Довідковий матеріал

Алегорія (від гр. Allos – „інший” і agoreuo – „говорю”) – іносказання, інакомовлення. Вираження абстрактного поняття (хитрість) в конкретному образі (лисиця). Алегорію слід розгадати, розшифрувати. Читаючи алегоричний твір, треба пам’ятати про те, що його образи не можна сприймати буквально, а навпаки, необхідно намагатися зрозуміти, що приховується за кожним з них.

Анакреонтична ода (від імені давньогрецького поета Анакреон(т)а) – оди, які оспівують прості радощі життя, молодість, кохання, вино, інші чуттєві насолоди.

Анафора (грец. anaphora – винесення) – повторення слова, словосполучення на початку вірша.

Ампліфікація (від. лат. Amplіfіcatіon – збільшення) – надлишкова синонімія.

Антитеза (antіthesіs – протилежність) – протиставлення, заснована на антонімах.

Антична література (від лат. antiquus – стародавній) – література стародавньої Греції та Риму з VIII ст. до н.е. (час, коли з’явились перші пам’ятки давньогрецької літератури) до V ст. н.е. (моменту падіння Римської імперії у результаті навали варварських племен).

Арго (франц. argot) – діалект певної соціальної групи (спочатку – мова злодіїв), створений з метою мовного відокремлення. Характеризується спеціальною чи своєрідно освоєною загальновживаною лексикою.

Арістотель – давньогрецький філософ, учений (384 до н. е. – 322 до н. е.).

Архетип (від гр. archetypes -прототип, модель) – першообраз, поняття, яке було обґрунтоване у працях швейцарського вченого К.Г. Юнга, творця теорії колективного несвідомого. Юнг довів "присутність" у цій сфері спільних для всіх людей образів, які передаються від покоління до покоління ("генетична пам'ять"). Показовими рисами архетипу є:

- первинність – це найстародавніші образи, що лежать в основі всіх інших;

- вічність (архетипи зберігаються постійно, їх неможливо знищити, "забути");

- універсальність, загальність (загальні для всіх людей, незалежно від віку, нації тощо);

- неусвідомленість (належать до сфери несвідомого);

- абстрактність.

Ателлана (лат. atellana, від назви міста Аtella) – народна італійська комедія імпровізованого характеру, в якій було всього чотири карикатурних персонажі (хвалько, дурень, нерозумний старий та пройдисвіт).

Бароко (італ. Barocco, буквально – чудернацький, вичурний) – культурний і літературний напрямок у ряді європейських країн к. XVI – п. XVIII ст. Представники: в Іспанії – П. Кальдерон, Ф. де Кеведо, Л. Де Гонгора, в Німеччині – Г.Я. Гріммельсгаузен, А. Гріфіус, у Франції – В.Вуатюр, в Англії – Дж. Донн та ін.

Бахтін Михайло Михайлович (1895-1975) – російський літературознавець, дослідник епосу, роману, карнавальної культури західноєвропейського Середньовіччя тощо.

Бергсон (Bergson) Анрі (1859-1941) – французький філософ, представник інтуїтивізму.

Бєлінський Віссаріон Григорович – (1811-1848), російський літературний критик.

Буало (Boileau) Нікола (1636-1711) – французький поет, автор поетичного трактату „Мистецтво поезії”, теоретик такого літературного напрямку як класицизм.

Ваганти – (від лат. vagantes – мандрівні люди), творці латиномовної поезії, розквіт якої припав на західноєвропейське "високе" Середньовіччя (к. XI – п. XIII ст.), коли множились школи, виникали перші університети і склалася перша в історії Європи ситуація надлишку освітчених людей. Ваганти – клірики, що не мали постійного приходу, школярі і студенти, які мандрували з міста у місто в пошуках знань і заробітку. Оспівували прості радощі життя (тілесне кохання, випивку тощо), висміювали церкву та її служителів.

Верлібр (фр. Verlіbre – вільний вірш) – „тип поетичного цілого з ритмотвірною основою, отже й одиницею виміру якого є рядок вірша: теоретичними межами верлібру є, з одного боку, тонічний вірш, а з іншого – поезія у прозі” [17, с. 86]. Виник у др. половині ХІХ ст. Став популярним у ХХ столітті. Засновник – американець Волт Вітмен.

Веселовський Олександр Миколайович – (1838-1906), російський літературознавець.

Гейдельберзькі романтики – друге покоління німецьких романтиків (перше – представники ієнської школи*) літературні гуртки 1805-1809 рр. у м. Гейдельберг (Л.А. фон Арнім, К. Брентано, брати Грім, Й. фон Ейхендорф). Для гейдельберзьких романтиків характерний інтерес до національної старовини, фольклору. Заснували міфологічну школу в літературознавстві.

