Лекція 9. Українські землі у складі російської імперії наприкінці хvііі — в першій половині хіх ст.

1. Політико-адміністративне становище українських земель. Закріпачення селянства.

2. Українські терени у війнах Російської імперії і доля козацтва. Освоєння Українського Причорномор’я.

3. Соціально-економічний розвиток України.

4. Опозиційний рух.

5. Культура України наприкінці ХVІІІ — в першій половині ХІХ ст.

1. Політико-адміністративне становище українських земель. Закріпачення селянства

Історики цей період називають по-різному: М. Грушевський та І. Крип’якевич — «Історія України в добу Відродження»; О. Субтельний та П. Єфименко — «Історія України під імперською владою Росії та Австро-Угорщини»; радянські історики — «Історія України в період кризи феодальної системи та утвердження капіталізму». Всі ці назви правильні, можна ще додати «Історія України нового часу» або «в період визрівання передумов для нової національно-визвольної революції». В цей час відбулися значні зміни в економіці та політиці: технічний переворот у промисловості, утвердилися ринкові й капіталістичні відносини, змінилася соціальна структура населення, сформувалися класи робітників і буржуазії, прошарок національно свідомої інтелігенції. Розпочинається нове національне відродження — розгортається рух, що орієнтується на зразки демократичних ідей. Відбувається становлення нової української національно-професійної культури. В ХІХ ст. в загальних рисах формується українська нація.

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх для подальшої централізації Російської імперії. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки починають реорганізовувати у регулярні військові частини. Протягом 1763—1764 рр., незважаючи на опір частини козацької старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки було перетворено на регулярні гусарські. Маніфестом від 28 липня 1765 р. полково-сотенний устрій Слобожанщини взагалі скасовувалися. Місцеві козаки позбавлялися прав та привілеїв і ставали «військовими обивателями». Натомість у цьому регіоні України було створено Слобідсько-Українську губернію на чолі з царськими урядовцями, пізніше перетворену на Харківське намісництво.

За часів правління Катерини II Лівобережна Україна почала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. Як уже згадувалося, у 80-х рр. XVIII ст. українські землі ввійшли до складу новостворених намісництв: Київського, Харківського, Чернігівського і Новгород-Сіверського. Водночас з’являються й Харківське та Катеринославське намісництва. В новостворених адміністративних одиницях запроваджується єдина для всієї Російської імперії система управління. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. Намісник, який очолював правління кількох губерній, зосереджував у своїх руках майже всю адміністративно-політичну владу. До складу правління входили губернатори, віце-губернатори, радники. Чіткого розподілу функцій виконавчої влади такий порядок не забезпечував.

Указом від 28 червня 1783 р. замість лівобережних козацьких полків створювалися десять кінних карабінерних полків регулярної армії. Козацькі старшини або залишалися на службі й одержували російські офіцерські чини, або йшли у відставку. Козаки, з яких формувалися нові військові підрозділи, тепер називалися казенними хліборобами, або державними селянами. За наказом Катерини II до Петербурга вивезли козацькі військові клейноди: прапори, печатки, гармати. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини було створено Малоросійську губернію. Фактично й законодавчо ліквідувавши автономію (Гетьманщину 1764), Запорозьку Січ (1775), полково-сотенний устрій (1781) і запровадивши кріпацтво (1783), царський уряд у ХVІІІ ст. вважав Україну однією з «областей», що входили до складу «єдиної й неподільної» імперії.

На початку ХVІІІ ст. Польща втратила колишню могутність, а на її території почалися боротьба за владу між різними магнатсько-шляхетськими угрупованнями, народні повстання. Це дало підстави іноземним державам втрутитися в польські справи. Невдовзі сусідні країни, насамперед Росія, Австрія та Пруссія, вирішили розділити польські території. Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі 1772, 1793, 1795 рр. між Росією, Австрією та Пруссією українські землі відійшли до Австрії та Росії. Під владою Російської імперії опинилися Правобережна, Лівобережна та Південна Україна. До Австрії перейшли землі Західної України: Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина. Загальна площа території, заселеної українцями, наприкінці XVIII ст. становила близько 700 тис. км². З них у складі Російської імперії перебувало 85%, Австрійської — 15% території. На цих територіях проживало відповідно, 8,2 та 3,5 млн. чоловік.

