Самостійна та індивідуальна робота завдання для самостійного виконання до семінарського заняття „роди та жанри”

1. Випишіть по одному-два приклади ліричних відступів з поеми Г. Гайне „Німеччина. Зимова казка”.

2. Випишіть окремо в індивідуальні словники літературознавчих та загальнонаукових термінів ключові поняття та підготуйтеся до термінологічного диктанту. Вимоги до оформлення словника та орієнтовний список ключових термінів див. нижче.

3. Розкрийте родову та жанрову специфіку конкретного твору із списку рекомендованих або самостійно обраних для аналізу (бажано з німецької літератури): „Емілія Галотті” Г.Е. Лессінга, „Страждання молодого Вертера” Й.В. Гьоте, „Розбійники”, „Підступність і кохання”, „Рукавичка”, «Полікратів перстень» Ф. Шіллера, „Золотий горщик” Е.Т.А. Гофмана, „Пісочна людина” Е.Т.А.Гофмана, «Маркіза д`О» Г. фон Клейста, «Атта Троль» Г. Гайне, «З мемуарів пана фон Шнабелевопського» Г. Гайне, «Карлик Ніс» В. Гауфа, «Еффі Брист» Т. Фонтане, «Іммензее» Т.Шторма, «Смерть у Венеції», «Маріо і чарівник» Т. Манна, „Матінка Кураж та її діти” Б. Брехта, «Ткачі» Г. Гауптмана, „Три товарищі”, „Тріумфальна арка” Е.М. Ремарка, «Прогулянка мертвих дівчат» А. Зегерс, «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» Г. Белля, «Степовий вовк» Г. Гессе, «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, «Бляшаний барабан» Ґ. Ґрасса, «Парфуми» П. Зюскінда, «Піаністка» Е. Єлінек тощо.

Завдання для самостійного виконання до семінарського заняття „персонаж, засоби розкриття його характеру” завдання для самостійної роботи

1. Випишіть по 3 приклади різних прийомів психологізму з рекомендованих або обраних самостійно творів (бажано німецької літератури): „Страждання молодого Вертера”, „Роки вчення Вільгельма Майстера” Й.В. Гьоте, «Міхаель Кольхаас» Г. фон Клейста, «Флорентійські ночі» Г.Гайне, «Карстен попічитель» Т. Шторма, «Пані Женні Трайбель» Т. Фонтане, „Тоніо Креґер”, «Смерть у Венеції» Т. Манна, „Вчитель Гнус” Г. Манна, «На Західному фронті без змін» Е.М.Ремарка, «Остання путь Коломана Валліша» А. Зегерс, «Гра в бісер» Г. Гессе, «Мовчання доктора Мурке» Г. Белля, «Двадцять чотири години з життя жінки» С. Цвейга, «Кішка і миша» Ґ.Ґрасса.

2. Випишіть окремо у індивідуальні словники літературознавчих та загальнонаукових термінів ключові поняття та підготуйтеся до термінологічного диктанту. Вимоги до оформлення словника та орієнтовний список ключових термінів див. нижче.

3. Визначте тип та прийоми психологізму:

„Помалу сльози в Тоні висохли. Голова її падала, думки переганяли одна одну. Господи, оце то подія! Вона, звичайно, знала, що колись стане дружиною купця і що то буде солідний, вигідний шлюб, який не принизить гідності родини й фірми...Але це вперше сталося, що хтось насправді, не жартома захотів з нею одружитися! Як треба вести себе в такому випадку? Її, Тоні Будденброк, почали раптом стосуватися всі ті страшенно важливі слова, що їх досі вона тільки вичитувала у книгах: „дала свою згоду”, „попросив її руки”, „на ціле життя”...

Вона вже трохи соромилася свого недавнього розгублення. Шлюб із паном Грюнліхом і досі здавався їй не меншою нісенітницею, ніж десять хвилин тому, але й усвідомлення свого важливого становища сповнювало її чимраз більшою втіхою” (Т. Манн «Будденброки», переклад Є. Поповича).

„Вона вже не плакала, її пойняло зворушення і співчуття. Господи, як він, мабуть, любить її, коли це сватання, до якого вона сам зовсім байдужа, ніби до сторонньої події, довело його до такого стану! Чи можливо, що й вона колись переживе щось подібне? В романах Тоні читала про такі почуття, а тепер перед нею самою стояв навколішки добродій у сурдуті і благав її руки!.. Думка про одруження з ним здавалась їй просто безглуздою, бо Тоні вважала пана Грюнліха за блазня. Але, боже мій, цієї хвилини він зовсім не скидався на блазня!” (Т. Манн «Будденброки», переклад Є. Поповича).

