5. Зунр і національно-визвольний рух 1918—1920 рр. У західноукраїнських землях. Культура Радянської України

Зазнавши поразки у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія восени 1918 р. почала розпадатися. Національно-визвольний рух виявлявся в бажанні створити власну державу, але на заваді стали поляки, які претендували на Східну Галичину. 18 жовтня 1918 р. у Львові на загальних зборах політичних і громадських діячів Східної Галичини та Буковини було утворено Українську національну раду. Вона оголосила про намір об’єднати в одну національну державу Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття. Уже тоді висловлювалася думка про майбутню злуку з українськими землями у складі Росії і створення соборної незалежної держави.

9 листопада 1918 р. Національна рада призначила тимчасовий уряд — Державний секретаріат — на чолі з К. Левицьким. 11 листопада 1918 р., після зречення імператора Австро-Угорщини, було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), до якої ввійшли Східна Галичина (центр — Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачеве), Холмщина та Підляшшя. Її президентом став голова Національної ради Є. Петрушевич. Великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між селянами. Виборчі права було надано всім громадянам ЗУНР, широкі права — національним меншинам. Створено власну армію ЗУНР (близько 100 тис. чоловік) — Українську галицьку армію (УГА) з солдатів австрійських військ та командирів (колишніх австрійських і німецьких офіцерів, а також офіцерів царської армії).

Проте 11 листопада 1918 р. Буковину було окуповано Румунією, а Закарпаття — чеськими та угорськими військами. 22 листопада 1918 р. в результаті наступу польських військ було зайнято Львів, і уряд ЗУНР переїхав спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава.

Керівництво держави заявляло про своє рішення «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Українська національна рада 4 січня 1919 р. ухвалила проект відповідного договору. На початку липня 1919 р. УГА змушена була відступити до Збруча. Є. Петрушевич, призначений диктатором ЗУНР, та уряд перейшли на територію УНР, а Галицька армія приєдналася до її військових частин. Зведені армії УНР і ЗУНР мали близько 80 тис. бійців.

Польські війська окупували всю Галичину й Західну Волинь. На Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини. На території Буковини, у Чернівцях, було засновано її відділення — Український крайовий комітет. Проте Сен-Жерменська конференція (мир між Антантою і Австрією) в Парижі у 1918 р. визнала входження Буковини і Бессарабії до складу Румунського королівства. Румунська окупація викликала невдоволення місцевого населення. У ніч на 28 січня 1919 р. в Хотинському повіті на півночі Бессарабії розпочалося підготовлене більшовиками повстання. Коли до цієї місцевості було введено частини регулярної королівської румунської армії, повстанці й утікачі перейшли через Дністер на територію України.

Після проголошення незалежності Угорщини Закарпаття увійшло до її складу. Чехословаччина з відома Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю, а Румунія — південно-західну. Однак на Закарпатських народних зборах у Хусті в січні 1919 р. більшість представників місцевих сільських громад висловилися за возз’єднання з Україною. У липні 1919 р. чеські та румунські війська окупували всю територію Закарпаття й Угорщини. За Сен-Жерменським договором у 1919 р. Закарпаття відійшло до Чехословаччини. Це відповідало інтересам торгово-промислових кіл і заможних селян краю.

Доки західноукраїнські землі «офіційно» ділили після Першої світової війни, на території Радянської України більшовицький уряд уже проводив культурну асиміляцію. Для керівництва освітою в радянському уряді України було створено Народний комісаріат освіти на чолі з В. Затонським. У всіх середніх навчальних закладах вводилися виборні посади педагогічної ради. На кінець 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 2 млн. 250 тис. учнів і працювало 75 тис. учителів. Створено трудову двоступеневу загальноосвітню школу: 1—4-й і 5—7-й класи. Зросла кількість середніх професійно-технічних навчальних закладів — технікумів і профтехшкіл, було створено мережу дитячих дошкільних закладів і позашкільних установ — садків і дитячих будинків.

У травні 1919 р. у вищій школі було скасовано всі наукові ступені й звання. Залишилися тільки посади педагога-викладача і педагога-асистента. Для вступу до вищих навчальних закладів потрібне було лише посвідчення особи. У 1920 р. відкривалися робітничі факультети для підготовки трудящої молоді до навчання у вищому навчальному закладі. Наприкінці 1920 р. в Україні розпочали роботу 38 інститутів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Керували вищими навчальними закладами комісари.

У республіці було створено Народний комісаріат радянської пропаганди, який налагоджував роботу хат-читалень, бібліотек, клубів, народних будинків, агітпунктів. У 1920 р. в Україні видавалося 360 газет.

Народний секретаріат освіти запропонував радам узяти під свій нагляд театри й спрямовувати їхню діяльність у комуністичне річище. Театри було націоналізовано. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів, де творили видатні майстри сцени: П. Саксаганський, М. Заньковецька, Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучма та ін.

Отже, в результаті визвольних змагань українського народу 1919—1920 рр. політичним силам (УЦР, Гетьманату, Директорії, ЗУНР) вдалося продовжити й розвинути традиції української держави, підтримати демократичність влади, розбудувати національні збройні сили, проводити активну зовнішню політику, розробити власну аграрну програму, фінансову систему, сприяти українізації суспільства, розвитку національної культури, ідеї. Але вони не змогли виробити чіткої програми дій, політичної платформи, що разом з протиборством, амбіціями, нездатністю до компромісів, відсутністю загальної соціальної платформи, нежиттєздатними економічними перетвореннями призвело до їхньої ліквідації. Спільна мета має породжувати спільні шляхи її досягнення. У політиці слід відкидати власні амбіції. Держава не може існувати без підтримки і згоди всіх верств населення, міжнародної економічної підтримки, без стабільної соціальної бази. Потрібен час для отримання результатів від розв’язання культурологічних проблем.

Такі державні утворення, як Радянська Україна, Кубанська Республіка не були виразно національно-державними. Вони базувалися на різнорідних станових і космополітичних принципах. Результатом прямого зовнішнього втручання і віддзеркаленням складної політичної боротьби було утворення інших радянських республік (Донецько-Криворізької, Галицької та ін.).