До питання № 2

А) Сатира (лат. satura laux – наповнена різними фруктами жертовна чаща). Приблизно у 200 р. до н.е. Енній уклав збірку мішаних (розважальних та дидактичних, з різним змістом) віршів, якій дав назву „Сатири” (у значенні „суміш”).

Сатира – „злий сміх”, гнівний осуд соціальних чи загальнолюдських недоліків, збуджує відразу до того, що осміює. За легендою Бонавентури сміх був посланий на землю Дияволом, він з'явився під маскою радості, і люди його прийняли. Потім він зняв маску і став сатирою.

Якщо вам сильно неприємна якась людина, ви, бажаючи її висміяти, намагаєтесь перебільшити та представити всі її вади у комічному аспекті. Цим шляхом іде й письменник-сатирик, змальовуючи певного персонажа чи соціальне явище.

Коли образ художнього твору викликає у вас не лише сміх, але й осуд, негативне ставлення до нього – це сатира.

Важливо не плутати сатиру як жанр з сатирою як формою комічного: жанр сатири виник ще в епоху античності, але поступово втратив свою жанрову природу. Сатиричними за своїм спрямуванням стали памфлет, комедія, байка тощо.

Ф. Шіллер („Про наївну та сентиментальну поезію”) вказував, що вибір об’єкту сатиричного осміяння залежить від поглядів автора, який завжди демонстративно відмежовується від того, що зображує, розглядаючи його як „антипод свого суспільного чи людського ідеалу” [17, с. 509].

Г.В.Ф. Гегель зазначав, що сатира є явище надродове і складне для теоретичного осмислення.

Розгляд питання генези та розвитку сатири слід починати ще з літератури античності (твори Архілоха, Аристофана, Менніпа, Лукіана, Еннія, Луцілія, Горація, Ювенала, Марціала).

В епоху Середньовіччя сатиричне спрямування мали шванки, фастнахтшпілі, фарси, тваринний епос (алегоричні твори, дещо схожі з байками, але більші за розміром), поезія вагантів тощо.

Майже всі видатні культурні діячи Ренесансу у Німеччині були сатириками: М. Лютер (памфлети), Я. Вімпфелінг (комедія „Стільфо”), Е. Корд (епіграми), Г. Бебель („Фацетії”), І.Рейхлін (комедії), У. фон Гуттен („Листи темних людей”), С. Брант („Корабель дурнів”), Г. Сакс („Лікування дурня”), Еразм Ротердамський (голландський гуманіст, тісно пов’язаний із культурою Німеччини, автор „Похвали Глупоти”). Особливо місце у творах цієї доби займала антиклерикальна сатира (спрямована проти церкви та її служителів). Також у німецькій літературі XVI ст. сформувалась оригінальна сатирично спрямована галузь – „література про дурнів” („narrenlitteratur”): усі недоліки суспільства зображувалися як наслідок людської глупоти, головним об’єктом осміяння у цих творах ставали дурні найрізноманітніших соціальних прошарків (С. Брант, Е. Ротердамський, Г. Сакс, Т. Мурнер, автор „Закляття дурнів”).

В к. XVI ст. сатира у німецькій літератрі представлена творами Г. Ролленхагена (поема „Війна мишей і жаб”), Б. Рінгвальдта (поема „Істина правда”), І. Фішарта, який вільно переклав сатиричний французький роман „Гаргантюа та Пантагрюель” Ф. Рабле.

У літературі XVII ст. сатира „розквітає” у жанрах комедії, епіграми, байки, роману („Сімпліціссімус” Г.Я.Гріммельсгаузена, „Дивні та істинні видіння Філандера з Зіттевальда” І.М.Мошероша).

У XVIII ст. розвивається переважно повчальна, спрямована на затвердження бюргерської моралі (Г.В. Рабенер, Х.Ф. Геллерт, М.Г. Ліхтер) та антиклерикальна сатира (Х.Л. Лісков).

У XIX ст. до сатиричних форм звертаються романтики (Л. Тік, А. Шаміссо, Е.Т.А. Гофман, Г. Гайне). Серед видатних сатириків ХХ ст. Т. Манн, Г. Манн, Б. Брехт, Ф. Дюрренматт, Ґ. Ґрасс).