„Кожному зрозуміло, що першою і щирою думкою Йоганна Будденброка було по можливості взагалі не давати зятеві ніякої суми. Та пригадавши, з якою він, м’яко кажучи, наполегливістю сприяв цьому шлюбові...Консул не міг опертися досить тяжкому почуттю провини перед дочкою і сказав собі, що тут вирішувати має тільки вона і більш ніхто. Він добре знав, що Тоні вийшла за Грюнліха не з кохання, але вважав з можливе, що чотири роки спільного життя і народження дитини багато що змінили...”В такому разі, - міркував консул, - я повинен зглянутись на його прохання і дати йому яку завгодно суму” (Т. Манн «Будденброки», переклад Є. Поповича).

„Ах, який дріж всього мене проймає, коли мої пальці ненароком торкнуться її руки, коли наші ноги зіткнуться під столом. Я сахаюся, як від вогню, а потаємна сила знову тягне мене вперед, і в голові паморочиться... А її невинна, чиста душа не відчуває, як мене мучить ця звичайна довірливість! Коли вона, розмовляючи, кладе свою руку на мою або, захопившись темою, ближче присувається до мене, і її чудесний віддих досягає моїх уст, то мені здається, що я непритомнію, наче вражений громом. Але якщо я, Вільгельме, зважуся колись це небесне створіння, цю довіру... Ти розумієш мене. Ні, серце моє ще не таке зіпсоване, Ні! Але слабке…

… Я не тямлю, що зі мною робиться, коли я біля неї, неначе душа моя стає клубком нервів. Є в неї одна мелодія, яку вона грає на фортепіано з ангельською силою, просто й натхненно! Це її улюблена пісня, і досить їй узяти першу ноту, як уся моя туга, жура, мука зникають без сліду.

Мене так зворушує цей простий спів, що жодне слово, сказане про чарівну силу старовинної музики, не здається мені тепер неймовірним! I як вона вміє вибрати час, щоб заграти саме тоді, коли я ладен пустити собі кулю в лоб. Неспокій і потьмарення в душі моїй прояснюються, і я знову дихаю вільніше”. (Й.В. Гьоте «Страждання молодого Вертера», переклад С. Сакидона).

„По кінцях дошки верхи сиділи дві дівчини, дві мої найкращі шкільні подруги. Лені сильно відштовхува­лася великими ногами, взутими в тупоносі черевики на ґудзиках. Мені пригадалося, що вона завжди доно­шувала черевики старшого брата. Правда, брат той загинув восени 1914 року на самому початку першої світової війни. Водночас мене здивувало, чому на обличчі Лені не зосталося й сліду від жорстоких подій, що занапастили їй життя. Її лице було гладеньке й чисте, як свіже яблуко. На ньому не було жодного шраму, жодного синця від побоїв, що дісталися їй у гестапо, коли вона відмовилася свідчити про свого чоловіка, її туга моцартівська коса заносилася над головою, як гойдалка сильно злітала догори, її кругле обличчя зі зведеними докупи густими бровами мало рішучий, енергійний вираз. Такого виразу воно набувало ще в дитинстві, коли Лені замірювалася на щось важке. І зморшку на її чолі я впізнала. Я завва­жувала її завжди на звичайно гладенькому, круглому, як яблуко, обличчі Лені, коли гралося тяжку партію у волейбол, чи плавалось наввипередки, чи писалося складний класний твір, а пізніше – коли ми бували на бурхливих зборах або розкидали листівки. Цю саму зморшку між бровами я спостерегла в неї вже й за гітлерівських часів, незадовго до моєї втечі, коли я востаннє стрілася в рідному місті з друзями”. (А. Зегерс «Прогулянка мертвих дівчат», переклад М. Кагарлицького).

„Коли він знову розплющив очі, обличчя Грушека було від його лиця на відстань долоні, так близько, що за­ступило йому все вогнище. Між коліньми Грушек за­тиснув кудлатого песика. Той занепокоївся, бо сп'янілі розбійники саме розгулялися. Неугавний, жалісний голос гармонії перекривав гамір у таборищі. Нараз Грушек пустив песика, випростався, взявся руками в боки і почав робити вихиляси. Од такого видовища Войнокові стало моторошно, і він з сорому спустив очі додолу. …

«Треба йти звідси, – у відчаї думав Войнок. – А на­віщо, власне? Адже я не воякам у руки попався, я – у розбійників. А може, таки втекти, поки не пізно? Але навіщо втікати? Я ж не в Добороті, а в розбійни­цькому Грушековому таборі». Розбійники, позакидавши назад голови, тим часом горланили і притупували но­гами. Раптом Грушек урвав танок, мовби в ньому луснула якась пружина. Він аж помарнів на виду і здавався тепер ще старіший, ніж був. Песик зраділо припав до його ніг. Ватага теж угамувалася. Невже ота жалісна гармонія, що зараз усіх ніби приспала, втишила, – невже це вона була всіх так збадьорила?” (А. Зегерс «Чудовні легенди про розбійника Войнока», переклад М.Кагарлицького).