Гегель (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх – (1770-1831), німецький філософ.

Герменевтика – наука про інтерпретацію, наука тлумачення текстів. Мета – зрозуміти генія більше, ніж він сам розумів себе в момент творчості.

Гіпербола (з грец. – перебільшення) – художнє перебільшення.

"Гірка іронія" – іронія з приводу конкретного явища, поєднана з усвідомленням неможливості виправити існуючий стан речей.

Деталь художня (від фр. Detaіl) – дрібна складова одиниця художнього світу.

Детермінанти (від лат. determinans — той, що визначає) – фактори, обставини, що обумовлюють, визначають що-небудь.

Дифірамб (гр. Dithyrambos – хорова пісня на честь богів, переважно Вакха, бога вина та виноробства) – один з жанрів давньогрецької лірики. Спочатку – пісня на святі збирання винограду, пізніше (IV-V ст. до н.е.) – урочиста, хвалебна пісня.

Діалог (гр. Dialogos – бесіда, розмова між двома особами) – розмова, у якій беруть участь дві особи.

Дідро (Dіderot) Дені (1713-84) – французький філософ-просвітник, письменник, засновник і редактор "Енциклопедії, чи Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел".

Експозиція (exposition з лат. – викладення, пояснення) – початок сюжету, обстановка, час дії, умови, у яких сформувався конфлікт. Створює тло, пояснює, чому події будуть розвертатися саме так, а не інакше.

Елегійний двовірш – антична строфа з двох різних віршів, найчастіше гекзаметра і пентаметра. Гекзаметр (від грец. hexametros – шестистопний) – віршований розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші 4 стопи можуть замінятися спондеями (у силабо-тонічних імітаціях гекзаметра – хореями).

Еліпс (іс) (від гр. elleіpsіs – опущення) – фігура зменьшення, заснована на пропуску слова, яке легко можна відновити за змістом.

Епітет (від гр. epіtheton, буквально – додане) – образне означення, яке підкреслює найбільш істотну рису зображуваного. Для епітета характерні переносне значення, оціночний акцент.

Епіфора (epіphora – додавання) – повторення слова чи словосполучення у кінці вірша.

Епічний театр (епічна драма) – міжродовий феномен, об’єднує риси епосу та драми.

Свою театральну теорію Б. Брехт виклав у трактатах „Про неарістотелевську драму”, „Нові принципи акторського мистецтва”, „Малий органон для театру” і деяких інших. Драматург заперечував арістотелевську ідею катарсису (духовного очищення глядача трагедії через споглядання страждання на сцені і співчуття), вважаючи його шляхом до примирення із жорстокою дійсністю. Брехт хотів, щоб театральна вистава збуджувала міркування про шляхи запобігання трагедії, вбачав протиріччя між принципом перевтілення в театрі, принципом розчинення автора в героях і необхідністю безпосереднього, агітаційно-наочного виявлення філософської і політичної позиції письменника. Головним принципом Е.Т. є „ефект очуження”, допускає звернені безпосередньо в зал і не пов'язані з розвитком сюжету пісні (зонги); він передбачає використання в п'єсі хорів, чергування віршів і прози, діалогу і пісні, зміну оформлення при відкритій завісі, застосування масок.

Щоб показати, що відрізняє „епічний театр” від звичайного, Брехт склав порівняльний перелік їхніх якостей.

Драматичний театр	Епічний театр
дія глядач – ніби учасник дій позбавляє активності глядача пробуджує у глядача емоції переносить глядача в інші обставини ставить глядача у центр подій і змушує його переживати збуджує у читача інтерес до розв’язки звертається до почуттів глядача	оповідь глядач – лише спостерігач стимулює активність глядача змушує глядача приймати рішення показує глядачу інші обставнини протиставляє глядача подіям і змушує його їх вивчати збуджує у глядача інтерес до розвитку дії звертається до розуму глядача

Зольґер (Solger) Карл Вільгельм (1780-1819), німецький естетик та філософ, представник романтизму.

Ідея ( з грец.– те, що є видимим, початок, основа) – це думка, яка лежить в основі твору, розуміння автором зображуваного явища, його оцінка. Ідея емоційно забарвлена. У творі вся система образів, усі художні засоби підкорюється одній меті – вираження авторської ідеї.

Ієнські романтики – гурток німецьких романтиків 1798-1801 рр. (А. В. і Ф. Шлегелі, Новаліс, І. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейермахер, Л. Тік), що мешкали переважно в м. Ієн і розробили философско-естетичну теорію раннього романтизму, зокрема – романтичної іронії.

Інтерпретація (лат. іnterpretatіo) – тлумачення, пояснення.

