До питання № 5

У межах літературних родів виділяють жанри. Отже, друге, що слід визначити, аналізуючи художній твір, це його жанр. До одного жанру належать твори, що мають певні значимі спільні для них риси: для них жанру характерна єдність теми (предмета зображення), композиції (організації), стилю тощо. Саме набір цих рис відрізняє їх від творів, що належать до інших жанрів і мають свою специфіку.

Термін „жанр” виник досить пізно (на поч. ХХ ст.) Французьке genre етимологічним корінням сягає у давньогрецьку мову (рід, походження).

„Літературні жанри – це групи творів, що виділяються у межах родів. Кожен з них має певний комплекс стійких властивостей. Багато літературних жанрів мають витоки і коріння у фольклорі. Щойно виниклі у власне літературному досвіді жанри являють собою плід сукупної діяльності початківців і продовжувачів” [33, с.206].

Основні жанри європейської літератури в їх архаїчних формах сформувалися в епоху античності *.

З історії питання.

Арістотель головну відмінність трагедії від комедії вбачав у тому, що перша показує людей кращими за сучасників, а друга – гіршими.

Теоретик класицизму Н. Буало* розділив жанри на „високі” (героїчного та трагічного змісту) та „низькі” (комічні), до перших він відніс трагедію, оду, поему, до других – комедію, трагедію та байку. Перші змальовують видатних особистостей високим (патетичним, урочистим) стилем, другі показують людські недоліки, їм притаманний низький стиль.

Д. Дідро* виступив проти жорстких норм класицизму, він звернув увагу на жанр, що займає проміжне місце між „високою” трагедією та „низькою” комедією – драму.

Німецький філософ Фрідріх Ніцше* докладно розглянув питання походження давньогрецької трагедії у трактаті „Народження трагедії з духу музики” (1872).

Генезис давньогрецької трагедії Ніцше пов'язав з культом двох олімпійських богів – Аполлона і Діоніса. Аполлон – утілення духовності, розуму та гармонії, Діоніс – волі, стихійного начала, долучитися до якого можна за допомогою, насамперед, музики, від таємничого та пристрасного „духу” якої і походить трагедія.

Ф. Шлегель* вважав головною метою мистецтва – створення „універсального жанру”, який мав об’єднати ознаки усіх літературних жанрів, філософію та риторику.

І до сьогодні залишаються відкритими багато питань, пов’язаних із категорією жанру. Так, часто замість терміна „жанр” використовують термін „вид”. Умовно можна виділити декілька підходів до вирішення питання про співвіднесеність понять „жанр” та „вид”:

• „вид” = „рід”;

• „вид” = „жанр”;

• жанри виділяються у межах одного виду (роман – вид, а лицарський роман – жанр);

• види виділяються у межах одного жанру (роман – жанр, а лицарський роман – вид).

Цікаво, що Пауль ван Тігем взагалі заперечував поняття жанру.

Традиційно розглядають епічні, ліричні, драматичні та ліро-епічні жанри.

Епічні жанри	Ліричні жанри	Драматичні жанри
Великі жанри – епопея, героїчна народна пісня (героїчний епос), роман, роман-епопея; середній жанр – повість; малі жанри – оповідання, новела, казка, притча, фейлетон, памфлет, нарис тощо.	Ліричний вірш, ода, елегія, гімн, сатира, дифірамб, мадригал, епітафія, епіграма, пісня, послання тощо.	Комедія, трагедія, драма, трагікомедія, мелодрама тощо.
Ліро-епічні жанри: балада, байка, поема.

У сучасному літературознавстві активно використовуються такі поняття.

Жанровий синтез (контамінація) – поєднання у межах одного твору ознак різних жанрів.

Так, у „Фаусті” Й.В. Гьоте можна виділити:

- ознаки містерії (середньовічна театральна вистава з біблійним сюжетом) у „Пролозі на небесах”;

- ознаки міракля (середньовічна вистава, яка зображувала каяття та чудесний порятунок грішника) у фінальних сценах твору;

- ознаки ідилії (жанру, який зображує мирне, щасливе сімейне життя) у сценах, які показують життя Фауста з Еленою тощо.

Складно також погодитися із тим, що „Фауст” є типовою трагедією, оскільки занадто великий за обсягом і не призначений для постановки на сцені. Дослідники характеризують твір і як „драматичну поему”, і як „поему філософську” тощо.

Жанрова домінанта – визначальна жанрова характеристика твору, жанрова концепція [17, с.199]. У випадку, коли має місце жанровий синтез, саме виділення такої домінанти дозволяє визначити жанр твору. Наприклад, у „Німеччині” Г. Гайне наявні ознаки „сентиментальної подорожі” (увага приділяється переживанням персонажа, викликаним його мандрівкою по країні), „казки” (елементи фантастики, сам автор „охрестив” свій твір „Зимовою казкою”), але наявність ліричних відступів свідчить про те, що це поема.

Жанрова матриця – інваріант жанру, сукупність рис, що зберігаються незмінними за будь-яких його змін [17, с.199]. Варто пам'ятати, що кожен жанр має дві складові: „відкритий бік” – з якого можуть відбуватися зміни, якісь риси можуть зникати, інші з'являтися, „закритий”– незмінні риси, за якими визначається жанр.

Так, існує велика кількість різновидів роману: цей жанр має довгу історію розвитку, демонструє можливості найрізноманітніших трансформацій (залежно від потреб суспільства), але за будь-яких умов у центрі його увги залишається приватне життя особистості. Або ж, наприклад, оди традиційно (починаючи з Піндара*) оспівували видатні історичні події (військові перемоги), героїчних чи талановитих осіб, але пізніше почали з’являтися сатиричні оди пародійного (бурлескного) характеру, що були присвячені навіть незначним чи негативним предметам та явищам. Але такі риси жанру як урочистість, піднесеність стилю, настанова на уславлення (хай навіть іронічне) зберігалась завжди, незалежно від предмета зображення.

Жанрова модальність – усталене ставлення певного жанру до предмета зображення [17, с.200].

Так, жанру сатири притаманне негативне, зневажливе, глузливе ставлення до предмету своєї рефлексії за будь-яких умов.

Жанровий канон – „схема”, правила, за якими створюються твори певного жанру і які означають остаточну традиціоналізацію структурних ознак жанру в процесі його розвитку [17, с.202]. Так, для байки такими „правлами” є алегоричний характер і дидактизм (наявність моралі).

В. Халізєв вважає, що ”література знає два різновиди жанрових структур. Це, по-перше, готові, завершені, тверді форми (канонічні жанри), незмінно рівні самим собі ..., і, по-друге, жанрові форми неканонічні: гнучкі, відкриті трансформаціям, перебудовам, оновленням, як, наприклад, елегії або новели в літературі Нового часу. Ці вільні жанрові форми в близькі нам епохи стикаються і співіснують з позажанровими утвореннями, але без якогось мінімуму стійких структурних властивостей жанрів не буває” [33, с. 205].

Цікаво, що на ранніх етапах розвитку літературного процесу жанрові канони були фактично непорушними, але поступово (починаючи з к. XVIII ст.) втратили свою силу: прагнучи насамперед до творчого самовираження, а не до збереження традицій, письменники почали активно порушувати „правила” написання творів, змінювати їх. Цей процес триває і до сьогодні.