41, Класифікація документів: теоретичні засади, методика, практика.

Першим історичним способом поділу документів є класифікація, що базується на ознаках документа, його тематиці (бібліот. Середнььовічної Європи, Арабського Халіфату). Потім була розроблена десятична клас-ція Дьюї, що використовується переважно масою бібліотек світу. Комлексний підхід до класиф., що враховує йог зміст і форму, бере початок у 20 ст. одночасно з введенням в науці понято документ і документація. Питаннями класифікації докум. займався Поль Отле (Трактат про документацію, 1934). Активно проблема почала розроблятися в 60-70 рр. в рамках інформатики, книго і архівознавства. Завдяки науковим роботам Соколова, Столярова, Кулешова, Швецової-Водки вдалося створити багатоаспектну класиф., що базується на врахуванні інформ. і матеріаль. складових докум.

Класифікація – це процес впорядкування за класами з метою відображення відносин між ними і створення класифік. схеми.

Класифікувати документи можна за родами, видами, підвидами, різновидами. Ієрархія – розташування документів в порядку від вищого до нижчного (документ-видання-неперіодичне видання-книга) Дихотомія – послідовний поділ документів одного класу на два протилежних види, підвиди, різновиди (опублікований, неопублікований, періодичний і неперіодичний). Фасет (грань) – перелік видів документів за необхідною ознакою, фасетів може бути багато, тому класиф докум. назив. багатоаспектною фасетною.

Класиф. за інформаційною складовою докум. Відбувається за наступними основними ознаками:

• за змістом, - це семантичні класифікації, в них докум. діляться на види і підвиди за ознакою змісту по галузях знань, темах, предметах, проблемах. Мають найбільше значення в підрозділах документно-комунікаційної сфери. До них належать 5 варіантів ББК, УДК, ДК Дьюї, Єдина класиф. літератури для книговидання.

• за рівнем узагальнення інформ. докум. є – первинні (описи результатів) і вторинні (аналітико-синтетична переробка первинних докум.) докум;

• за характером знакових способів фіксації інформ. – тестові (знаком слугує алфавіт; це рукописні, машинопісні і друковані) і нетекстові (за допомогою нотних, картографічних, та інш знаків; це іконічні, ідеографічні, звукові і матричні) докум.;

• за вимірністю запису інформ. – одно- (азбука Морзе), дво- (це більшість докум., формат і кількість аркушів), і трьохмірні (голограми і растровий друк);

• також є докум. за призначенням для сприйняття інформ. (людинозчитувані і машинозчитувані); за каналом сприйняття (візуальні, тактильні, аудіальні, аудіовізуальні); за розповсюдженням (опубліковані, неопубліковані, такі що не публікуються); за способом документування (рукописні, друковані, механічні, магнітні, фотографічні, оптичні, лазерні, електронні).

Класиф. за матеріальною складовою докум. За матеріалом носія інформац. класи докум. поділяються на штучні і натуральні. На штучних носіях є паперові (папір, папірус, пергамент, аьбо синтетичні замінники паперу) і полімерні (плівкові – діафільми, мікрофіші, діапозитиви і пластинчаті – грамплатівки і диски). За матеріа. конструкцією – листовий, кодексний, картковий, стрічковий, дисковий, комбінований.

Класифік. докум. за обставинами їх побутування у зовніш. середов.: регулярність виходу у світ (періодичні і неперіодичні), за часом появи докум. (оригінал, копія), за місцем створення і територією розповсюдження (місцевий, регіональний, національний або загальнодержавний, закордонний).

Типологічна класиф. докум. Типологія докум. – це віднесення його до певного типу за сукупністю ознак. Найбільш суттєві ознаки – цільове призначення (офіційний докум., науковий, науково-популярний, учбовий, виробничий, довідковий, інформаційний, літературно-художній), читацька адреса (для споживача певног віку, рівня підготовки), характер інформації або стиль викладення твору (предмет повідомлення, ступінь науковості, нормативність). Ці ознаки утворюють поняття форма повідомлень, які діляться на великі (роман, епос), середні (повість, поема, есе, стаття, нарис) і малі (реферат, тезис, огляд) форми.