Інтертекстуальність – зв'язок між різними текстами („текст” – у широкому значенні). Інтертекст - текст, у якому присутні зв'язки з іншими текстами.

Кант Іммануїл (1724-1804) – німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії.

Кеннінг (букв. „позначення”) – „стилістична фігура, постійний перифраз, усталене іменування традиційних образів-понять” [17, с. 247] у творах стародавнього західноєвропейського епосу. Наприклад, „меч- палиця битви”, „море – дорога китів” тощо.

Класицизм ( від лат. classіcus – зразковий), стиль і напрямок у літературі і мистецтві, що звернулися до античної спадщини як до норми й ідеального зразка. Розмежовують піздньоренесансний класицизм (XV-XVI ст.), власне класицизм (XVII ст.), просвітницький класицизм (XVIII ст.), веймарський класицизм (у творчості Гете та Шиллера). Переважно, коли говорять про класицизм, мають на увазі саме французький класицизм XVII ст. (творчість Ж.Б.Мольєра, П. Корнеля, Ж. Расіна, Ж. Лафонтена та ін.)

„Комедія масок” (commedia dell'arte, „дель арте” – професійна комедія) – італійський театр Відродження. Генетично пов’язана із давньоримською культурною традицією. Актори-маски (Арлекін, Коломбіна та ін.), визначений набір типових ролей. Немає готового тексту комедії, є лише начерк сценарію, сюжетна схема, яка „оживляється” акторськими імпровізаціями.

Композиція (лат. composіtіo – складання, з'єднання) – організація художнього твору, співвідношення та взаємозв’язок усіх його складових. Розмежовують поняття внутрішньої та зовнішньої композиції. Аналіз специфіки композиції передбачає розгляд організації сюжету, поза сюжетних елементів, персонажів, деталей тощо.

Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення) – боротьба, протистояння персонажів, інтересів, ідей у творі.

Характер конфлікту визначає зміст, композицію, усю образну систему твору. Виділяють різні типи конфліктів: соціальний, внутрішній (психологічний), філософський тощо.

Кульмінація (culmen – з лат. вершина) – момент найвищої напруги у розвитку сюжету. Вирішальне зіткнення сил.

Куртуазна література (англ. courtly love; франц. amour courtoіs від courtoіs - чемний, лицарський) – придворно-лицарський напрямок у середньовічній літературй (к. XI-XIV ст.): куртуазна лірика, творцями якої були у Провансі трубадури, на півночі Франції – трувери, у Німеччині – міннезінгери та лицарський роман.

Лейтмотив (нім. Leіtmotіv; термін був введений музикознавцями, дослідниками творчості Р.Вагнера) – основний, провідний, повторюваний у творчості одного чи кількох письменників (представників одного літературного напрямку) мотив.

Літературний напрямок, плин, школа – історично сформувані в ході розвитку літературного процесу художні єдності, спільноти.

Літературознавчі школи – групи, у які умовно поєднують дослідників літератури із спільними поглядами, однаковими підходами до аналізу творів (методологією).

Майстерзанг (нім. Meistersang – майстерний спів) – форма німецької міської поезії, розповсюджена у середовищі бюргерських цехових корпорацій, ремісниих мануфактур. Поезія М. затверджує ідеали прагматичного бюргерства, створюється у відповідності до чіткої системи правил віршування. Особливо поширений М. був у Нюрнберзі. Представники: Г. Фольц, Г. Сакс, Г. Розенплют та ін.

Метафора (з грец. – "перенесення") – троп, заснований на перенесенні якостей, властивостей одного явища, предмету, істоти на інше, подібне до нього. „Побутує тлумачення метафори як скороченого порівняння..., проте смислова структура в метафорі твориться дещо відмінним чином: обидва плани виступають у злитті, а не в тій якісній окремішності, що нею характеризується порівняння (на цій принциповій різниці наголошував ще Митрофан Довгалевський) [17, с. 324].

Метонімія (від гр. metonymіa – "перейменування") – троп, заснований на тому, що один предмет, явище тощо називається замість іншого, пов'язаного з ним. Метонімія, заснована на кількісному співвідношенні, називається синекдохою.

Мім (з гр. mimos – наслідування) – малий комічний жанр античної літератури, імпровізовані сценки побутового, часто непристойного характеру, основними дійовими особами яких були раб, поселянин, гетера [18, с.542].

Міннезанг (нім. Minnesang — любовна пісня) – форма середньовічної німецької поезії, яка виникла під впливом французьких придворних поетів (трубадурів та труверів). Головними темами міннезангу є служіння Прекрасній Дамі, висока любов, переживання ліричного героя. Основні жанри, у яких творили міннезінгери: любовна песнь (Mіnnelіed), пісня світанку (Tagelіed), лейх (Leіch), шпрух (Spruch). Розквіт міннезангу пов'язаний із іменами Вальтера фон дер Фогельвейде, Вольфрама фон Ешенбаха, Генріха фон Морунгена.