„Вільям Кокс був за фахом маклер. Як свідчила його візитна картка, він мав контору десь у Сіті, та навряд чи хто коли-небудь заглядав туди. Він і сам майже ніколи туди не навідувався. В цьому ж потреби не було, бо там сиділа за розбитою друкарською машинкою тільки одна бліда, хирлява панночка. На машинці бракувало кількох літер, та ніхто тим не журився, бо друкувати все одно не було чого. Панночка сиділа там тільки для того, щоб одержувати кореспонденцію, бо містер Кокс нікому не хо­тів давати своєї домашньої адреси. У себе вдома він не приймав нікого, а всі справи свої облагоджував у ресторанах.

Він любив казати: «Мені не потрібен численний персо­нал. Я роблю тільки великі операції!» І рук своїх він ніко­ли не бруднив, бо завжди носив рукавички. Іще він носив дешеві костюми масового виробництва, примітного світло-сірого кольору, а до них – фіолетові шкарпетки і яскраво-червоні краватки. На його думку, до його фігури якраз пасували стандартні готові костюми, хоч він був високий і тонкий. Крім того, він був певен, що його скрізь ува­жають за перевдягненого військового, а тому тримався дуже прямо”. (Б. Брехт «Копійчаний роман», переклад Ю. Лісняка).

„Ось лежить наш товариш Кеммеріх, який ще недавно разом із нами смажив конятину чи ховався у вирвах; це він і водночас це вже не він; його зовнішність розпливлася, стала невиразною, ніби фотографічна пластинка, що на неї зроблено два знімки. Навіть голос у нього став якийсь, наче попіл.

Пригадую, як ми виїздили на фронт. Його мати, добросерда огрядна жінка, провела його на вокзал. Вона без упину плакала, і обличчя в неї набрякло, розпухло. Кеммеріх соромився її, ніхто не поводився так нестримано, як вона, здавалося, жінка вся розтане, зійде сльозами й жиром. …

Кеммеріх киває головою. Я не можу дивитися йому на руки, вони наче воскові, а під нігтями ще зосталася окопна грязюка, вона якась синьо-чорна, немов отрута. Мені спадає на думку, що ці нігті ростимуть і далі, ще довго по тому, як Кеммеріх перестане дихати, ростимуть, наче примарні білі гриби у льоху. В мене перед очима виникає картина: вони скручуються коркотягами, ще ростуть і ростуть, а водночас росте й волосся на вже гнилому черепі, росте, як трава на доброму грунті, саме як трава. Невже так буває?” (Е.М. Ремарк «На Західному фронті без змін», переклад К. Главацької).

„Він устромив у рот сигарету і, не запаливши, попростував коридором до другого патерностера, в південному крилі будинку, – цим ліфтом спускалися до буфету. Коридори, меблі, килими, картини – усе дратувало Мурке. То були прекрасні килими, чудові коридори, прегарні меблі й добірні картини, але Мурке раптом захотілося побачити десь отут на стіні дешевенький образок Серця Христового, який прислала йому мати. Він зупинився, озирнувся, хвилинку наслухав, потім дістав образок з кишені й причепив на двері помічникові режисера музично-драматичних передач. Образок був строкатий, крикливий, і внизу, під зображенням Серця Христового, стояв напис: «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі». (Г. Белль «Мовчання доктора Мурке», переклад Є. Горевої).

„З удаваною бадьорістю я ступав по мокрому асфальті вузеньких вуличок. Заплакані, огорнуті серпанком туману ліхтарі просвічували холодну вологу мряку і всмоктували своє блякле віддзеркалення з мокрого тротуару. Мені згадалися призабуті юнацькі роки – як любив я тоді такі похмурі, сумні вечори пізньої осені й ранньої зими, як жадібно впивався настроєм самоти і смутку, коли, загорнувшись у пальто, до півночі ходив у дощ і в бурю непривітними вулицями й безлистими парками, вже й тоді самітний; але в ті часи мене переповнювала глибока радість, а з серця лилися вірші, які я потім, сидячи при свічці на краю ліжка у своїй комірчині, записував у зошит. Тепер усе це минулося, цю чашу вже випито до дна, і більше вона не наповниться. Чи є за чим шкодувати? Немає. Не треба шкодувати за тим, що минуло. Я шкодував за теперішнім, за сьогоднішнім, за цими незчисленними годинами й днями, які я втратив, просто перетерпів, які нічим мене не обдарували і не вразили”. (Г. Гессе «Степовий вовк», переклад С. Фрідріх).