Середній епічний жанр – повість.

Специфіку повісті можна визначити лише через співставлення з іншими епічними жанрами.

Оповідання	Повість	Роман
Показує переважно один епізод з життя одного персонажа.	Показує ряд епізодів з життя одного персонажа.	Показує у більшості випадків усе життя персонажа, його значну частину.

Повість	Оповідання	Новела	Роман
Менш драматичні, динамічні, у більшості випадків позбавлені інтриги, авантюри.		Більш драматичні, динамічні, авантюрні, мають інтригу.

ЧАСТО У ПОВІСТІ БІЛЬШ АКТИВНУ РОЛЬ, АНІЖ У РОМАНІ, ВІДІГРАЄ РОЗПОВІДАЧ, вона об'єктивніша за роман, викладає матеріал у хронологічній послідовності.

У цілому, провести чітку межу між повістю і романом дуже складно.

До жанру повісті деякі дослідники зараховують, наприклад, „Міхаеля Кольхааса” Г. фон Клейста, „Грішну” Т. Фонтане, «Втрачену честь Катарини Блюм» Г. Белля, «Кішку і мишу» Ґ.Ґрасса, інші – для визначення жанрів творів західноєвропейської літератури поняття „повість” взагалі не використовують.

Малі епічні жанри.

Оповідання – малий епічний жанр, у більшості випадків зображує одну чи декілька подій з життя одного персонажа.

Відмінність від роману:

1. Характери показані не у розвитку, як у багатьох романах, а вже сформованими (немає минулого і майбутнього – показаний один момент із життя персонажа).

2. Описи стислі, лаконічні (оскільки оповідання – мала епічна форма, воно не дає можливості автору так широко, детально, як у романі, відобразити життя).

3. Одна подія з життя одного (рідше декількох) персонажів, а не багато подій з життя великої кількості персонажів, як у романі.

Новела ( з італ. Novella – новина).

Джерела виникнення новели у західноєвропейській літератури – розповсюджені у середньовічній міській літературі французькі фабліо та німецькі шванки, „приклади” (повчальні твори церковної літератури) тощо.

Оскільки у західноєвропейській літературі ми зустрічаємо переважно новелу, цей термін частіше використовується, коли мова іде про твори англійських, французьких, німецьких, іспанських та італійських авторів, „оповідання” – про твори українських та російських письменників.

За Б. Томашевським* новела тотожна оповіданню. Але в іншому аспекті – новела за структурою протиставлена оповіданню. Вже на поч. XIX ст. була осмислена форма новели: „Новела ніщо інше, як нечуваний випадок” (Й.В. Гьоте). Ф. Шлеґель співвідносив новелу з анекдотом, „історією, яка цікава тільки сама по собі і обіцяє незвичайні або привабливі моменти” [17, с. 374].

Новела це ніби „маленький роман”.

Специфічні риси (відмінність від оповідання).

1. Зображується не повсякденне, а НЕЗВИЧАЙНА подія.

2. Дія більш динамічна (події розвиваються більш стрімко, ніж в оповіданні).

3. Пуант - несподіваний поворот подій.

4. Неочікуваний фінал.

5. Більш „ощадливо” „витрачаються” художні засоби.

6. Почуття і пристрасті сильніше, ніж в оповіданні.

Історія розвитку жанру починається ще з античності (Арістід з Мілета, Апулей), вона продовжується в італійській літературі за часів Середньовіччя (анонімна збірка „Новеліно”) та Відродження (“Декамерон” Дж. Боккаччо). Початки німецької новелістики знаходяться в творчості Конрада Вюрцбургського, а також в шванках ХІІІ-ХІV ст. Подальший її розвиток відбувався під сильним впливом італійської новели, особливо «Декамерона» Боккаччо. Відомими перекладачами італійської новели в ХV ст. були нюрнберський патрицій Генріх Шлюссельфельдер та канонік з Ейхштадта Альбрехт фон Ейб. В XV-XVI ст. новела існує в творчому доробку Г.Бебеля, І. Паулі, М. Лютера, І. Вікрама та ін. та (уже в трансформованому вигляді) продовжує функціонувати в літературі романтизму* (Е.Т.А. Гофман, Г. фон Клейст, Л.Тік) та реалізму* (Т. Шторм, В. Раабе). На початку ХХ століття набувають популярності філософська та психологічна новели (Гі де Мопассан, Т. Манн, Г. Белль, Ф. Кафка, А. Зегерс).