Міф (греч. Mithos – слово, речь) – „повествование о богах, духах, героях, отражающее донаучные представления людей о мире”. „Мифы стали исходным материалом для развития многих жанров литературы” [32, с.226].

Міфологема – повторюваний у різних творах міфлогічний мотив.

Модернізм (від франц. moderne — сучасний) – комплекс художніх тенденцій, що затвердилися у вигляді нових форм творчості к. XIX – XX ст. Модерністські напрямки: символізм, імпресіонізм, сюрреалізм тощо. Модерністи „бунтують” проти „застарілого”, традиційного мистецтва, виступають за його оновлення, експеримент. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Ф.Кафка, Ж.П. Сартр, А. Камю та ін.

Монолог (гр. Monos – один, logos – слова) – промова однієї особи.

Народні книги (нім. Volksbuch) — великі за обсягом та різноманітні за змістом епічні твори (переважно анонімні), розважальна „масова література” XV-XVI ст. Сюжети для Н.К. запозичувалися із шванків (див. нижче), казок, переказів тощо. „В ряді західноєвропейських літератур Н.К. споріднені між собою як типологічно, так і генетично. Наприклад, французькі Н.К. почасти ставали оригіналами для німецьких Н.К., а ті, в свою чергу, служили зразками для польської літератури, через яку вони проникали у Росію” [17, с. 355]. Серед найбільш популярних народних книг у Німеччині – „Фортунат”, „Шильдбюргери”, „Історія про доктора Іоганна Фауста”.

Ніцше Фрідріх (1844-1900) – німецький філософ, професор класичної філології. У творах, написаних у жанрі філолофсько-художньої прози, проповідував естетичний імморалізм („По той бік добра і зла”), затверджував ідеал „надлюдини” – індивідуалістичний культ сильної особистості („Так говорив Заратустра”, „Воля до влади”.

Образ – це загальна категорія (поняття) художньої творчості, форма відображення, тлумачення, освоєння життя шляхом створення естетично впливових об'єктів. Бувають різні образи: образ людини (персонаж) – образ Джен Ейр, образ-колектив (народу), образ природи чи міста (пейзаж природний, урбаністичний), образ речі (образ будинку Домбі), образ автора (ліричний герой), образ-емоція (ліричний мотив суму), образ світу тощо. Будь-який твір – це система образів.

Панегірик (від грец. panegyrіkos logos – похвальна публічна промова) – хвалебна промова, виникає ще за часів античності. Псевдопанегірик оспівує та звеличує явище, предмет, особистість, які цього не варті, сатиричний жанр.

Парадокс (від грец. paradoxos – несподіваний, дивний):

1) несподіване, незвичне, розбіжне з традицією твердження чи міркування, висновок.

2) У логіці – протиріччя, отримане в результаті логічно формально правильного міркування, що призводить до взаємно суперечних висновків.

Пасторальний роман (франц. pastorale, від лат. pastoralіs – пастуший) – особливий тип роману, пов’язаний із пасторальною традицією у західноєвропейській літературі, започаткованою ще античністю. Виникає в літературі Відродження, змальовує ідеалізоване життя пастухів та пастушок („умовні маски, почеплені на придворну знать” [8, с. 402] на лоні прекрасної природи. „Ці твори були популярні серед аристократів, поза як відбивали їхнє розчарування в довколишній дійсності і відводили в ідеальні утопічні країни, де на лоні гармонійної природи пастухи та пастушки вели делікатні бесіди, переживали витончені почуття тощо[17, с. 402]”.

Пафос (від грец. pathos – "страждання", "пристрасть", "почуття") – та пристрасть, те сильне почуття, настрій, якими "сповнений" твір і які передаються читачу, хвилюють його, примушуючи переживати відповідні емоції. Пафос виражає ставлення автора до предмета зображення. Сучасні дослідники часто уникають використовувати термін „пафос”, вживаючи інші терміни та поняття (наприклад, „авторська емоційність” – В. Халізєв).

Пейзаж (від фр. Paysage від Pays – країна, місцевість) – зображення незамкненого простору. У творі може виконувати такі функції: вказувати на місце дії, мотивувати сюжет („робінзонада”, роман-подорож), створювати національний колорит, бути засобом психологізму.

Перекладознавство (мистецтво перекладу) – осмислює закономірності худ. перекладу, складові частини перекладацької майстерності, проблеми адекватності перекладу, його відповідність оригіналу.

