До питання № 5

Гротеск – один з найдавніших типів образності. Гротескними за своєю природою є, наприклад, образи кентаврів (напівлюдей-напівконей) або русалок (напівжінок-напівриб). „Своє художнє втілення гротеск знаходить вже у комедіях Лукіана, Арістофана, Плавта” [10, с. 106] – отже, уже у творах античної літератури.

Однак, сам термін з'явився приблизно у ХV ст. (італ. „grotta” – грот, печера, франц. grotesque – вигадливий, химерний). У цей час у Римі під час розкопок, на стінах печер був знайдений особливий вид античного орнаменту (химерні поєднання малюнків квітів з карикатурними зображеннями тварин та людей, фігури напівлюдей-напіврослин або напівлюдей – напівтварин). Гротескні образи зустрічаються як у живописі, так і у літературі доби Ренесансу (XVI ст.): творах В. Шекспіра, Ф. Рабле, М. де Сервантеса. У німецькій літературі найбільш показовою у цьому плані є так звана „література про дурнів” („Корабель дурнів” С. Бранта, „Шильдбюргери” тощо).

Для поетики класицизму (XVII-XVIII ст.) гротеск не характерний, а от для бароко (к. XVI - п. XVII ст.) та романтизму (1п. XIX ст.) – навпаки. Романтики – віддавали перевагу „похмурому гротеску”, з яким пов'язані мотиви божевілля, маски (не карнавальної, святкової, а такої, що обманює, за якою прихована порожнеча), ляльки, маріонетки, „живого трупу”. „Великою мірою саме завдяки діяльності романтиків... у літературі сформувався особливий гротескний стиль” [17, с. 136-137]. Гротеск продовжує своє життя також у творах письменників-реалістів та модерністів.

Видатними майстрами гротеску у німецькій літературі були Е.Т.А. Гофман, Л. Тік, Г. та Т. Манни, Б. Брехт, Ф. Кафка та ін.

Слід диференціювати, так званий, „чорний”, „похмурий” гротеск (який „ввели” романтики) та гротеск як прийом створення комічного ефекту.

Можна виділити дві концепції гротеску у літературознавстві.

1. Гротеск – це перебільшення, доведене до абсурду.

Так, гротескними є образи велетнів у творах Ф. Рабле „Гаргантюа та Пантагрюель” та Дж.Свіфта „Мандри Гуллівера” (у цьому випадку перебільшено зріст, розміри Гаргантюа та Пантагрюеля, мешканців фантастичної країни Бробдінгнег – фантастично неправдоподібні).

Ось як змальовує Ф. Рабле дитинство Гагргантюа (1) та Пантагрюеля (2).

„А як уже збігло рік і дев’ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для цього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали волів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталось...”

„Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів...” (Ф Рабле, переклад А. Перепаді).

Гротескним також є образи крихітки Цахеса з однойменного твору Е.Т.А. Гофмана. У його зовнішності наче поєднались усі можливі недоліки, відразність зовнішня тут доведена майже до абсурду.

„Те, що на перший погляд можна було цілком сприйняти за химерно скрючений цурпалок дерева, було не щро інше, як потворний малюк якихось дві п’яді на зріст...Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ніжки, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку” (Е.Т.А. Гофман, переклад С. Сакидона).

2. Гротеск – це поєднання протиріч (прекрасного та відразливого, високого та низького, комічного та трагічного, реального та фантастичного тощо), сполучення того, що не може сполучатися за логікою. При цьому відбувається певна деформація, зміна. Як результат – персонаж стає смішним чи страшним, відразливим.

Наприклад, гротеск як засіб створення сатиричного образу використовує Е.Ротердамський, висміюючи хтиву старість. „Один сивину фарбує, другий лисину під перукою ховає, третій вставляє дорогі зуби, можливо, в якоїсь свині позичені, четвертий упадає за дівчиськом і в любовних дурощах, нікчема, силкується навіть молодика переплюнути.