Легенда, казка та притча є жанрами як фольклорними, так і літературними.

Казка літературна – „авторський, художній, прозаїчний або віршований твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційно казкових героїв. В окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів” [10, с. 283].

Видатними казкарями у західноєвропейській літературі є Г.Х. Андерсен, О. Вайлд, А. де Сент-Екзюпері, німецькі романтики Л. Тік, В. Гауф, Е.Т.А. Гофман..

Фольклорна казка є джерелом виникнення не лише казки літературної, але й, скажімо, новели.

Є цілий ряд суттєвих відмінностей казки від новели, хоч часом їх дуже складно розрізнити (наприклад, у творчості Е.Т.А. Гофмана). „В казці відбуваються свідомо неймовірні події, казка не є правдою, чого оповідач і не намагається приховати. У новелі ж події мало вірогідні, але у принципі можливі („Маркіза д`О” Г. фон Клейста, „Ріп Ван Вінкль” В. Ірвінга). Виникнення чарівної казки відносять до часів архаїчних і пов'язують з вірою в тотем*. У казці чітко розмежовуються добро і зло, причому фінал неодмінно оптимістичний (не завжди! – О.Н.). Окрім цього, казка містить моральний урок, звідси вбачається ще одна відмінність від новели, де відверта дидактика необов'язкова.

Однією з привабливих особливостей казки є її спорідненість з утопією*. У казці, по суті, всі рівні, а відносини будуються на основі карнавального панібратства. Ти можеш бути чоботарем або кравцем, але ти легко можеш поговорити з королем, а якщо поталанить, то селянський син після всіх випробувань може стати королівським зятем. Та утопічність казки ще й в іншому – в гармонії світу, у загальній єдності живого і сущого. А якщо когось чекають перешкоди і випробування, то вони лише тимчасові відступи від ідеальної норми. Втім, випробування як шлях до щастя – сюжетний хід безлічі творів епічного роду літератури.

Слід мати на увазі, що відкриття казкового багатства фольклору різних народів відбулося в епоху романтизму* (XIX ст. – О.Н.). Німецькі романтики, а услід за ними і романтики інших країн проголосили казку каноном поетичного мистецтва. Казковість впровадилася в контекст всіх епічних жанрів.

У казках і байках нерідко діють одні і ті ж персонажі: тварини, рослини, речі, а люди позначені не ім'ям, а якоюсь помітною рисою вдачі або професією. Події теж|також| можуть бути схожі своєю несхожістю на реальне життя. Але|та| байка від казки відрізняється очевиднішою двоплановістю, і що б не відбувалося з Бабкою і Мурашкою, Вороною і Лисицею, навіть найменший недосвідчений читач розуміє, що розмова йде про людей. Казка може бути або страшною, або смішною, байка – обов'язково комічна” [23, с. 4].

Легенда – від. лат. legenda – „те, що слід читати”. Фольклорна легенда – твір, у якому представлене фантастичне осмислення (на основі поширеннях у народі уявлень) явищ природи, минулого, видатних осіб, надприродних істот (Бог, янголи) тощо. Функції: пояснювальна та повчальна. На відміну від казки має настанову на достовірність. Літературна легенда – невеликий прозовий чи віршований твір, побудований на матеріалі народної легенди. Матеріал легенд використовували Й.В. Гьоте („Фауст”), Т. Манн („Йосип та його брати”, „Доктор Фаустус”) та ін.

Специфіка притчі: алегорична форма*, моралізаторство та дидактизм (повчальність). Оскільки, цілком можливо, що притча та байка мають спільне походження (від казки про тварин), їм притаманні спільні риси. Але, притча на відміну від байки, – серйозний (а не комічний) жанр. Притча також мало уваги приділяє висвітленню характерів персонажів, які часто є абстрактними фігурами, а байка зосереджена на викритті людських недоліків.