Піндар (бл. 518-442 або 438 до н. е.) – давньогрецький поет.

Платон – давньогрецький філософ, учень Сократа (428 чи 427 до н. е. — 348 чи 347).

Постмодернізм (post – „після”, те, що після модернізму) – спільна назва для художніх тенденцій, що особливо чітко визначилися в 1960-і роки ХХ ст. і характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму. Розвивається й у сучасному мистецтві. Представники: Х.Кортасар, Дж. Фаулз, У. Еко, Ж. Ріве, Дж. Барнс та ін.

„Потік свідомості” – скрупульозне фіксування хаотичного плину людської думки у художньому творі [17, с. 342]. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Н. Саррот, К. Сімон.

Проблема (від грец. problema – завдання, складність) – це те питання, яке піднімається у творі (у зв'язку з тим, що зображується, тобто темою). Проблематика, "проблемне поле" (сукупність проблем, питань у творі) може бути різноманітною: морально-етична, соціальна, філософська тощо.

Пролог (prologos – передмова) – окрема частина твору, у якій автор знайомить читача з подіями, які відбувалися задовго до того, як почали відбуваються основні події. Створює певний настрій. Готує до того, про що буде розказано у творі.

Просвітництво – інтелектуально-філософський напрямок у країнах Західної Європи XVIII ст. Його представники – просвітники.

Реалізм (від пізньолат. Realis – речовинний) – „складна естетична категорія, застосована до понять тип творчості, напрям, метод, стиль. У найширшому розумінні вона означає прагнення до максимально всеохоплюючого відбиття в мистецтвінавколішнього світу та людини на основі пізнання закономірностей їх взаємин.” Асоціюється з поняттями „правдоподібність”, „достовірність” тощо [17, с. 467]. Літературознавці розмежовують "ренесансний реалізм", "просвітницький реалізм", "класичний реалізм" (2 п. XIX ст.), магічний реалізм (XX ст.). Переважно під реалізмом розуміють літературний напрямок 2 п. XIX ст. Представники: Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, Ч. Діккенс, В.М. Теккерей, Т. Фонтане, В. Раабе, Т. Шторм та ін.

Ремарки (фр. Remarque – помітка, примітка) – авторські коментарі, пояснення у драматичному творі щодо часу та місця дії, поведінки чи зовнішнього вигляду дійових осіб тощо.

Ренесанс, Відродження (франц. Renaissance – Відродження, от renaitre – відроджуватися), культурна епоха в історії західноєвропейських країн, яка приходить на зміну Середньовіччю. В Італії – з XIV по XVI ст. включно, у Англії, Франції, Німеччині, Іспанії – 2 п. XV – п. XVII ст. В цей час „відроджуються” ідеали античності та цінність людської особистості. Діячі Відродження – гуманісти (від лат. humanus —людяний): в Італії – Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, в Німеччині – С.Брант, Г. Сакс, Еразм Ротердамський, У. фон Гуттен, у Франції – Ф. Рабле, П. Ронсар, Ж. Дю Белле, в Англія – К. Марло, Шекспір, Б. Джонсон, Е. Спенсер, в Іспанії – М. де Сервантес, Л. де Вега та ін.

Ретардація (лат. Retardation –запізнююсь) – затримка развитку сюжету (за рахунок включення авторських відступів, пейзажів, повторів, типових місць тощо).

Рід літературний – група літературних творів, виділена за певними ознаками у їх єдності (предмет зображення, відношення до нього мовної структури, способи організації художнього часу та простору) [16, Т. 6, с. 320].

Рима – співзвучність закінчень віршів.

Ритм (гр. Rhythmos – стрункість, домірність, від rheo – течу) – „конкретне, реальне з’єднання, чергування частин, цілого, комбінація певних елементів у часі та просторі. Складові частини ритму, його „матеріал” називають ритмічними фігурами, ритмоструктурами, долями, ритмічними малюнками” [17, с. 476].

Риторичне питання (від гр. Rhetos – оратор) – питання, яке не вимагає відповіді, часто подається у формі ствердження.

Романтизм (франц. romantіsme) – ідейний і художній напрямок у європейській і американській духовній культурі 1 п. XIX ст. Представники: у німецькій літературі – Л. Тік, Новаліс, Ф. Гельдерлін, брати Грімм, Е.Т.А. Гофман, в англійській – С. Колрідж, Р. Сауті, Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, у французькій – В. Гюго, Ж. де Сталь, Жорж Санд, А. де Мюссе, американській – В.Ірвінг, Ф. Купер, Е. А. По, Н. Готорн, Г.Мелвілл та ін.

