3. Утвердження України на міжнародній арені

На першому етапі становлення незалежної Української держави головним її завданням на міжнародній арені було: добитися визнання її незалежності та недоторканості кордонів світовою спільнотою і перш за все найближчими сусідами.

Після проведення всенародного референдуму, який підтвердив народну підтримку Акта незалежності України, вже наступного дня її визнали Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва. 5 грудня до них при­єдналося одразу п’ять країн — Аргентина, Болгарія, Болі­вія, Росія і Хорватія. 25 грудня 1991 р. і США визнали Україну та незабаром встановили з нею дипломатичні відно­сини. Загалом за грудень 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. Протягом першого року існування українсь­ку державність визнали понад 130 країн світу, дипломатичні відно­сини було встановлено у повному обсязі зі 106 з них, а 40 держав відкрили у Києві свої представництва. До січня 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових двосторонніх договорів.

Оскільки Росія як правонаступниця СРСР перебирала на себе всі фінансові борги колишнього Союзу, вона в той же час отримала всю його закордонну власність. Відтак долаючи різноманітні ускладнення, МЗС України по­чало створювати мережу власних посольств. Однією з найважливі­ших була кадрова проблема. Проте вже на початок третього тисячоліття за кор­доном діяло 55 українських посольств, 8 постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях, 10 генераль­них консульств.

Основні засади зовнішньої політики Української дер­жави були закладені ще Декларацією про державний су­веренітет України, в якій проголошувались наміри України стати нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Україна визнавала перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритети загальновизнаних норм між­народного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Декларація власної лінії на міжнародній арені була схвалена 2 лип­ня 1993 р. Верховною Радою України в документі «Основні на­прями зовнішньої політики України». У ньому вказувалося, що Україна прагне повномасштабного входження до світово­го співтовариства; забезпечує захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном; здійснює відкриту зовнішню політику і бажає співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежнос­ті від окремих держав чи груп держав; засуджує практики «подвій­них стандартів» у міждержавних відносинах і війни, як знаряддя національної політики та прагне до вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними засобами; гарантує дотримання принципів взаємопо­ваги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших дер­жав.

Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусі­дів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Прі­оритетними сферами зовнішньополітичної діяльності ви­значено розширення участі в європейському регіонально­му співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН, дієва співпраця з державами Європей­ської співдружності та НАТО. Юридично основні принципи зовнішньополітичної діяльності було закріплено в прийнятій у 1996 р. Конституції України.

Проголосивши бажання стати без’ядерною державою Україною була під­писані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 р.). До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї. 14 січня 1994 р. у Москві президенти України, США і Росії підписали тристоронню заяву, згідно з якою США та Росія пообіцяли надати Україні га­рантії безпеки, як тільки вона стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Крім того, Україні мали компенсувати вар­тість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ра­кетах, розташованих на її території. 16 листо­пада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до ДНЯЗ. 5 грудня 1994 р. в Будапешті президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великобританії надали Україні га­рантії безпеки. Окремі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції. У 1996 р. Українська держава виконала взяті на себе зобов’язання, остаточно позбувшись третього за розміром у світі ядерного арсеналу.

Важливою подією на шляху європейської інтеграції України, свідченням її незалежної й рівноправної міждержавної політики, стало підписання Президентом Л.Кравчуком 26 лютого 1992 р. у сто­лиці Фінляндії Гельсінкського заключного акта. Головним прин­ципом цього документа було положення про відсутність територі­альних претензій та непорушність кордонів. У червні 1997 р. під час офіційного візиту Президента України Л. Кучми до Румунії було підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між двома державами. У ньому фіксувалося взаємне визнання існую­чих кордонів. У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено україн­сько-молдовський Договір про державний кордон. Не виникло проблем із Білоруссю.

