До питання № 10

ПОЕМА (від грец. poiema – творю) – великий, переважно віршований, твір.

Специфіка: поєднує епічний елемент – розповідь про події (сюжетність) з ліричним – ліричні відступи (розкриття авторських почуттів, переживань, „думки вголос”). Поруч із персонажами займає своє місце ліричний герой. Наприклад, у „Німеччині. Зимовій казці” Г.Гайне оповідь про мандри головного персонажа по країні (сюжет) поєднується з ліричними відступами, в яких звучить „голос автора” (роздуми про німецьку націю, сьогодення, минуле та майбутнє Батьківщини).

Приклад ліричного відступу.

„Як часто за вами я сумував,

Вітчизняні перини,

Коли ночами лежав без сну

На твердих сінниках чужини.

Чудова перина — чудовий сон

На тебе навіває.

Німецька душа від пут земних

Лиш тут відпочиває.

Вона тут вільна й вільно летить

У вись небесну прозору.

О душе німецька, як гордо в снах

Ти піднімаєшся вгору!

Сам бог перед тобою — ніщо!

Крилом в небеснім просторі

До блиску начищаєш ти

Малі зустрічні зорі”.

(Переклад Леоніда Первомайського)

Поема – один із „найсвавільніших жанрів” [17, с. 423]. „Співвідносність епічного та ліричного в різних модифікаціях поеми не є, звичайно, постійною, особливо в історичному плані, але її родова структура залишається більш-менш усталеною: предмет авторської оповіді...переломлюється через свідомість ліричного героя” [17, с. 423]. Одною з головних ознак цього жанру є підвищена емоційність та експресивність.

За тематикою виділяють поеми філософські, сатиричні, історичні тощо.

Жанр поеми протягом розвитку історико-літературного процесу зазнає суттєвих змін. „Європейська поемна традиція започаткована гомерівською „Іліадою” [17, с. 423] – епічна (героїчна) поема (= епопея). Епічними поемами вважають „Енеїду” Вергілія, „Божественну комедію” Данте, „Визволений Єрусалим” Т. Тассо.

В епоху Середньовіччя особливо „популярною” стає дидактична поема.

В літературі класицизму (XVII-XVIII ст.) можна виділити два напрямки розвитку цього жанру: наслідування, розвиток традицій жанру епічної поеми (Ф.Клопшток „Месіада”) та створення ірої-комічних (пародійних) поем. Найбільше таких пародій було створено на „Енеїду” Вергілія. Зразок пародійної поеми – „Війна мишей і жаб” Г. Ролленхагена.

З 1 п. XIX ст. (романтизм) до XX ст. окреслюється тенденція посилення ліричного начала у поемі. „Ознаками ліризації поеми є використання монтажу з послабленим архітектонічним зв’язком між окремими частинами твору, композиційна асоціативність, просторово-часова фрагментарність, мала сюжетотвірна роль фабули, сюжетна інтровертність, словесний полістилізм тощо” [17, с. 424]. Яскраві зразки цього жанру знаходимо у творчості Дж. Байрона (анг.), А. Міцкевича (польс.), А. де Віньї (фр.), Г. Гайне (нім.) тощо.

БАЛАДА (фр.ballade – „танцювальна пісня”) – як жанр літератури виникає у середньовічній провансальській (французькій) поезії, її творцями вважають трубадурів*. У провансальській та давньофранцузькій поезії балади складалися із 3-4 строф, які включали 8, 10 або 12 рядків із коротким приспівом. У XIII-XV ст. у Франції баладами називали вірші з 3-4 римованих рядків зі стійкою римою, приспівом та заключним зверненням до адресата.

Всесвітньо відомим французький варіант середньовічної балади стає завдяки творчості Франсуа Війона. Пізніше виникає навіть „війонівський” тип балади.

Фольклорна ж балада з’являється набагато раніше, ймовірно, як породження обряду і хорової пісні. Багатьом добре відомі англійські, шотландські народні балади про пригоди „шляхетного розбійника” – Робін Гуда. „В этой связи уместно отметить важные свойства баллады, в которой отражается не конкретное историческое время, а прошлое как таковое. Формула баллады: не история, а старина. В балладе не может быть дат, а события, разделенные столетиями, нередко контаминируются в одно. Героем баллад становится не выдающийся исторический деятель, а частное лицо – любимец народа, который не в ладах с законом и властями. Чаще всего – это благородный разбойник, защитник обиженных и униженных” [23, с. 47].

Саме завдяки популярності англійських балад цей термін почав широко використовуватися для визначення аналогічних творів фольклора різних народів.

У німецькій літературі авторська балада (заснована на національному фольклорному матеріалі) виникає у к. XVIII ст. Цей жанр мав мало спільного із середньовічною баладою. Ініціаторами його створення стали німецькі поети-штюрмери*: Г.А.Бюргер, Й.В. Гьоте, Ф.Шіллер та ін.

М.С. Гумільов виділив два типи балад – французьку та німецьку. „Французька балада – це ліричний вірш з певним чергуванням рим, що багато разів повторюються. Балада німецька – невелика епічна поема, написана в дещо схвильованому й одночасно наївному тоні, з сюжетом, запозиченим з|із| історії, хоча останнє не є обов'язковим” [23, с. 48].

В добу романтизму (І п. ХІХ ст.) балада продовжує зберігати свою актуальність. До цього жанру звертаються гейдельберзські романтики*, Г. Гайне. Більшість сюжетів романтичних балад була запозичена з фольклору.

Пізніше цікавість до цього жанру поступово втрачається.

Отже, „класична балада” (к. XVIII – І п. ХІХ ст.) – невеликий віршований твір казково-фантастичного, легендарно-історичного, героїчного змісту.

Риси :

- драматичний (напружений) сюжет;

- персонажів небагато, вони схематичні (нещасна наречена, наречений-мрець, борець за свободу народу тощо) та вже сформовані;

- лаконізм (стислість, немає великих описів);

- незвичайні події (фантастичні, героїчні подвиги, сильні пристрасті, злочини, жахи, образи народної демонології тощо);

- гострі конфлікти;

- часто – пуант (несподіваний поворот у розвитку подій) та трагічний фінал.

Розповсюджені мотиви: перетворення, прикмети, пророкування, злі сили, чари, повернення чоловіка (чоловік на весіллі своєї дружини), нещастя закоханих чи їхня смерть, убивство несправедливо знеславленої дружини, наречений-мрець, шляхетний розбійник та ін.