3. Культурне і духовне життя в Україні на початку 1950-х у середині 1980-х рр.

Процеси десталінізації і лібералізації політичного та суспільного иття перш за все проявились у змінах в духовній сфері країни після XX з’їзду КПСС. Суспільне життя стало динамічнішим, розкутішим, менш регламентованим. Цей період отримав назву «відлиги». Виразником духовної атмосфери цього часу в суспільстві, став рух творчої молоді — шістидесятників. У руслі лібералізації громадського життя вони прагнули самостійно переосмислювати події минулого і явища сучасності, прагнули обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

Перший паросток пробуд­ження було започатковано публікацією в червні 1955 р. в «Литературной газе­те» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Імпульси творчої свободи найактивніше підхопили письменники і поети. Виходить повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В.Сосюри, Л. Первомайського «Ди­кий мед», роман Гр. Тютюнника «Вир». Поетичні вечори І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії. Справжнього громадян­ського звучання була сповнена поетична творчість В. Симоненка, В. Стуса.

В пресі в цей час відкрито порушувались питання про збере­ження української мови та розширення сфери її вживання. На захист української мови виступили відомі українські письменники М. Рильський, О. Гончар, Н. Рибак та ін. В цей пе­ріод книжки українською мовою становили найбільший від­соток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. — 53%, у 1958 — 60%, у 1960-му — 49%.

У 1950—80-ті рр. україн­ське музичне мистецтво збагатилося операми Г. Майбороди і В. Губаренка, симфоніями В. Кирейка і А. Штогаренка, кантатами В. Рождественського і А. Філіпенка, творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася тво­рами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, Т. Яблонської.

У літературі виділяється творчість О. Гончара, М. Стельмаха, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, поезія Л. Костенко, І. Драча, В. Стуса, Б. Олійника, В Симоненка. В кінематографі можна відзначити фільми М. Параджанова «Тіні Забутих предків», І. Миколайчука «Вавилон XX», Ю. Ілієнко «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть тільки «старики».

В науковій сфері у цей час плідно працювали дослідники під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Вчені Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих ма­теріалів АН УРСР 1961 р. першими в світі одержали штучні алмази.

На початку 60-х pp. у Києві, а згодом — у Львові було створено клуби творчої молоді (КТМ), які стали осередка­ми шістдесятників, центрами їхньої громадської діяльності. Літературно-мистецькі й меморіальні вечори клубів, театральні постановки, виставки ху­дожників става­ли помітними подіями в громадському житті й нерідко справжнім викликом офіціозові.

Проте лібералізація тривала недовго. Вже з 1963 р. почалися цькування владою шістдесятників у пресі, перестали друкувати їхні твори, забороняли літературно-мистецькі вечори, було закрито клуби творчої молоді.

Рух шістидесятників значною мірою переплітався з діяльністю дисидентів — інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Більшість дисидентів спочатку (особливо у 60-х рр.) не виступала проти радянської влади, бажаючи «покращити систему», прагнула мирних, легальних форм діяльності. Питання, які порушували дисиденти, стосувалися демократизації політичного та суспільного життя СРСР, дотримання владою прав людини, становища України в складі СРСР, ру­сифікації, утисків національної інтелігенції і культури, мов­ної проблеми.

Головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів. Кількість людей, які протягом 60 — початку 70-х pp. заангажованих у різних формах дисидентської діяльності сягала майже тисячі чоловік.

Однією з головних форм діяльності дисидентів, в умовах обмеження політичних та демократичних свобод, було нелегальне видання публіцистичних творів і статей з актуальної суспільної тематики. 60—70-ті pp. стали епохою справжнього роз­квіту самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. З’явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола та інші. Іншими формами діяльності дисидентів були організації демонстрацій на захист національних чи громадянських прав. Вони надсилали пе­тиції й листи протесту проти репресій у найвищі партійні та державні інстанції. Створювали правозахисні організації. Іноді акції протесту набирали крайніх форм. Так у 1968 р. колишній в’язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська, з вигуками: «Хай живе вільна Україна», здійснив демонстративне самоспалення на Хрещатику.

Український дисидентський рух мав три основні течії: Правозахисну, або демократичне дисидентство, було представлено Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод про права людини. УГГ утворилася у листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили 37 чол., зокрема О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за відновлення української греко-католицької і автокефальної православної Церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Ромашок, Й. Тереля. Національно орієнтоване дисидентство, що засуджу­вало московський (російський) шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. До цього напряму належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною рисою всіх трьох напрямів дисидентства було залучення до сфери своєї діяльності національного фактору.