Романтична іронія – особлива іронія у творчості романтиків. Її теорію розвинув Ф.Шлегель. Вона підкреслює відносність, майже ілюзорність будь-яких обмежених за сенсом і значенням проявів життя – побутова зашкарублість, станова обмеженість тощо. Життя не знає для своїх вільних сил яких-небудь перешкод, висміюючи всіх, хто намагається надати йому постійних камерних форм. Однак, романтична іронія поступово дещо змінюється: якщо спочатку це іронія свободної стихії, то пізніше – сарказм необхідності (автор та його герої змушені підкоритися сірості життя. „Іронія в творах романтиків зумовлювала свідому свободу в грі і синтезі протилежностей: трагічного і комічного, поезії і прози, художності і критики, реального і фантастичного, розумного і алогічного” [16, Т. 3, с. 180].

Саги – (давн.-сканд. Saga – історія, переказ) – середньовічні прозаїчні твори з віршованими вставками (у найбільш ліричних та драматичних місцях). Виникли в Ісландії впродовж ХІ-ХІІ ст., спочатку існували в усній формі, потім були записані. Розповідали про подвиги, далекі мандри, пригоди героїв.

Сапфічна ода (від імені давньогрецької поетеси Са(п)фо) – ода, в якій переважають любовні мотиви.

Сатура („суміш”, „мішанина”) – натуралістичний жанр давньоримської літератури, який показує повсякденне життя звичайних людей, „низьку реальність” [23, с.102].

Сентименталізм (від франц. sentіment – почуття), напрямок у європейській і американській літературі і мистецтві 2 п. XVIII – п. XIX ст. Відштовхуючись від просвітительського раціоналізму, оголосив домінантою „людської природи” не розум, а почуття. Головні представники: Л. Стерн, О.Голдсміт, Р. Бернс, Ж. Ж. Руссо, представники руху „Буря та натиск” (штюрмери) у Німеччині.

Середньовіччя – культурна доба, яка приходить на зміну античності, хронологічні межі – з III-IV ст. н.е. до XIV ст. в Італії, до XVI ст. у більшості інших західноєвропейських країн.

Символістська концепція іронії – символісти сприйняли концепцію романтичної іронії, акцентувавши в ній момент, пов’язаний із гіпертрофією чистої гри у мистецтві, наслідком чого часто була втрата межі між добром і злом, істиною та ілюзією, свободою і необхідністю тощо [16, Т. 3, с. 181].

Сократ – давньогрецький філософ (бл. 470-399 до н. е.).

Сонет (італ. sonetto, від sonare - звучати) – строфічна форма з двох чотиривіршів та двох тривіршів. Вважають, що форма сонета була винайдена ще за часів Середньовіччя, трубадурами. А так званий класичний сонет (два чотиривірші і два тривірші із системою рим авва aва ccd ede чи авав авав ccd eed ) виник в Італії доби Відродження (особливий внесок у його розвиток зробив Ф.Петрарка). В Англії сонет ввів Валет, а популярнім зробив його Ф. Сідні (три чотиривірші і заключний двовірш, порядок рим авав cdcd efef gg). Са ме цю систему використовував і В.Шекспір.

Соті ( фр. Sotie від sot – дурень) – середньовічна комічна вистава карнавального типу, дійові особи якої удавали „дурників”: відповідно вдягались, обирали собі „Принца Дурнів” („Дурну матір”), срамословили, глумились над знатними і поважними людьми, служителями церкви. Соті притаманний алегоричний характер.

Строфа – (грец. strophe – зворот) – група віршів, які об'єднані за змістом, римою, інтонацією.

Стопа – повторюване поєдання сильного та слабого місць у віршованому метрі, яке є одиницею довжини вірша.

Сюжет (фр. Sujet – предмет) – хід подій, що складається переважно з дій персонажів у творі.

Текст (від лат. textus – "тканина, сплетення") – письмова чи друкована фіксація мовного повідомлення, виражений і закріплений у письмовій чи друкованій формі художній твір.

Автор (від лат. au(c)tor – винуватець, засновник) – одне з ключових понять літературознавства, творець доробку.

Текстологія – наука, що займається вивченням стародавніх текстів. Вивчає історію тексту і його варіантів, джерел, датує текст, визначає авторство тощо.

Тема (з грец. – те, що покладено в основу) – це сутність твору, те що стало предметом відображення у творі. Це явище, процес, які привернули увагу письменника і були відображені ним у творі (війна, любов, життя окремої родини тощо). Тема відповідає на запитання "що?"

У творі, у більшості випадків, декілька тем (сукупність тим – тематика, тематичний комплекс).

Томашевський Борис Вікторович (1890-1957) – російський літературознавець, текстолог.

Тотем – тварина чи рослина, що сприймалась як об’єкт релігійного культу, родоначальник та охоронець племені.

