До питання № 4

Пародія ( з грец. parodia – пісня навиворіт) – комічне наслідування (твору, людини, жанру, стилю), яке спотворено наслідує оригінал. Пародія ніби „вивертає” твір, показує все навпаки.

Пародіюється лише те, що добре відомо.

Виникає ще в епоху античності: „Батрахоміомахія” („Війна мишей та жаб”) – пародія на „Іліаду” Гомера; Арістофан у комедіях „Хмари”, „Жаби” пародіює Сократа та Еврипіда. Показовими у цьому плані є також псевдо панегірики (див. вище).

В епоху Середньовіччя пародіюються, переважно, жанри церковної та феодальної (куртуазної) літератури. Детально про специфіку літературної пародії цієї доби дивись працю М. Бахтіна (монографія із спику рекомендованої літератури).

В епоху Ренесансу з пародією зустрічаємось у творах Е. Ротердамського, Ф. Рабле, роман М. де Сервантеса „Дон Кіхот” був задуманий як пародія на жанр лицарського роману. Тут – замість відважного, гарного, сильного лицаря – божевільний, слабкий Дон Кіхот, замість Прекрасної Дами, знатної красуні – звичайна селянка Дульцінея, замість бойового коня – стара шкапа Росінант, а замість чаклунів, драконів і велетнів – млини, бурдюки з вином тощо. Роман Сервантеса висміює неправдоподібність лицарських романів.

На поч. XIX ст. пародії створюють Дж. Байрон, В. Скотт, Г. Гайне, а пізніше її об’єктом стають вже жанри проторомантизму та романтизму.

Пародія продовжує зберігати свою актуальність також у літературі ХХ ст. (Г. Манн в романі «В землі обітованій» пародіює драму Ґ. Гауптмана «Ткачі») і сучасності: Дж. Джойс („Улісс”), К.Моргенштерн, С. Лікок, Ф. Карінті та ін. [16, Т. 5, с. 606].

Типи пародії:

• за об’єктом пародіювання (пародії на конкретний твір, жанр, творчу манеру, стиль, літературний напрямок, течію);

• за ставленням до об’єкту пародіювання (гумористична чи сатирична);

• за жанром (пародійний роман, поема тощо).

Крім того, пародійні елементи можуть бути включені в окремий твір.

Так, в новелі Т. Манна «Трістан» одним з головних героїв є палкий аматор музики Детлев Шпінелль, який зачаровує головну героїню Ґабріеллу. Рафінований естет, він є пародією на шопенгауерівського митця і зображується зі злою іронією.

Пародія на науковий, об`єктивний стиль викладу створюється в модерністському романі Г.Белля «Груповий портрет з дамою». Оповідь ведеться від імені колективного оповідача, який прагне абсолютної точності. Він поринає в море деталей, найдрібніших подробиць. Але ця майже наукова точність і докладність – лише імітація. Авторська іронія руйнує уявну об`єктивність, обертає її на в`їдливу пародію. В романі «Жінки перед річковим пейзажем» Г. Белль пародійно використовує прийоми, характерні для бульварної літератури.

Пародію як один з найсуттєвіших художніх засобів в німецькій літературі використовує Ґ.Ґрасс. В романі «Бляшаний барабан» головний герой, карлик Оскар Мацерат вибиває барабанними паличками історію своєї сучасності. Проте читач не може не згадати ще одного барабанщика в історії німецької літератури, який вибивав на шкірі гучного інструменту ідеї Великої французької революції. Йдеться про твір Г. Гайне «Ідеї. Книга Ле Ґрана», в якому революційні події з величезним ентузіазмом сприймалися героєм-оповідачем. Проте в «Бляшаному барабані» карлик Мацерат вибивав зовсім іншу мелодію історичних та приватних подій, сповнених лицемірства, брехні та бруду.

Пародія заснована на невідповідності форми і змісту. Її форми – бурлеск та травестія:

• бурлеск (від лат. burla – жарт) – низькі, не варті уваги предмети, явища, оспівані високим стилем.

Початок німецького бурлеску, наприкінці XVIII ст., поклав Міхаеліс зі своїм «Leben und Taten des teuren Helden Aeneas». Erstes Märlein, 1771. Але цей твір, як і наступний аналогічний Ф.Беркана (1779-1783), не відзначався естетичною довершеністю. Більш вдалий зразок бурлеску дав лише А. Блумауер (1784-1788), що викликав низку наслідувань в Німеччині і навіть за її межами. Різкі напади Блумауера проти ієзуїтів, яскраві картини німецького побуту під виглядом розповіді про Енея та його супутників, вдале використання комічного тону — обумовили досить велику популярність Блумауера та його травестованої «Енеїди».

• травестія (від. італ. trauestire – переодягати) – високий предмет і низький стиль. Так, в романі німецького письменника-постмодерніста С. Гейма «Агасфер» відбувається травестування гетевської фаустіанської теми.