До питання № 2

Поняття „типу” як певної системної категорії (одиничного вираження загального) активно використовується стосовно різних сфер культурної діяльності людини, а у міфології, фольклорі, літературі воно є одним з ключових, концептуально значущих.

Типовість – специфічна риса мистецтва в цілому та літератури зокрема. У широкому значенні усі образи художнього твору мають типове, узагальнююче значення, у вузькому під типом (typos – образ, відбиток) розуміють узагальнений образ людської індивідуальності, найбільш можливий, характерний для певної середи [32, с. 20].

Персонажі художніх творів поєднують у собі типові (притаманні певній групі людей) та індивідуальні риси.

Шлях створення літературного типу:

• автор спостерігає за конкретним колом людей та виділяє найбільш показові риси, притаманні більшості його представників;

• втілює комплекс відповідних рис в одному образі;

• наділяє його індивідуальними характеристиками, щоб зробити більш цікавим та життєвим.

Наприклад, автор ставить за мету створити тип старанного студента. Після тривалих спостережень за відповідною групою, він робить висновок, що майже всім її представникам властиві такі риси як працьовитість, відповідальність, жага знань тощо. У результаті поєднання цих характеристик в одному персонажі (назвемо його Іванов) виникає тип. Студент Іванов буде водночас і працьовитим, і відповідальним, і зацікавленим в отриманні нової інформації (типові риси старанного студента), а його індивідуальною рисою (яка буде відрізняти його серед інших представників певного кола) за авторським бажанням стане, наприклад, захоплення шахами (адже далеко не всі старанні студенти мають таке хобі).

Групи літературних типів

1. Соціально-історичні (типи, що уособлюють риси представників певного соціального прошарку конкретної історичної епохи). Так, у творах Е.М. Ремарка (нім.) та Е. Хемінгуея (амер.) зустрічаємо типових представників „втраченого покоління” („lost generation” – анг.), молодість якого випала саме на час між першою та другою світовими війнами, що призвело до раннього руйнування ідеалів та жорстокого розчарування у житті. „... Кожна доба письменства має типових представників свого часу в романі, повісті й новелі, в епічній чи драматичній поезії” [10, с. 135]. У зв`язку з цим показовою є поява типів „романтичного ентузіаста” та філістера Е.Т.А. Гофмана, „вірнопідданого” нациста Г. Манна, бюргера-філософа Т. Манна тощо.

2. Національні (типи, що уособлюють типові риси національного характеру). Наприклад, герої новел П.Меріме – пристрасна, хитра та жорстока циганка Кармен („Кармен”), волелюбні корсиканці Матео Фальконе („Матео Фальконе”) та Коломба („Коломба”), мужні та горді італійці в зображенні Стендаля („Ваніна Ваніні”, „Пармський монастир”), сноби-англійці В.М. Теккерея („Книга снобів”, „Ярмарок марнославства”). Для німецької літератури характерний тип зухвалої, хитрої, язикатої, вигадливої жінки (пані Вольф («Боброве хутро» Ґ. Гауптмана), Кураж («Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта). Яскраві національні типи створив у своєму романі „Будденброки” Т. Манн.

3. Загальнолюдські (типи, що уособлюють риси, притаманні всім людям, без огляду на їх соціальний статус, належність певному часу). Наприклад, тип тирана (вчитель Гнус з одноіменного твору Г. Манна), „маленької (слабкої, самотньої) людини” (Грегор Замза з „Перевтілення” Ф. Кафки, герої оповідань Ґ. Белля), „шляхетного розбійника” (Карл Моор з „Розбійників” Ф. Шіллера), митця («Тоніо Креґер», «Трістан», «Смерть у Венеції» Т. Манна) тощо. У Гамлеті В. Шекспіра узагальнене типове для людства прагнення справедливості, в образі Фауста Гьоте – жага знань. Якщо ім’я літературного персонажа стає загальним, ми можемо визначити його як тип (дон жуан, дон кіхот тощо).

Правила, за якими повинен діяти конкретний тип називають „поведінковим каноном” (наприклад, герой повинен захищати свій народ, жертвувати собою, він не здатний на зраду та підступність).

Слід зазначити, що на ранніх етапах розвитку літератури образи персонажів були більш типовими, майже позбавленими індивідуалізуючих рис. Так, у творах західноєвропейського Середньовіччя з кожною з культурних традицій та їх жанрами було пов’язане визначене коло типів: у героїчному епосі – відважний герой-захисник, мудрий правитель, вірний друг героя, антагоніст (супротивник), у куртуазній ліриці – закоханий трубадур (носій куртуазних якостей), Прекрасна Дама, її чоловік (носій некуртуазних якостей), пліткар тощо.

Але поступово відбувається перехід від нормативного типу творчості до такого етапу, на якому виділяється індивідуальне начало, як наслідок, образи стають менш типовими і більш індивідуалізованими, життєвими. Ці зміни стають особливо помітними у літературі к. XVIII – п. XIX ст.

Існує велика кількість різних варіантів (звичайно, умовних) класифікацій персонажів.

• Головний;

• другорядний;

• епізодичний;

• позасценічний (згадується у розмовах дійових осіб, але на сцені не з'являється).

Диференціюють також статичних, незмінних протягом оповіді та динамічних, які змінюють протягом дії свої погляди, поведінку.

Виділяють персонажів-ідеологів та персонажів-діячів (перші більше розмірковують, другі – діють) або ж суб’єктів дії та суб’єктів свідомості (функція перших – рухати сюжет, других – уповільнювати розвиток подій, привертати увагу до внутрішнього світу людини).

Ще один варіант класифікації персонажів – на ліричних, драматичних та епічних.

Ліричний – автор змальовує лише почуття та думки персонажа і не згадує про події його життя, вчинки (зустрічається, переважно, у поезії).

Драматичний – коли виникає враження, що персонаж „діє сам”, „без допомоги автора”, тобто автор використовує прийом самохарактеристики дійової особи (переважно, у драмі).

Епічний – автор зображує портрет, побут, дії, внутрішній світ персонажа (переважно, у епічних творах).

Слід пам’ятати, що далеко не завжди доречний розподіл персонажів на „позитивних” і „негативних”: така „класифікація” підходить, наприклад, для казок, творів героїчного епосу, комедій та трагедій класицизму, але на більш пізніх етапах розвитку літератури характеристики ускладнюються, образи починають поєднувати найрізноманітніші риси, що не дозволяє інтерпретувати їх однозначно (так само, як у житті, де не буває абсолютних негідників і ідеальних, цілком позитивних людей).