Після другого поділу Польщі Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі ввійшли до складу Російської держави. У 1793 р. на честь російської імператриці Катерини II було викарбувано медаль з написом: «Повернула те, що було відірване». У травні 1793 р. на цих землях було створено Ізяславське намісництво (генерал-губернаторство), яке поділялося на Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. Протягом 90-х рр. XVIII ст. на територію Правобережжя поширилися російські закони та дія загальноімперських установ.

У результаті третього поділу Польщі до Російської держави відійшла Західна Волинь. Територію колишніх Ізяславської й Брацлавської губерній та Кам’янецької області тепер стали охоплювати три губернії: Волинська, Брацлавська і Подільська. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Київського, а на возз’єднаній території Правобережної України утворено дві губернії: Подільську й Волинську.

За указом від 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва», останні ліквідовувалися, і після деяких реорганізацій стабілізувався поділ імперії на губернії і повіти. Цим указом правобережні українські землі було поділено на три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Групи губерній могли об’єднуватися в генерал-губернаторства, особливо у воєнний час. Так, Київське генерал-губернаторство утворювали Київська, Волинська і Подільська губернії, Новоросійське — Катеринославська, Таврійська й Херсонська, Малоросійське — Чернігівська та Полтавська, Харківське — Харківська і Воронезька губернії. Генерал-губернатори, призначувані царем і підзвітні сенату, окрім адміністративних функцій, мали також повноваження командувачів військами округу. Новим найвищим місцевим органом стало губернське управління. Влада губернатора й губернського управління була копією самодержавної влади. Губернатори мали право одноосібно вирішувати будь-яке питання в усіх сферах життя, зокрема судові та фінансові.

З 1815 р. до Росії входять Холмщина і Підляшшя, спочатку в складі так званої «Конгресівки», що зберігала основи польського права і суспільного укладу, а після скасування в 1831 р. польської автономії — в складі трьох губерній — Сідлецької, Люблінської, Гродненської.

На кінець 30-х рр. XIX ст. остаточно сформувався російський адміністративно-територіальний устрій східноукраїнських земель (Лівобережжя, Правобережжя та Степ), які було поділено на 9 губерній, об’єднаних у три генерал-губернаторства. На Лівобережній Україні було утворено Малоросійське генерал-губернаторство з центром у Харкові, що включало Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії. На Правобережній Україні — Київське генерал-губернаторство з центром у Києві: Київська, Подільська (губернський центр — Кам’янець-Подільський), Волинська (губернський центр — Житомир) губернії. До складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства з центром в Одесі входили Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії, Бессарабська область (з 1873 — губернія). Губернії поділялися на повіти, які очолювали капітани-справники. Кількість повітів коливалася від 17 (найбільше) у Волинській губернії до шести (найменше) у Херсонській. Для посилення бюрократичного нагляду на місцях у 1837 р. повіти поділили на стани, очолювані поліційними приставами, які спиралися на підлеглих їм соцьких і десяцьких.

Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. історично склалися такі ареали проживання українців: Лівобережна Україна (придніпровські області Лівобережжя); Слобожанщина (нині — Харківська, частина Сумської, Донецької, Луганської областей України та Воронезької, Бєлгородської й Курської областей Росії); Правобережна Україна (територія Київщини, Поділля, Волині, що увійшли до складу Росії внаслідок поділів Польщі); Південна (Степова) Україна (заселена козаками, кримськими татарами, німецькими, сербськими, грецькими, болгарськими переселенцями); Область Війська Донського (так зване Азовське військо); Кубанська Україна (заселені українцями землі Північного Кавказу); Підкарпатська Україна (нинішнє Закарпаття); Північна Буковина (Чернівецька область та Мармарощина — частина Румунії); Східна Галичина (нині — Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області й частина Польщі — Лемківщина, Перемишлянщина, Холмщина, Ярославщина).

У другій половині 20-х — на початку 60-х рр. ХVІІІ ст. селяни перетворюються на кріпаків на Лівобережжі й Слобожанщині, де поміщики виступили проти переселення селян з губернії в губернію. У 1727 р. постановою Генеральної військової канцелярії було обмежено селянські переходи. 29 травня 1738 р. сенат видав указ про заборону поміщикам у межах російських губерній приховувати в своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. поширила дію цього указу й на територію Лівобережжя. У 60-ті рр. ХVІІІ ст. було законодавчо закріплено право великих землевласників без суду й слідства відправляти залежних селян «за предерзости» на каторжні роботи в Сибір та на поселення, віддавати на свій розсуд і в будь-який час у рекрути. 3 травня 1783 р. вийшов імператорський указ, що остаточно прикріплював селян до місць їхнього проживання на час останньої ревізії 1782 р., забороняючи залишати своїх власників. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосництво на Лівобережжі й Слобожанщині.

