До питання № 9

Ода (з грец. ode – пісня) – хвалебний вірш, який присвячений уславленню видатних подій (перемог) та осіб (правителів, воїнів, талановитих поетів тощо). На початку функціонування (за часів античності, напр., у Горація) цей жанр мав різноманітну тематику. Так, існувала анакреонтична ода*, сапфічна ода* тощо.

„В добу Відродження і бароко в Європі поняття оди вживалося щодо патетичної лірики, яка була орієнтована на античні взірці” [17, с. 379]: оди італійця Л. Аріосто, французів П. Ронсара та Ж. дю Белле.

За часів класицизму (XVII ст.) ода вважалася „високим жанром”. М. Опіц („Книга про німецьку поезію”) протиставив оду елегії.

У XVIII ст. істотно змінюється жанровий зміст оди, і це пов'язано саме з німецькою лірикою: в ній починає переважати філософський зміст (твори Ф. Гельдерліна, Ф. Шіллера).

Сатира (з лат. satura – суміш) – віршований твір, мета якого – висміяти певні соціальні чи загальнолюдські недоліки.

В епоху пізньої античності виникає жанр сатури, який зображує повсякденне життя простих людей. Сатури моралізаторського змісту пізніше трансформувалися в сатири. Талановитими сатириками античності були Луцилій, Ювенал, Лукіан та ін.

Розвиток європейської сатири відбувається з урахуванням традицій сатири античної. Зразки цього жанру знаходимо у творчості вагантів*, він набуває популярності у Німеччині за часів Відродження (С.Брант), Просвітництва* (Г.В. Рабенер).

До жанру оди близькі також панегірик (грец. logos panegyrikos – похвальне слово на урочистих зборах) та дифірамб (грец. dithyambos – урочиста хорова пісня на честь богів). У сучасній європейській поезії означають величальні, похвальні вірші, присвячені якійсь особі чи події.

Мадригал (з італ. madrigale – пісня рідною мовою) – невеликий вірш комплементарного характеру, присвячений жінці.

З’являється в епоху Відродження (Ф.Петрарка, Дж. Боккаччо).

Представлений у творчості Дж. Маріно, Д.Донна, Г. Герберта.

Епіграма (грец. Epigramma – напис) – коротенький комічний, дотепний вірш, присвячений конкретній людині, написаний на випадок.

Спочатку, в часи античності – напис на зброї воїна, статуях, культових предметах, надгробках (!) тощо. Брак місця вимагав від цього жанру лаконізму, виразності, афористичності, дидактизму. Основоположник – Сімонід Кеоський, жанрова модель сформувалась у творчості Марціала.

Епіграми були популярні за часів Відродження, у літературі бароко та класицизму (Ф. Малерб, Н. Буало, Ж. де Лафонтен – фр., М. Опіц – нім.). До цього жанру у XVІІ ст. звертався Фрідріх фон Логау, спрямовуючи його проти тиранії влади і безчестя її прислужників. Сам поет у передмові до збірки „Три тисячі німецьких епіграм” визначив епіграму як короткий уїдливий вірш.

Однак розквіт епіграми відбувається в епоху Просвітництва. Г.Е. Лессінг вказує на дві основні риси епіграми: на початку вона створює ефект напруженого очікування, а у фіналі дає парадоксальний* висновок.

Майстри епіграми: Вольтер, Ж.Ж. Руссо – фр., Р. Бернс – анг., Ф. Клопшток, Ф. Міллер –нім. та ін.

В процесі подальшого розвитку літературного процесу цей жанр поступово втрачає свою популярність.

Епітафія (з грец. epitaphios – надгробне слово) – коротенький віршований надпис на пам’ятникові.

Цікаво, що спочатку епітафія сприймалася як різновид епіграми.

Існує жартівлива (переважно сатирична) епітафія.

Елегія (походить від грец. слова – „очерет”, оскільки саме з очерету виготовляли флейти, під гру на яких співали відповідні твори) – у сучасному літературознавстві це вірш, сповнений настроями смутку та журби.

Хоча в часи античності, коли цей жанр виник, він мав героїко-патріотичний, філософський зміст. Елегіями називали поезії, написані особливим розміром – елегійним двовіршем*.

Однак, вже у Давньому Римі з’явилася любовна елегія, де інтимна тема поєднувалася з розпачливим настроєм. Європейська поезія успадкувала цю традицію: у літературі сентименталізму* (XVIII ст.) та романтизму (І п. XIX ст.) цей жанр набув великої популярності.

Мартін Опіц у „Книзі про німецьку поезію” (1624), дав визначення елегії, зазначивши, характерні для цього жанру настрої смутку, пов’язані із роздумами про смерть, нещасне кохання.

Шедевром європейської елегії стали твори Гьоте: „Ільменау" і „Римські елегії” (1788). Досвід створення універсальної елегії в XX столітті був продовжений Р.М. Рільке в його "Дуїнських елегіях".

Гімн (грец. hymnos – хвала) – урочиста, радісна пісня. За часів античності гімни виконувались на честь богів, в добу Середньовіччя – на честь Христа, святих (духовні гімни).

Пізніше зявивилися світські та державні гімни.

До жанру гімна зверталися такі видатні майстри слова як Гете, Ф. Шіллер, Новаліс та ін.