Засобами створення (прийомами) сатиричного образу можуть бути: гіпербола (перебільшення та загострення недоліків персонажа), гротеск, алегорія, пародіювання, показові, „негативні” порівняння (з матеріальними предметами, тваринами), фарсові елементи, самовикриття персонажа, негативно забарвлена (навіть лайлива) лексика тощо.

Наприклад, роман Г. Манна „Вірнопідданий” сповнений ніщивної політичної сатири. Головним об’єктом осміяння стає Дідеріх Геслінг – обмежена, жадібна, лицемірна людина, ворог народу і демократії, типовий представник націоналістично налаштованої буржуазії, який обожнює свого кайзера. Переслідуючи мету викликати у читача огиду до персонажа, письменник використовує весь „арсенал” прийомів комічного. Так, сповнений „патріотичних” настроїв Дідеріх біжить назустріч кайзеру, щоб засвідчити йому свою відданість, і падає у всіх на очах прямо у брудну калюжу (фарсовий елемент). Або сповнюється гордості і самоповаги через свій вступ до організації „Новотевтонія”, члени якої проголошують себе нащадками традицій шляхетних лицарів, а насправді лише пиячать, брутально лаються і підлещуються до аристократів (гротескна картина створюється завдяки невідповідності між формою та змістом). Гротескною є перебільшена до абсурду відданість Дідеріха владі: спітнілий і брудний він переслідує кайзера по усьому Риму, стовбичить під вікнами, вважаючи себе охоронцем його безпеки, готовий навіть принести в жертву честь своєї дружини, якщо її уподобає його ідол. За допомогою сатири Г. Манн створює смішний і, водночас, неймовірно відразний образ.

Розмаїття прийомів створення сатиричних образів демонструє Ґ.Ґрасс в романі «Бляшаний барабан». В творі розповідається, як обмежене, духовно примітивне, егоїстичне, байдуже до всього за межами власних інтересів суспільне коло породжує такі ганебні явища, як фашизм і мілітаризм. Ця ідея лежить у глибинах життєвих пригод головного героя – карлика, а пізніше горбача Оскара Мацерата, очима якого в романі відтворена задушлива, гнітюча атмосфера світу навколо. В зухвало-іронічній, сповненій злого гумору манері, автор створює потворний образ героя, котрий володіє вмінням своїм голосом розбивати все зроблене із скла на друзки. Коли Оскар розбиває вітрини магазинів, навіть цілком добропорядні городяни не можуть утриматися від крадіжки з відкритих крамниць. Натяки, алегорії, метафори, різноманітні іносказання, іронічні, гротескні, карикатурні образи сприяють створенню цілісної сатиричної картини дійсності в романі.

Приклади сатири

„Хоч силу книг я маю вдома,

До них не сяду ні на мить.

Навіщо голову сушить?

Книжки, науки –то химери.

І прагнуть знать лиш фантазери.

Хай я невіглас, та ніколи

Не розгублюсь в ученім колі.

Скажу я „ita”, замість „так”.

Хоч я в латині не мастак,

Туман пускаю все одно,

Завчивши, „vinum” – це „вино”,

„cuculus” – „пень”, „serpens” – „змія”,

„dominus doctor” – звісно, – я.

Ховаю вуха, бо ж каюк:

Помітять зразу – я віслюк” (С. Брант, переклад Ф. Скляра).

С. Брант для створення сатиричного образу псевдовченого, недолугого доктора наук використовує прийом самовикриття персонажа.

„В отому досить нудному гнізді

З годину я барився.

Побачив прусських військових знов —

Цей тип не дуже змінився.

І досі носять сірий плащ

І високий червоний ковнір.

(«Червоне — це французька кров!» —

Співав, як відомо, Кернер).

Той самий дубовий народ-педант.

Прямі кути й сьогодні

У кожному русі, і всі з лиця

Бундючні, тупі й холодні.

Ще й досі гуде скам'янілий крок

Ходульно, пихато, зухвало,

Неначе вони проковтнули дубця,

Яким їх колись лупцювали.

О ні, той фухтель не зовсім зник —

Тепер він у їхній суті,—

Хоч дружнє «ти», а не давнє «він»

Вживають ці типи надуті.

