2. Професійно-національні рухи та політична боротьба в Україні у хх ст.

Погіршення економічної ситуації в країні на початку XX ст. призвело до посилення соціальних рухів. У 1900—1901 рр. відбулося понад 80 селянських виступів, що супроводжувалися потравами поміщицьких посівів та порубками приватних і казенних лісів, підпалами поміщицьких маєтків. Неврожай 1901 р. загострив становище селян Лівобережжя. У 1902 р. селянський рух тут охопив 337 сіл із населенням понад 150 тис. чоловік. Селяни відмовлялися працювати на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не допускали нікого, хто приходив найматися до поміщицьких маєтків. Навесні мешканці містечка Карлівки на Полтавщині захопили 2 тис. десятин поміщицької землі й засіяли її, брали харчові запаси в поміщицькій економії. З вимогами видати хліб виступили селяни кількох повітів Харківської губернії. Почалися погроми економій, у яких брали участь тисячі селян та сільськогосподарських робітників. 105 садиб і маєтків було розгромлено, доки війська розправилися з заворушниками. У 1903—1904 рр. сталося 400 виступів, які охопили 440 сіл. Усе це свідчило про невирішеність аграрного питання і зростання соціальної напруги на селі.

На початку XX ст. відбулися зміни в робітничому русі. Криза 1900—1903 рр. відчутно погіршила становище пролетарських верств, чим скористалися ліворадикальні сили. Під проводом марксистів було проведено першу маївку в Харкові (1900). Першотравневі страйки відбулися також у Києві, Луганську, Катеринославі, Миколаєві, а найбільші виступи робітників — на заводі Гретера і Криваненка у Києві, на шахтах Горлівки. Поряд з економічними, робітники висували політичні вимоги. У 1903 р. відбулося 35 політичних і економічних страйків, 12 політичних демонстрацій, у яких взяли участь 29 тис. робітників. У липні 1903 р. загальний політичний страйк охопив південь імперії, робітники висунули гасло «Геть самодержавство!».

У цей період розгортаються земсько-ліберальний та студентський рухи. Земський лібералізм виник як суспільне явище після скасування кріпацтва, тобто тоді, коли дворянство почало виявляти прагнення до обмеження самодержавного ладу за допомогою представницьких організацій — земств. Це були органи місцевого самоврядування, які виникли ще згідно з реформою 1864 р. про земства. У 1867—1868 рр. вийшла ціла низка урядових циркулярів, які встановлювали контроль над діяльністю земств. Відповіддю на це стало проведення земствами нелегальних з’їздів і поява нелегальної організації «Земський союз». Ліберально-демократичний рух у Наддніпрянській Україні став опозиційним. Було проведено 5 губернських земських зборів у Чернігові, Твері, Харкові, Полтаві й Самарі. Учасники земсько-ліберального руху висловлювали невдоволення реакційною внутрішньою політикою царського уряду і виступали за проведення реформ, скликання загальноросійського Земського собору, рішуче оновлення законодавства, надання всім громадянам політичних прав та свобод. Царські маніфести рясніли наказами губернаторам поставити земства «на місце».

На початку ХХ ст. виразником ліберально-демократичних ідей стала інтелігенція, яка сприяла зростанню опозиційності до уряду. 1902 р. в черговому урядовому законі судові повноваження земств передавались у відання бюрократії. А згодом законом «Про народне продовольство» земства відсторонювалися від контролю за продовольчими запасами та допомогою. У відповідь на такі урядові дії земства починають відкрито висловлювати протест. В результаті, у 1901—1903 рр. було створено Союз звільнення і Союз земців-конституціоналістів, куди ввійшли представники від Одеси, Києва, Сімферополя, Харкова, Чернігова. У 1904 р. земці послали до царя адрес з конституцією. Значно зросла роль земств у проведенні так званої «банкетної кампанії» 1904 р., влаштованої на честь 40-річчя судової реформи. Під час її проведення земствами у містах і містечках відбулися опозиційні мітинги та демонстрації, нерідко з антиурядовими вимогами й гаслами. Було організовано масові культурно-просвітні заходи, в яких брали участь широкі верстви української інтелігенції, відомі діячі національного руху. Серед таких заходів слід назвати урочисте відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького. Російсько-японська війна розколола табір лібералів: дехто виступив з ідеями не заважати уряду вести війну, але інші засудили його дії.