Трагедія року – трагедія, сюжет якої побудований на основі фатальної зумовленості долі героя – жертви жорстокого Року, волі богів (напр., „Цар Едіп” Софокла).

Тропи (грец. tropos – оберт) – слова чи словесні вирази, що вживаються не у прямому, а у переносному значенні. Це словесні образи. Використання тропів робить мову більш виразною (експресивною), яскравою. Що відносити до тропів – питання дискусійне. Серед теоретиків літератури немає єдності. Усі визнають як тропи метафору і метонімію. Інші різновиди тропів (наприклад, епітет, порівняння, синекдоха, перифраз, уособлення тощо) ставляться під сумнів.

Трансформація (лат.transformatio — пперетворення) – зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей чого-небудь.

Трубадури (франц. troubadour, від прованс. trobador, від trobar – знаходити, складати вірші) – перші професійні поети Середньовіччя (Прованс, XI-XIII ст.). Більшість їх творів присвячені оспівуванню Прекрасної Дами, образ якої ідеалізовано („земна Мадонна”), кохання до неї перважно платонічне, межує з майже релігійнім обожненням.

Утопія (u –знак заперечення, topos –місце) – „місце, якого не існує”, твір, у якому автор зображує ідеальне суспільство.

Фабліо (франц. fablіau – баєчка) – у французькій середньовічній літературі XII-XIV ст. коротка комічна оповідь у віршах. У фабліо відображався світогляд міського населення, зображувалось його повсякденне життя, дещо грубуватий гумор поєднується з моральним повчанням. Висміюються розбещені й корисливі ченці, чванливі лицарі, простуваті селяни, невірні чоловіки та дружини. „За сюжетом та ідейним спрямуванням фабліо близькі до фарсу. Пізніше з фабліо розвинулася ренесансна новела. Сюжети фабліо використовували Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Ж. де Лафонтен та ін. Жанр фабліо був поширений і в інших країнах під ін. назвами (в Італії – фацеції, у Німеччині – шванки, в Польщі – жарти тощо)” [17, с. 586].

Фантастика (від грец. phantastіke – мистецтво уявляти) – форма відображення світу, коли на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними („надприродна”, „чудесна”) картина Всесвіту. Поширена у фольклорі, літературі (особливо у казках, утопії, науковій фантастиці та фентазі тощо). Фантастика є художнім засобом відображення авторського світогляду (твори Е.Т.А. Гофмана), може виконувати функції алегорії, соціальної критики (Дж.Свіфт „Мандри Гуллівера”) тощо.

Фарс ( фр. Farce – начинка) – середньовічний різновид французького народного театру.

Риси:

- вірогідність зображуваного (ніякої фантастики, сюжети взяті безпосередньо із буденного життя звичайних городян);

- комічне має знижений характер (брутальності, непристойності, навіть грубість та банальність тощо);

- „обігрування в словах, рухах, діях людського тіла” [35, с. 198], персонажа б’ють, він ховається у незручних місцях, давиться їжею, захлинається вином, йому відривають якісь частини тіла (вуха, ніс тощо);

- позбавлений моралізаторства та дидактизму;

- обмежене коло позачасових, типових ситуацій, навколо яких розвивається дія (подружня зрада, подружні сварки, залицяння до чужої дружини, удавана хвороба, обманутий пройда тощо);

- характери-типи (в цьому фарс близький комедії масок) такі як, наприклад, „сварлива дружина”, „чоловік-рогоносець”, „розпусний монах”, „хитрий пройда”, „псевдолікар” та ін.

Слід розрізняти „фарс” як драматичний жанр, що виникає та поширюється в епоху Середньовіччя, та фарсові елементи. Останні зустрічаємо вже у комедіях Арістофана („фалічний гумор”), класицистичній комедії XVII ст. (наприклад у творах Ж.-Б. Мольєра) тощо.

Фастнахтшпіль (нім. Fastnachtspiel, букв. – маснична гра, від Fastnacht – масниця і spiel – гра – німецька комічна народна вистава, присвячена святу Масниці, яка виникає приблизно у XV ст. „Як правило, Ф. писався народним віршем з парним римуванням і чергуванням чоловічих та жіночих рим (Knitteluers) і зображував грубо-комічні епізоди подружніх сварок, витівок спритних шахраїв і пройдисвітів, судову тяганину тощо” [17, 587]. Цей жанр близький до шванків та фарсів; саме він став ґрунтом для подальшого розвитку світської драми у Німеччині. „Класичний” шванк „помирає” вже на початку XVII ст., але його своєрідне відродження відбувається у творчості штюрмерів (див. нижче).

