандри, роман-випробування, роман-виховання, автобіографічний роман.

РОМАН	РОМАН-ЕПОПЕЯ, ЕПОПЕЯ ЯК ЦИКЛ РОМАНІВ
У центрі – один, рідше більше персонажів.	Складно виділити головного персонажа.
Увага зосереджується на подіях приватного життя, що мають значення лише для одного персонажа або невеликої групи персонажів (сім’ї).	Увага зосереджується на подіях, які мають значення для всього народу, відображається значний період історичного часу, великі історичні події. Широта та багатогранність художнього світу.
Може мати фантастичний зміст.	Фантастика переважно відсутня.

Типологія роману.

1. Історичний підхід: на різних етапах розвитку літературного процесу функціонували різні типи романів (античний, лицарський, шахрайський, готичний тощо).

2. Тематичний підхід: психологічний, любовний, соціальний, автобіографічний, історичний, філософський, детективний, фантастичний тощо.

Хоча роман, переважно, має прозову форму, істроія західноєвропейської літератури знає й віршовані зразки цього жанру. Наприклад, середньовічні лицарські романи.