З нового — лиш довгі вуса прийшли

На зміну забутим косам:

Коса, що ззаду висіла колись,

Тепер висить під носом.

В одежі кінноти з'явились також

Раніш мені невідомі

Подробиці,— варто відмітить шолом

І стальний гострячок на шоломі.

Ідею рицарства в тім гострячку

Завзятий втілив романтик,—

О, де ви, пані фон Монфокон

І панове Фуке, Уланд, Тік!

Нагадує він середні віки,

Коли двірські посіпаки

Плекали відданість в серцях

І герб нашивали на с...”

(Г. Гайне, переклад Л. Первомайського)

Б) Гумор (лат. humor – волога, середньовічні медики вважали, що темперамент визначається вологою, яка домінує в організмі людини).

Гумор – „добрий сміх”. Не має за мету осуд, автор явно симпатизує тому, над ким сміється, не відокремлює себе від цього персонажа (недоліки якого незначні), а, навпаки, частково співвідносить себе з ним. Часто об'єктом гумористичного осміяння є дитина або ж „дивак” (хороша, але непрактична, непристосована до життя людина). У більшості випадків „дивак” виявляється набагато кращим та морально вищим за своє оточення (незграбний мрійник Ансельм з „Золотого горщика” Е.Т.А. Гофмана).

Якщо образ художнього твору викликає у вас сміх та симпатію одночасно, а не відразу (як у випадку з сатирою) – це гумор.

Гумористичне поєднує смішне та серйозне, автор може частково співчувати тому, над ким він сміється.

К.В.Зольґер* вважав, що для гумору характерне органічне поєднання комічного і трагічного, Г.В.Ф. Гегель вказував, що справжній гумор вимагає глибини і багатства духу (лекс 131).

Гумор виникає значно пізніше сатири – в добу Відродження: з цією формою комічного ми зустрічаємось у літературі Франції („Гаргантюа та Пантагрюель” Ф. Рабле), Англії (комедії В.Шекспіра), Іспанії („диваки” М. де Сервантеса – Дон Кіхот та Санчо Панса). Що ж стосується Німеччині, то традиції національного гумору починають формуватися ще в анекдотичних жанрах міської літератури Середньовіччя (шванках, фастнахтшпілях). Особливо показовими у цьому плані є народні книги XV-XVI ст. (про жителів вигаданого міста Шильди – шильдбюргерів або пригоди гострослова-пройдисвіта Тіля Ойленшпігеля (Уленшпигеля - рос.)).

„Шильдбюргери” – перший комічний роман у німецькій літературі: він знайомить читача із милими і добрими диваками, які настільки звикли вдавати із себе дурнів, що поступово на них перетворились. Їх незчислені диватства не можуть не розсмішити: побудувавши ратушу без вікон, вони носять у неї світло в цеберках, сіють на полі соль, плутають власні ноги тощо.

Орієнтуючись певною мірою на „Дона Кіхота” Сервантеса створює Г.Я. Гріммельсгаузен свій роман „Сімпліціссімус”, у якому органічно поєднуються два начала комічного: сатиричне та гумористичне. Останнє домінує в образах дитини, а потім недосвідченого юнака Сімпліціссімуса: добрий і безкорисливий, він не має ні найменшого уявлення про звичайні для інших людей речі, оскільки виховувався вдалені від суспільства (простак, дещо подібний до Парцефаля з роману Вольфрама фон Ешенбаха): вершиків із кіньми він сприймає як дивовижну істоту, а коли його учитель питає про Всевишнього, відповідає, що дуже полюбляє вишні.

Наділі різні варіанти гумору „набувають популярності” вже у творчості письменників XVI ст.: „інтелектуально-споглядальний” [17, с. 131] у Й.В. Гьоте („Роки навчання Вільгельма Майстера”) та Х.М. Віланда („Агатон”) чи „наївно-сентиментальний” [17, с. 131] у О. Голдсміта („Векфілдський священник”). Гумористичне начало зберігається й у творчості романтиків (А. фон Шаміссо, Е.Т.А. Гофман), реалізму к. XIX – поч. ХХ ст. (В. Раабе,Т. Манн, Г. Манн), у творах модерністів з’явився „чорний гумор” – Т.Тцара, Г. Арп, С. Беккет, Ж. Кокто.