1900—1906 рр. стали найнеспокійнішим періодом в історії університетів. Студенти організовувалися в групи, гуртки, громади. Університетське керівництво перешкоджало їхній діяльності. Так, закінчення першого семестру 1900 р. в Київському університеті позначилося зібранням студентів, де висловлювалися протести проти наявного режиму, після чого понад 100 студентів було віддано в солдати. Розпочалося викладання українською мовою в Харкові професором М. Сумцовим та в Одесі професором О. Грушевським, але цю практику не схвалив уряд. У 1906—1907 рр. студентські організації виходять з підпілля вже твердо сформованими і готовими до перетворення на політичні партії.

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку ХХ ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників. Партії прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їх для здійснення своїх партійно-програмних вимог. В українському національному русі на початку XX ст. простежуються дві тенденції: посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний, формування опозиції представників інтелігенції (службовців, лікарів, учителів та ін.), які все частіше висували вимоги щодо надання політичних свобод, скликання Установчих зборів для розробки конституції. На початку XX ст. у Східній Україні з’являються перші політичні партії.

У 1900 р. в Харкові Д. Антонович (син відомого історика-»старогромадівця»), М. Русов та представники громад Києва, Полтави й Чернігова утворили Революційну українську партію (РУП). Програму під назвою «Самостійна Україна» для неї написав харківський юрист М. Міхновський, який проголосив прагнення поліпшити долю народу політичними засобами боротьби проти царизму. Членами РУП були переважно студентська молодь та учні навчальних закладів. Поширюючи серед українства листівки та прокламації, партія дотримувалася мирних форм політичної діяльності. Свої ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних політичних видань — газети «Селянин» і журналу «Гасло».

В умовах розгортання революційного руху від РУП в 1902 р. відкололася група активістів, які на чолі з М. Міхновським заснували Українську народну партію (УНП) — політичну організацію націоналістичного напряму під гаслом «Україна для українців».

У 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолюване Б. Ярошинським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП), яка була малочисленною й скоро занепала.

Вийшовши з РУП, студенти М. Меленевський-Басков і О. Скоропис-Йолтуховський у 1904 р. створили Українську соціал-демократичну спілку (Спілка). Вона закликала пролетарів міста й села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала, а земельне питання пропонувала розв’язати на всенародній конституційній раді. Друкували у Львові газету «Правда», а розповюджували її в Наддніпрянщині. Найпопулярнішою була серед робітників-залізничників і сільськогосподарських робітників. 1905 р. Спілка (близько 6 тис. членів) на правах автономної секції влилася до очолюваної Г. Плехановим та Ю. Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Найактивніше спілчани співпрацювали з бундівцями — членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі й Росії» (бунд — євр. «союз»). У 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — «Правду» — передала Л. Троцькому, який зі своїми прибічниками вийшов із РСДРП й створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу.

У 1905 р. Революційну українську партію було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка на чолі з письменником В. Винниченком, журналістом С. Петлюрою і вченим-соціологом М. Поршем заявила про намір захищати інтереси українських робітників.

У 1904 р. було утворено Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком. Невдовзі від неї відкололася Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. У 1905 р. вони об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП) (Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко) і виступали за надання Україні автономії в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.

Майже всі українські політичні партії виступали за автономію України у складі майбутньої федеративної Росії, лише УНП — за самостійність України. Поширення в Україні набувають російські, єврейські, польські партії, що висували конкретні й зрозумілі вимоги.

Програма РСДРП передбачала широке місцеве та обласне самоврядування для місцевостей з різними особливостями та складом населення; незалежно від раси, релігії і національності право на освіту; право вживати рідну мову на зборах, у місцевих і громадських установах; право на самовизначення за всіма націями, які входять до складу держави. Конкретно українського питання організації РСДРП не торкалися, а всю свою літературу випускали російською мовою.