Фольклор (англ. folklore) – народна творчість, художня колективна творча діяльність народу, яка відображає його світосприйняття, ідеали. „Література виросла з фольклору, ввібрала у себе багато його рис, що склалися в народнопоетичній творчості...” [17, с. 598]. Головна відмінність літератури від фольклору – авторство та письмова форма існування. Взаємозв’язки та взаємовплив фольклору і літератури – питання досить складне; багато мотивів, сюжетів, образів тощо переходять із літератури у фольклор і, навпаки, часто авторські тексти (пісні, вірші тощо) розповсюджуються у народі і сприймаються як фольклорні.

Фольклористика – наука, що вивчає твори усної народної творчості (казки, легенди, народні пісні тощо).

Шванки (сер.-верхньо-нім. Swanc – витівка, жарт) – коротенькі історії анекдотичного характеру у прозовій або віршованій формі, подібні до французьких фабліо. Формування жанру починається ще з ІХ-Х ст. Пізніше (у XIII ст.) зявляються цілі „цикли” Ш., які оповідають про пригоди одного персонажа („Піп Аміс” Штрікера), а також збірки, у яких об’єднано найрізноманітніші за формою та змістом твори цього жанру (XVI ст.): „Дорожна книжечка” Йорга Вікрама, „Товариство у садку” Якоба Фрея, „Нічна книжечка” Валентина Шумана, „Нічна варта” Бернгарда Герцога. Автори шванок використовують фольклорні й письмові національні й іноземні джерела, розробляють подібні („мандрівні”) сюжети. Спочатку Ш. мали більш дидактичний характер, але поступово набули статусу виключно „розважальної літератури”. Ш. висміюють глупоту, пияцтво, обжерливість, хіть служителів церкви, симпатизуючи дотепним, спритним і хитрим, навіть якщо вони порушують моральні норми. Серед типових персонажів Ш. – невірні дружини, чоловіки-рогоносці, лукаві ошуканці, хабарники-судді, лікарі-шарлатани, ченці-розпусники тощо. Історії Ш. часто пов’язані із конкретним німецьким містом; у них багато побутових деталей, звучить соковита розмовна мова. Збірки Ш. – одне з джерел формування роману у німецькій літературі.

Приклад.

„Жив-був один багатий священик, у якого було чимало грошей і, як це й личить особам духовного звання, чимало турбот. Куди б він не ховав свої скарби, усе, здавалося йому, ненадійно: прознають і вкрадуть. Нарешті надумав він сховати гроші у святому вівтарі – так, либонь, воно найнадійніше. Сховав, та ще й приписав: „тут спочиває Господь Бог”. Яке ж було його здивування, коли він знайшов вівтар порожнім, а під колишнім написом нову: „Господь Бог воскрес”. Так обійшовся з ним один хитрун. Кажуть, що той священик від горя помер”.

В к. ХІХ ст. Ш. поступово поступається місцем анекдоту.

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм – (1775-1854), німецький філософ.

Шлегель Фрідріх (1772-1829) – німецький критик, філософ культури, мовознавець, письменник. Головний теоретик йєнських романтиків.

Шопенгауер (Schopenhauer) Артур (1788-1860) – німецький філософ-ірраціоналіст.

Шпрухи (нім. Spruch – сентенція, вислів – від Sprechen – говорити) – жанр німецької середньовічної поезії. Під Ш. розуміють коротенький твір, що висловлює у повчальній формі життєву мудрість, типологічно близький до байки, приказки, загадки, або ж двовірш афористичного характеру, подібний до епіграми. Існує також пісенний шпрух (sangspruch), представлений не лише у середньовічній (Вальтер фон Фоґельвайде), але й у більш пізній (XVII-XVIII ст.) поезії.

Штюрмери – представники руху „Буря і натиск” (Sturm und Drang), який отримав таку назву від одноіменної драми Ф.М.Клінгера. Штюрмерство – німецький „варіант” сентименталізму

(див. вище), йго представники здійняли бунт проти тих норм, які панували у літературі класицизму (див. вище) та виявили непересічний інтерес до національного фольклору (казок, пісень, балад тощо), збагативши його надбаннями і літературу. Саме завдяки Ш. зяляється поняття „народності” літератури. Для їх творчості характерні культ бунтарства та свободолюбства, цікавість до внутрішнього світу людини (власне психологізм) та життя природи („психологічний пейзаж”), поєдання прекрасного та відразного, чуттєвого та жахливого. Серед „бурхливих геніїв” – І.Г. Гердер, Ф.М. Клінгер, Я.Р. Ленц та ін. Штюрмерський період був у творчості Ф. Шіллера (драма „Розбійники”) та І.В. Ґьоте (роман „Страждання молодого Вертера”).