З притчею ми зустрічаємось ще у Біблії, художній творчості Ф. Кафки, Б. Брехта.

Яскраво виражений притчево-повчальний елемент присутній в романі Т. Манна «Чарівна гора», завдяки якому створюється його підтекст, виявляються глибинні думки. Притчеподібним є оповідання Ґ. Ґрасса «Зустрічі в Тельґті».

Есе – від франц. essai – спроба, начерк. Появу жанру пов’язують з ім’ям французького письменника М. Монтеня, який у XVI ст. написав працю „Les essais” („спроба”, „опыты” – рос.).

Це малий прозаїчний жанр вільної форми, у якому поєднано інформацію про одиничні факти дійсності з їх суб’єктивними оцінками та роздумами автора щодо них.

Риси:

• невеликий обсяг;

• суб’єктивне, дуже вільне тлумачення теми (за принципом: „я не претендую на знання істини, я просто висловлюю свою думку з цього приводу”);

• вільна побудова твору, обумовлена плином авторської думки („пишу те, що думаю”);

• публіцистичність (тема пов’язана з актуальними проблемами сучасності) + філософічність + художність.

Визначні есеїсти Ф. Бекон, Б. Шоу, Дж. Ґолсуорсі, А. Франц, Р. Роллан, А. Камю, А.Моруа, у німецькій літературі яскравим зразком жанру є „Роздуми аполітичного” Т. Манна.

У західноєвропейському літературознавстві з есе ототожнюють жанр нарису.

Фейлетон – від. франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш. Походження жанру пов’язують із французькою газетою „Journal des Debats”, в нижній частині газетного аркушу якої друкувались додаткові листі, які можна було відрізати. На них було надруковано перший фейлетон абата Жоффруа. Особливо популярним цей жанр став завдяки Жюлю Жанету.

Риси:

-невеликий за обсягом;

- розкриває актуальну тему, публіцистичний;

- комічний (гумористичний чи сатиричний) за змістом.

„Німецька традиція орієнтує фейлетон передовсім на культуру та мистецтво, хоча визнає можливим фейлетони на інші, зокрема політичну та науково-популярну тематику. У Німеччині творчість фейлетонного типу з’являється вже в сер. XVIII ст. (Г.Е. Лессінг „Найповніші розвідки на царині жарту” як додаток до „Фоссіме цайтунг” 1751-56). Але перший фейлетон у сучасному розумінні оприлюднив А. Левальд 1835 в газ. „Нюрнбергер кореспондент”. Надалі в Німеччині фейлетони писали Л. Бьорне, Г. Гайне, Л. Обертон, А. Польгар, Е. Фрідель, Г. Бар, П. Бамм, К.Тухольський” [17, с. 591].

Памфлет (анг. Pamphlet, від назв. популярної комедії XII ст. „Рamphilius seu de amore”) більшість теоретиків літератури вважають різновидом фейлетону. Специфіка: для розкриття обрана більш серйозна тема (великий соціальний об’єкт), ідеологічна різкість (твір викривальний, критичний, часто - пропагандний) [10, с. 278].

Памфлет зародився ще в античній літературі, а розквіту досіг у XVIII-XIX ст. Памфлети писали Д. Дефо, Дж. Свіфт, Д. Аддісон, Р. Стіл – в Англії, Д. Дідро, В. Гюго – у Франції, Еразм Ротердамський – у Нідердандах, У. фон Гуттен, Г. Буш, К. Рубіан, С. Брант, Г. Манн – у Німеччині. „Виходячи з того, що змістовні і формальні критерії поділу|поділу| прози на окремі види або жанри досить умовні, в західній видавничій практиці використовується об'єктивний показник – обсяг тексту. Наприклад, якщо в творі більше 40000 слів, то це роман (novel). Якщо від 17550 до 40000, то це велика повість (novella). Якщо від 7500 до 17550, то це коротка повість (novellette). І якщо менше 7500, то це оповідання (short story).

Такий підхід може здатися надто формальним, проте редактори повсякчас переконуються в тому, що кількість знаків позначається на змісті і структурі твору, і навпаки, існує зворотний зв'язок між проблематикою, сюжетом, системою образів і обсягом тексту” [23, с. 5].