Додаток б шляхи та специфіка розвитку німецької літератури

Німецька література починає формуватися у добу раннього Середньовіччя: найдавніші пам’ятки датовано VIII-IX ст. (заклинаня, молитви тощо). Зразки стародавньої германської поезії до наших часів не дійшли, зберігся уровок з „Пісні про Гільдебранта” (народний епос), твори, написані офіційною церковною мовою того часу – латиною (перекази, шванки, тваринний епос тощо).

Доба зрілого Середньовіччя (XII-XIII ст.) представлена лицарським романом (Генріх фон Фельдеке, Гартман фон Ауе, Вольфрам фон Ешенбах та ін.), міннезангом (Фрідріх фон Хаузен, Вальтер фон Фогельвейде та ін.), героїчним епосом („Пісня про Нібелунгів”, „Втеча Дитріха”, „Ортніт”, „Вольфдітріх” тощо), шванками („Поп Аміс” Штріккера).

За часів пізнього Середньовіччя (XIV-XV ст.) розвиваються жанри міської (бюргерської) літератури: мейстерзанг (Г. Фольц), римовані повчання (Г. Тейхнер), байки (У. Бонер), шванки (Ф. Франкфуртер), фастнахтшпілі, народні книги.

Література німецького Відродження (XVI ст.) характеризується сплеском сатири: комедії (Я. Вімпфелінг, І. Рейхлін), епіграми (Е. Корд), памфлети (У. Фон Гуттен), „літератра про дурнів” (С. Брант, Т. Мурнер), байки (М. Лютер, Б. Вальдіс), народні книги, шванки (Й. Вікрам, Я. Фрей, І. Паулі, Г. Сакс та ін.), фастнахтшпілі (Г. Сакс), поезія (Г. Сакс).

У XVII ст. паралельно розвиваються два літературні напрями: класицизм та бароко. Перший представлений творчістю М. Опіца, серед заслуг якого – збагачення німецької літератури жанрами оди та елегії, реформа віршування, написання теоретичних праць („Книга про німецьку поезію”). Другий – лірикою та драматургією (трагедії) А. Гріфіуса, галантно-героїчними романами у преціозному стилі (Ф. фон Цезен, А. Бухольц), шахрайським романом (Х. Рьойтер). Найяскравішим зразком барочного роману у німецькій літературі є „Сімпліціссімус” Г.Я.Гріммельсгаузена.

У XVIII ст. частково продовжує зберігати свої позиції класицизм (його „просвітницький варіант”): І.К. Гюнтер не лише звертається до „високого” жанру трагедії, але й створює німецьку класицистичну поетику – „Спроба критичної поетики для німців”. Розвиваються й „низькі” жанри: сатира (Г.В. Рабенер, Х.Л. Лісков), байка (Х.Ф. Геллерт). „Епос приватного життя” у німецькій літератури Просвітництва представлений різними варіантами: „робінзонадою” І.Г.Шнабеля „Острів Фельзенбург”, сімейним романом Х.Ф. Геллерта „Життя шведської графині фон Г***”, виховним („Агатон”) і сатиричним („Абдерітяни”) романами К.М. Віланда, психологічним романом Й.В. Гьоте „Страждання молодого Вертера”. Також особливої „популярності” у цей час набуває драматургія: виникає драма – „міщанська трагедія” (Г.Е.Лессінг – засновник жанру, Ф. Шіллер, Ф.М. Клінгер, Й.В. Гьоте та ін.). Епіграми, оди, гімни, пісні та вірші створюють Ф.Г. Клопшток, Ф. Шіллер, Й.В. Гьоте. Зявляється багато праць теоретико-літературного характеру: „Історія мистецтва старовини” І.І. Вінкельмана, „Лаокоон” та „Гамбургська драматургія” Г.Е. Лессінга, „Про найновішу німецьку літературу. Фрагменти” І.Г.Гердера, „Листи про естетичне виховання людини” Ф. Шіллера. Наприкінці XVIII ст. виникає рух „Бурі та натиску” – німецький варіант такого літературного напрямку як сентименталізму (Й.В. Гьоте, Ф. Шіллер, Г.А.Бюргер, Ф.М. Клінгер та ін.). У 90-х рр. Гьоте і Шіллер переходять на позиції „веймарського класицизму”. Найвеличнішим художнім вираженням цієї доби стає „Фауст” Й.В. Гьоте.

Творчість представників „Бурі і натиску” стає тим ґрунтом, на якому виникає німецький романтизм (к. XVIII – І п. XIX ст.). Його засновниками вважають представників ієнської школи (Ф. та А. Шлегелей, Л. Тіка, Ф. Новаліса). В цей час на перший план літературної сцени Німмечини висуваються жанри як літературна казка та новела (Е.Т.А.Гофман, Л. Тік, В. Гауф, Г. Клейст та ін.). Цілі поетичні цикли створюють А. Шаміссо, В. Мюллер, Г. Гайне; талант останнього у повній мірі розкривається у жанрі поеми – „Німеччина. Зимова казка”. Період з ІІ п. XVIII по І п. XIX ст. може вважатися часом найбільшого розквіту німецької літератури.

Після 1848-49 рр. і до кінця 80-х німецька література втрачає те світове значення, яке вона мала протягом ста років – від Лессінга до Гайне. Лише на межі XIX-XX ст. відбувається її відродження: Г та Т. Манни піднімають на „європейську висоту” німецький роман, Ґ.Гауптман робить свій внесок у розвиток „нової драми”. Паралельно із реалізмом розвиваються такі напрямки модерністської літератури як натуралізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм. Роман та новела стають домінуючими жанрами (Г. та Т. Манни, Г.Гессе, А. Цвейг, Л. Фейхтвангер, А. Зегерс). Б. Брехт розробляє теорію „епічного театру” та втілює її на практиці.

Починаючи з 30-х рр. ХХ ст. і до кінця Першої світової війни більшість німецьких письменників залишили батьківщину і писали свої твори у вигнанні (драматургія Б. Брехта, романи Е.М. Ремарка, А. Зегерс, Г. Манн та ін.).

Німецька література ХХ ст. представлена іменами таких видатних романістів як Г.Гессе, Г. Белль, Ґ. Ґрасс, П. Вайс, К. Вольф, П. Зюскінд та ін. Сучасна німецька література пов’язана, в першу чергу, з поетикою постмодернізму. Найвідоміші представники німецького постмодернізму: Р. Шнайдер («Полонений вічного сну»), Х. Крауссер («Танатос»), Й. Ерпенбек («Блакитна вежа»), К. Рансмайр («Останній світ»), Е. Єлінек («Піаністка»).