Закріпаченню підпорядковувалося і станове судочинство, яке на Лівобережжі здійснювалося генеральним судом, а на місцях — повітовими дворянськими судами. Суди розглядали спірні питання між дворянами. Селян-кріпаків судили самі дворяни. Для священиків діяв окремий суд. На Правобережжі певний час іще зберігалися земський та підкоморські суди, що розглядали межові й земельні справи.

На Лівобережжі та Слобожанщині вибухнули селянські повстання після царського указу про закріпачення 1783 р. Наприкінці XVIII ст. на Лівобережній Україні відбулося близько 50 селянських заворушень. Так, повсталі в с. Турбаях на Полтавщині у 1789 р. створили самоврядування, яке діяло до їхнього розгону в липні 1793 р.

Указом від 3 квітня 1783 р. Катерина ІІ законодавчо затвердила поділ усього українського населення на стани так, як його зафіксувала перед цим ревізія 1782 р. Українське населення поділялося на дворянство, купців, міщан, селян, духовенство і козаків. Більшість населення становили селяни: на Лівобережній Україні — приблизно 58% від усього населення: козаки — 31%, інші — 11%. Відсоток «малоросійського» міщанства та купецтва — 3. Загалом у Російській імперії приватні й державні селяни становили 88%, а міщани та купці — 3%. Українців на території Російської імперії у 60-х рр. XVIII ст. було близько 15% від усього населення.

Закріпачені селяни почали переважати. Так, на Правобережжі більшість селян були кріпаками (від 74% на Волині до 91% — на Поділлі), а кріпосницька політика уряду вела до суттєвого зменшення частки вільних селян і на Слобожанщині (з 50% у кінці ХVІІІ ст. до 26,7% на середину ХІХ ст.). На Лівобережжі 1/3 селян становили козаки (прирівняні до державних селян), що мешкали на хуторах. У південній частині України кріпацтва не існувало до 1795 р.: тут переважали переселенці, вільні селяни, відставні солдати. Кріпаки рекрутувалися до армії за розкладкою на кожне село. Проте поміщик міг віддати будь-якого селянина в солдати за найменшу провину. 25-річний термін служби був справді жорстоким покаранням.

Українське купецтво формувалося під впливом господарських потреб, спеціалізації окремих регіонів, виникнення ринків, хоча й поступалося єврейському за кількістю та капіталом. Частина заможних селян і козаків у першій половині ХІХ ст. отримала статус військових поселенців. У середині ХІХ ст. в Україні налічувалося 25 військових поселень, що охоплювали 2,4 млн. десятин землі та 554 тис. населення. Звільнені від державних податків поселенці змушені були утримувати на постої солдатів. Незаінтересованість у результатах власної праці, численні виступи проти примусової форми господарювання прискорили ліквідацію військових поселень (1857 р.).

Старшина одержала в 1785 р. права російського дворянства. На неї поширювалася чинність «Грамоти на права, вольності й переваги благородного російського дворянства». Цей царський документ фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права. Міські мешканці опинилися в привілейованому становищі, бо, згідно з «Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії» (21 квітня 1785), за ними закріплювалися й охоронялися законом власність і володіння. Великі кошти зосередилися в руках старшинських і дворянських родин: Апостолів, Ґалаґанів, Скоропадських, Маркевичів — на Лівобережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших — на Слобожанщині.

На початку ХІХ ст. на Лівобережжі українці становили 98, 1%, на Слобожанщині — 85,9%, на Правобережжі — 88%, у Степовій (Південній) Україні — 71,5%. У 9 українських губерніях на 1811 р. проживало 8,7 млн. чол., а на 1863 р. — 13,6 млн. чол. Упродовж ХІХ ст. населення України в межах Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн. чол.) переважно за рахунок міграції інших етнічних груп. Міграційна політика царизму стала одним із важливих важелів інтеграції України до складу імперії, її поглинення й русифікації. Російський царизм заохочував до заселення українських земель росіян, сербів, німців, греків, болгар тощо. Групи національних меншин в Україні зосереджувалися переважно в містах і промислових селищах, тяжіли до промисловості й торгівлі. Купецтво, ремісники, шляхта були за національністю здебільшого поляками та євреями.