Німецький гумор має свою національну специфіку: інтелектуальний, раціональний, „часом похмурий”, він, в той же час, не позбавлений впливу народної сміхової культури (з її тілесним началом, „непристойностями”, незграбними падіннями, надмірним об’їдання тощо) і „високого польоту фантазії” [17, с. 131].

Приклади гумору.

Так, в новелі-казці «Малюк Цахес» Е.Т.А. Гофман, змальовуючи дівчину Кандіду, вказує, що „для надміру закоханих поетів” у ній було багато недосконалого: вона „довго раділа з нового капелюшка та їла забагато тістечок із чаєм”. Далі оповідач говорить про те, що поети взагалі висувають до дівчат занадто високі вимоги: хочуть, щоб вони „упадали в нестямний захват” від усіх їхніх промов, „співали поетових пісень на мотив, який їй самій виливається із серця, по тому негайно захворіти і теж собі складати вірші, але дуже соромитися”, „споживати лише приправлену траву” тощо. (Переклад С. Сакидона і Є. Поповича). Тут ми не знаходимо ненависті та відрази до поетів-мрійників, проте очевидне гумористичне ставлення автора до їх ідеалістичних претензій.

В новелі В. Раабе «Кельтські кістки» гумористично зображуються учасники подій: «Нас було троє, і, не дивлячись ні на що, поет був найблагороднішим з|із| усіх. Правда, він носив ім'я Краутворст і походив з Ганновера, хоч і зізнавався і в тому і в іншому, звичайно, з|із| великим небажанням. Представляючись, він іменував себе автором «Квітів життя», а іноді Родеріком фон дер| Лайне — наслідуючи інших носіїв гучних імен, що не бажали|воліли| миритися з| прозаїчністю свого імені і місця народження. … Його постійна неуважність і мрійливий вигляд|вид| примушували припускати, що він збирається викласти ці пригоди в поетичній формі. Ліричні потуги поета часто лякали мене, але|та| на третього члена нашої маленької компанії вони справляли набагато менше враження. Його звали| Цукрігелем, і він нітрохи|анітрохи| не соромився цього. Він був прозектором одного маленького університету в Північній Німеччині|, але і зовні|зовнішньо| і внутрішньо дуже скидався на ката. Тільки|лише| така злобна істота, як він, була здатна|здібна| постійно кепкувати з такого добряка, як наш поет, називаючи його ненависним тому ім'ям Краутворст» (Переклад В. Коптілова).

В) Іронія (грец. Eironeia – удавання) – „приховане глузування”, приховане за похвалою або позитивною оцінкою.

„Отличительным признаком иронии является двойной смысл, где истинный – не прямо высказанный, а подразумевающийся” [32, с. 139].

Розпізнати іронію можна лише у контексті або за інтонацією.

Наприклад, справжній зміст фрази – „Який ти розумний!” – зверненої до людини, що сказала якусь дурницю, стає очевидним лише завдяки особливій, в'їдливій манері вимови.

Іронія досягла свого розквіту ще у філософії Сократа, „хотя сам он не пользовался этим термином, тот стал определением его критической манеры со времен Платона. Не удивительно, если вспомнить ироническое отношение Сократа к самому себе: «Я знаю лише те, що нічого не знаю” [32, с. 140].

В античній трагедії року* спостерігаємо так звану „іронію долі”: герой впевнений у собі та своїх діях і не знає (на відміну від глядача), що саме така поведінка призведе його до загибелі [16, Т. 3, с. 179].

Особливої уваги заслуговують також твори, повністю побудовані на іронії – античні псевдопанегірики* („Похвала Смерті”, „Похвала Лисині” тощо).

У середньовічній літературі, обмеженій авторитетом традиції, іронія майже не представлена, проте, з часів Ренесансу поступово починається її „відродження” (твори С. Бранта, „Листи темних людей” К. Рубеана, Г. Буша та У. фон Гуттена тощо).

„Гірка іронія”* звучить у промовах шекспірівського Гамлета.

Німецькі романтики створили теорію „романтичної іронії”* (Ф. Шлегель), саме з таким її різновидом зустрічаємося у творах Л. Тіка, Е.Т.А. Гофмана, Г. Гайне.