Однак Росії, визнання України, не перешкодило висунути свої територіальні претензії. У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації заявила, що акти про передачу у 1954 р. Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. Російський парламент у липні 1993 р. виніс безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Рада Без­пеки ООН висловила здивування з цього приводу, а Пре­зидент РФ Б. Єльцин змушений був визнати юридичну неспроможність такого рішення.

В червні і серпні 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин на зуст­річах у Криму досягли домовленості про встановлення под­війного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. До­мовленість не розв’язувала проблеми, але зменшила напру­женість між двома країнами. 17 червня 1993 р. у Москві президенти врешті вирішили суперечку щодо Чорноморського флоту, який був поділений у пропорції 50% на 50%.

Переговори про укладення повномасштабного рамко­вого договору між Україною і Росією тривали роками. Договір про дружбу, співробітництво і Партнерство, був парафований у 1995 р., а підписаний лише 30 травня 1997 р. У квітні 1999 р. Президент Росії підписав ратифікований Держав­ною думою і схвалений Радою Федерації російсько-укра­їнський Договір. У Договорі між іншим зазначалося, що сторони «визна­ють територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Однак Росія тривалий час безпідставно зволікала з делі­мітацією кордону між нашими країнами. Тільки в січні 2003 р., під час приїзду президента В.Путіна в Київ, було нарешті підписано Договір про суходільний кордон між Росією та Україною. Проте кордон в азовському морі, статус Керченської затоки досі не визначені, із-за завищених претензій Росії. Це сприяло виникненню силового протистояння між країнами в цьому регіоні в жовтні 2003 р. (Тузлинська криза).

Підтримуючи курс на співробітництво в межах СНД, Україна послідовно виступає проти на­дання СНД статусу суб’єкта міжнародного права, заперечує проти створення будь-яких наднаціональних органів. Вона не підписала Договору про колективну безпеку, Статуту СНД та цілу низку інших документів, які могли б якимось чином обмежити її суверенітет. У відстоюванні своєї позиції щодо СНД Україна спирається на підтримку Грузії, Узбекистану, Азербайджану, Молдови разом з якими вона у 1997 р. створила міждержавне об’єднання під назвою ГУАМ. Юридично Україна сьогодні не повноправний член СНД, а лише «країна-учасниця» з асоційованим статусом, і розглядає співдружність на нинішньому етапі як інструмент економічного співробітництва.

Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоди про Партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого є її стратегічною метою. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спіль­ної стратегії ЄС щодо України. Однак замість асоційованого членства в 2003 р. Україні було надано статус «країни-сусіда ЄС» та укладено низ­ку угод про спрощення візового режиму.

Вже на 1 січня 1995 р. Україна була членом 37 міжнародних між­урядових організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного ва­лютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, а в наступ­ному — Центральноєвропейської ініціативи, куди входили 15 дер­жав Центральної і Східної Європи. Важливою була участь нашої країни в роботі Чорноморського економічного співтовариства, яке з 1998 р. набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації. У вересні 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Європи. Упродовж 2000—2001 рр. Україна виконувала почесні обов’язки непостійного члена Ради Безпеки ООН. Активною є участь українських військових у миротворчих силах ООН.

У 1994 р. Україна приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». У лип­ні 1997 р. у Мадриді між Україною та Організацією північноатлантичного договору (НАТО) було підписано «Хартію про особливе партнерство». В 2003 р. мету вступу до НАТО було зафіксовано ВР України у законі «Про основи національної безпеки України». Українські військові частини неодноразово провадили спільні військові навчання з військовими підрозділами країн НАТО.

В результаті «помаранчевої революції» істотно поліпшився імідж України у світі. У зовнішній політиці завер­шився період т. зв. багатовекторності, що обумовлювався як енергетичною залежністю від Росії, важливістю її економічних ринків для України, так і політичною залежністю українського керівництва від впливу Росії, електоральних симпатій великої частини українського населення, економічної підтримки південно-східних регіональних еліт, а також значною мірою визначався негативним іміджем українського керівництва в світі. Нове керівництво України рішуче заявило про намір інтегруватися до Євросоюзу та НАТО.