Ще іноді старий шкарбан однією ногою вже в могилі стоїть, а бере собі за дружину (навіть без приданого!) молоде дівчисько, хоча й знає наперед, що її тілом буде втішатися не стільки він, як інші. Такі витівки старих трапляються досить часто і ставляться їм навіть в заслугу.

Але набагато кумеднішою виявляється старе бабисько. Їй вже три чисниці до смерті – страшна, кістлява, немов баба-яга або мрець, а теж заграє з молодиками, лащиться, мов собака, й маніжиться, – одне слово, пропонує себе кожному зустрічному. І нерідко знаходить собі красеня Фаона, який за добрі гроші вдовольняє її. Яких тільки румян вона не вживає! Чим тільки не мазюкається! Ця безсоромна баба з ранку до вечора крутиться коло дзеркала; вищипує волосся не тільки на обличчі; виставляє напоказ свої зморшкуваті та зів’ялі груди; непристойними рухами тіла збуджує у собі згаслу хтивість; часто пиячить; рветься разом з дівчатами в танок; пише любовні цидульки. Усі сміються з неї, як з дурепи, а їй байдуже”(„Похвала Глупоти”, переклад В.Литвинова, Й. Кобіва).

Гротеск є одним з озновних прийомів у творі Г. Манна „Вчитель Гнус”. Гротескними є образи самого Гнуса та його коханки актриси Фреліх. Остання має червоно-рожеве зім’яте волосся, з зеленою діадемою, неприродно чорні брови, яскраво нафарбоване лице покрите пилюкою і справляє враження брудної дешевої повії. Лак на її туфлях потріскався, а ззаду на „шикарному” платті – застаріла жирна пляма. Незважаючи на таку зовнішність співачки, її бездарність і продажність, Гнус вважає її найталановитішою у світі красунею, а його учень Ерцум поклоняється їй, як „прекрасній Дамі”.

Гротескними є образи створені у результаті поєднання таких протиріч як комічне і трагічне (Дон Кіхот Сервантеса). Це, безумець, якому млини вважаються велетнями (комічне) і, водночас, дуже розумна, шляхетна людина, високим ідеалам якої немає місця у сучасному суспільстві (трагічне).

Гротескний образ не статичний, він ніби перебуває у стані незавершеної метаморфози, поєднуючи два тіла в одному. Так, приклад „похмурого” гротеску знаходимо у творі Ф. Кафки „Перевтілення” (напівлюдина-напівкомаха Грегор Замза).

В. Халізєв зазначає, що гротеск у мистецтві дорівнює парадоксу у логіці. Гротескний образ, як і парадоксальна фігура, суперечить здоровому глузду.

„Гротеск – це не фантастика, що стала реальністю, а реальність, яка маскується під фантастику, і в гротеску важлива зовсім не фантастика як така, а сам момент переходу ймовірно реального в фантастично нереальне, смислова не вмотивованість якого й розкриває естетичну значущість гротеску” [10, с. 106].

В такому розумінні типово гротескним є образ головного героя роману Ґ. Ґрасса «Бляшаний барабан». Оскар Мацерат – карлик. За власним бажанням він перестав рости у трирічному віці. Він свідомо впав у люк, скотився сходинками до підвалу. Ця болісна операція припинила його подальший ріст, він так і залишається трирічним на вигляд. Дитячий вигляд робить його особливо небезпечним спостерігачем життя дорослих. Ніхто несприймає серйозно фальшиву дитину, ніхто не приховує від неї непривабливі деталі свого існування. Для малого підглядача Оскара з його фальшивою наївністю не існує нічого святого, жодних моральних табу. Згодом він вирішив рости знову і став дорослим чоловіком, але з дуже великим горбом. Цей гротескний образ називають амбівалентним, у ньому поєднуються характеристики дурня і мудреця, судді та клоуна.