Влада жорстоко переслідувала дисидентів. Так у травні 1961 р. в Львівському обласному суді відбувся судо­вий процес над Українською робітничо-селянською спілкою — УРСС, організованою у 1959 р. Левком Лук’яненком. УРСС мала програму, що ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. У 1961 р. у Донецьку було засуджено групу дисидентів, очолювану журналістом Григорієм Гайовим. У 1962 р. у Запо­ріжжі відбувся суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. В серпні 1965—1966 рр. у декількох містах України за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді» було засуджено кілька десятків чоловік з кола шіст­десятників. Дисидентів не лише ув’язнювали (нерідко за кримінальними статтями), влаштовували провокації, але й часто силоміць запроторювали до психлікарень, позбавляли громадянства і висилали з країни, в крайньому разі таємно вбивали (так влада ліквідувала В. Стуса і В. Симоненка).

Після утвердження в Україні з 1972 р. нового керівника республіки В. Щербицького і призначення В. Маланчука на посаду секретаря ЦК Компартії України з питань ідеології ідеологічний тиск і переслідування інакодумців значно посилились. Тривали широкі політичні та культурні репресії у 1972, 1977—1978 рр. На цьому тлі прийнята в 1978 р. нова Конституція УРСР (калька союзної, прийнятої роком раніше), попри деякі нові досягнення в соціальній сфері, виявилась верхом лицемірства щодо громадянських прав, хоча їхнє дотримання і гучно декларувалося в її статтях.

У республіці все більше посилювалася русифікація. Цьому цілеспрямовано сприяла політика московського центру. Так, закон 1958 р. надавав право батькам вибирати для свох дітей мову навчання. У 1978 р., вийшла директива Міністерства освіти УРСР про: «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». А у травні 1983 р. постанова ЦК КПРС «Про додат­кові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в за­гальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік».

В результаті за 1960—1980 рр. україномовних шкіл у республіці поменша­ло на 8,7 тис. Якщо в 1960/1961 навчальному році шко­ли з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/1971 — 60,4%, в 1976/1977 — 57,8%. У 1991 р. лише близько 48% українських школярів навчалося українською мовою. На 1989 р. не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Луганську, Одесі, Миколаєві, Харкові. Українсь­ка мова витіснялася не лише зі шкіл, а й з вищих навчальних зак­ладів, театрів, державних і партійних організацій і установ, з газет та журналів. У вузах українською мовою у другій половині 1980-х рр. читалося лише близько 5% лекцій. Якщо в 60-х рр. на українському книжковому ринку понад 60% видань було українською мовою, то в липні 1990 р. — менше 20%. Згідно з політикою «злиття націй», російська мова пропагувалась як засіб міжнаціонального спілкування, а на практиці витискувала ук­раїнську з освіти, науки, культури, навіть на побутовому рівні.

Загалом потрібно відзначити, що важливими ознаками суспільної свідомості цих років були розчарування в комуністичних ідеалах та криза довіри до актуальної влади. Цьому сприяли соціальна несправедливість станових привілеїв партійної номенклатури, тотальна брехня і подвійна мораль влади, несправедливі зовнішньополітичні акції СРСР у Чехословаччині та Афганістані, економічна неспроможність «прогресивної» соціалістичної системи. За умов суцільної брехні й фальшу влади, високий тиск державних інститутів на суспільство, який проявлявся в повному контролі влади над громадсько-приватним життям громадян, з вимогами постійних проявів ідеологічної лояльності до режиму, викликали спротив і роздратування у людей. Тотальна монополія влади на істину в усіх сферах життя (духовній, економічній, політичній та ін.), обмеження системою можливостей і свобод громадян викликали все більше невдоволення суспільства.

Таким чином, характерною рисою суспільних процесів цього періоду в країні, було зростання невдоволення радянського населення багатьма аспектами існуючого в державі суспільно-політичного устрою. Позитиви розвинутого соціалізму (високі соціальні гарантії, безкоштовна освіта та медицина, низький рівень злочинності, національно-релігійна та соціальна-майнова рівність, відсутність расової дискримінації, забезпечення невисокого, але гарантованого матеріального рівня життя) вже не задовольняли високоосвічене урбанізоване населення. Тим більше, що розвинуті капіталістичні країни на кінець 60-х рр., будуючи «суспільство загального благоденства», також значною мірою досягли цих здобутків соціалізму. Натомість за рівнем матеріального життя, політичних, громадянських, економічних прав і свобод, свободи творчості і пересування, можливостей самореалізації, СРСР поступався Заходу і не відповідав ступеню розвитку високоосвіченого населення своєї країни, що прагнуло до розширення суспільних рамок.

Дисиденти були великою мірою виразниками цих суспільних прагнень і добивалися збільшення національних, громадянських та політичних свобод, тим паче, що вони декларувалися радянською конституцією. Проте, на відміну від капіталістичних країн, в основі суспільних систем яких лежать економічні засади приватної власності і законодавчо-правові принципи, СРСР тримався на єдиній ідеології, імперській військовій силі та повній монополії на владу комуністичної партії, що була адміністративно-економічним стрижнем державної системи. За цих умов, діяльність і вимоги дисидентів щодо свобод у політичній, ідеологічній, національній, економічній сферах життя реально підривали основи суспільної системи, і, звичайно, невідворотним наслідком мали репресії влади. Однак це вже не могло зупинити суспільної кризи в країні.