Модерністи продовжують активно використовувати відповідну форму комічного: романтичну концепцію переймають та розвивають символісти*, Т. Манн; різні прийоми художнього відображення іронічного сприйняття дійсності знаходимо у Б. Брехта, А. Франса та інш. У літературі постмодернізму досягає апогею скептична іронія, заснована на грі авторитетами.

Приклади іронії.

„Студент Ансельм взагалі забув пригоду під бузиновим кущем, він тепер знов відчув себе легко й радісно і дійшов навіть до того, що взяв за руку Вероніку, свою захисницю, допомагаючи їй вийти з човна, а коли вона подала йому свою, Ансельм, не довго думаючи, так спритно й так щасливо провів її додому, що тільки раз і посковзнувся, а оскільки на всій дорозі була одна лише калюжа, то біла сукня Вероніки не дуже забруднилась” (Е.Т.А. Гофман «Золотий горнець», переклад С. Сакидона). У цьому уривку (як і у попередньому) ми знаходимо поєднання гумору та іронії.

В новелі В. Раабе «Спадок Текли, або Історія одного спекотного дня» відтворюється історія очікування мешканцями одного будинку отримання однією з родин спадку багатого дядечка: «Можу вам сказати: ми всі з|із| болем чекаємо цього, а моя Роза збиралася прикрасити їхні двері солом'яним джгутом і пучком старих березових прутів; та я не допустила| цього з почуття християнського милосердя: ця чванлива персона могла б ще нав'язати мені кримінальну справу. А раптом з|із| цього спадку дядечка Крелльнагеля нічого не вийде! Я думаю|вважаю|, що, поки|доки| сонечко сяде, ми ще дещо побачимо; у задньому флігелі готується серенада з|із| чоловічим квартетом «Ах, ти, мій милий Августин!», з|із| двома кларнетами і скрипкою, а булочник навпроти|напроти| написав свій рахунок|лічбу| на рожевому|трояндовому| папері із|із| золотим обрізом і збирається надіслати до них чотирьох одягнених в біле учнів, які піднесуть його разом з віршем; магазин їстівних припасів теж чекає удару дзвону, а про хвилювання у кравця Штіббе я вже не говорю. Вибачте мене, будь ласка, я не знаходжу|находжу| собі місця; у таких випадках починаєш відчувати, що у| тебе є нерви» (Переклад Є. Поповича). Іронічний пафос новели – відображення буденності міщанського буття, мізерності думки та душевного життя мешканців будинку.

У романі Г. Манна „Вірнопідданий” іронія поєднується із сатирою. Головний персонаж Дідеріх став першим учнем і донощиком, зберігши „друге із цих почесних звань надалі”. Корпорація „Новотевтонія”, яку її члени вважають „високо аристократичною” організацією, виявляється звичайним збіговиськом п’яниць. „Порядна німецька дівчина” Густа спокійно реагує на те, що наречений порівняв її із горщиком з капустою і ковбасою, який доручив „помішувати” своєму знайомому, проте шаленіє, коли починають сумніватися у розмірі її банківського рахунку.

Г) Сарказм (з грец. перекладається буквально як „рву м’ясо”) – особливо уїдливе глузування, вища форма іронії. Прояв крайньої ненависті. Поєднує гіркоту і злість. Це практично знущання.

„Однак сутність сарказму не вичерпується вищим ступенем насмішки, викриття, а полягає, передусім, в особливому співвідношенні двох планів – того, що мається на увазі і того, що висловлюється. Якщо в іронії представлений лишее другий план і повністю витримано іносказання, то в сарказмі те, що мається на увазі, виступає поряд з висловленим і іносказання свідомо послаблюється. Сарказм – це зникаюча, точніше – дезавуйована іронія” [18, с. 934].

Часто особливістю сарказму є також використання наказової форми.

Приклад

О боже! І досі рицарство тут!

Ті йолопи та боягузи,

Що, наче мощі, сюди прибули,

Нажерли в нас добре пузо!

Сволота бліда, що вигляд колись

Любові й надії мала,

На наших винах червоні носи

Давно собі насмоктала.

(Г. Гайне, переклад Л. Первомайського)