Персоналії

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687—1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Народився в с. Мазепенцях під Білою Церквою у 1629 р. (існує 4 варіанти дати його народження: 1623, 1632, 1639, 1644 рр.). Його батько — Адам-Степан Калитинський — військовий шляхтич православної віри, який служив королю під покровительством Петра Могили, а мати — Марина Мокрицька — дочка козацького полковника. Отримав освіту в Києво-Могилянській академії і єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими даними — в Полоцьку). Служив пажем при дворі польського короля Яна Казимира ІІ, потім навчався у Нідерландах військово-артилерійській справі. У 1663 р. повернувся в Україну і після смерті батька одержав посаду чернігівського підчашого (1665 р.). Був послом за гетьмана П. Тетері, очолював охорону гетьмана П. Дорошенка. Незабаром став генеральним писарем. Згодом вступає на службу до лівобережного гетьмана І. Самойловича. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі старшинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній політиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петровських реформ ставляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, починає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав’язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Карлом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля і підписує угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козацтва, гетьман був змушений спиратися переважно на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховувався в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710—1714 рр., голова української політичної еміграції (1714—1742). Народився в Косуті, недалеко від Вільна. Походив з родини чеських дворян, котрі осіли у Великому Князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військової канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до регента (управителя) справами генеральної гетьманської військової канцелярії. Його ім’я вперше згадується в козацьких документах 1698 р. Того ж року одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За протекцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. став генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська й старшини виїжджає до Бендер, де після смерті Мазепи Орлика обирають новим гетьманом. Наслідуючи політику І. Мазепи, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобережну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — до Молдови. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, написав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів: «Вивід прав України» (1712), «Маніфест до європейських урядів» (1712).

Прокопович Феофан (1681—1736) — церковний діяч (світське ім’я — Єлеазар, при хрещенні був названий Єлисієм). Народився Феофан Прокопович 8 червня 1681 р. в Києві, у родині купця. Рано осиротів, і його забрав до себе дядько по матері (Феофан Прокопович). У 1684 р. семирічного Єлеазара було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався впродовж трьох років. А восени 1687 р. вступив до Києво-Могилянської колегії. Після її закінчення їде до Львова, де стає греко-католиком, прибравши ім’я Самійло. Тут протягом двох років викладає поетику та риторику в місцевій школі, а згодом стає її префектом. Одержавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушає до Рима, де 1698 р. вступає до колегії св. Афанасія. Навчаючись у Римі й мандруючи країнами Європи, Прокопович переймається ідеями гуманізму, Просвітництва й Реформації, які потім проповідує все своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та системи управління Ватикану. Набутий досвід знадобиться йому в майбутньому при здійсненні реформ православної Церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним, а 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства постригається в ченці, прибираючи ім’я свого дядька Феофана Прокоповича. 1705 р. він — уже професор поетики Києво-Могилянської академії. З 1706 р. викладає риторику, а впродовж 1707—1709 рр. — філософію, фізику, геометрію. Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. Він пропагує філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз’яснює вчення Коперника і Галілея. Визнаючи Бога як основу всього сущого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається на основі власних законів, вона не створюється й не знищується. За період читання курсу богослов’я у Києво-Могилянській академії з 1712 по 1716 р. Ф. Прокопович написав сім трактатів, у яких намагався викласти основні богословські догми. Одним з перших у Росії Прокопович використовував мікроскоп, телескоп. На початку 1716 р. Феофан стає найближчим радником Петра І з питань освіти і Церкви, науки, культури, права тощо. 2 червня 1718 р. Ф. Прокоповича призначено єпископом Псковським. Він одразу зайняв позицію, яку зумів утримати до кінця свого життя. Схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, дбав про розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва. 14 лютого 1721 р. відкрився найсвятіший Синод, одним з віце-президентів якого було призначено Ф. Прокоповича. Після смерті царя Петра І Прокопович виступив на боці Катерини І, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні й світські справи залишився міцним. Саме Катерина І у червні 1725 р. призначила Прокоповича новгородським архієпископом, а в липні того самого року в Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. Похований у Новгородському Софійському соборі.

Скоропадський Іван (1646—1722) — гетьман. Народився 1646 р. в м. Умані. Добре освічена людина, з великим життєвим досвідом. Життя діда майбутнього гетьмана — Федора — припало на першу половину XVII ст. Він загинув у битві під Жовтими Водами у 1648 р. Батько Ілля жив в Умані, мав трьох синів. Свою кар’єру І. Скоропадський починав з писаря, потім служив у військовій канцелярії гетьмана Самойловича. Там він виявив себе як тямущий штабний офіцер та здібний дипломат, що не раз виконував делікатні доручення гетьмана, брав участь у переговорах у складі різних делегацій. Призначення Івана Скоропадського в 1706 р. полковником Стародубського полку для 60-річного офіцера було, по суті, почесною відставкою. Немає жодних свідчень стосовно того, що Скоропадський був принциповим противником політики Мазепи чи його особистим ворогом. 6 листопада 1708 р. відбулася козацька рада, на якій гетьманом України було обрано Скоропадського. Літній, навчений життям, поміркований і не схильний до авантюр І. Скоропадський здався цареві найприйнятнішим для такої посади. Він сам звернувся до Петра І з вимогою повернути Україні її давні автономні права, шанувати її козацькі звичаї, дати гетьманові змогу відродити місцеву адміністрацію, яку дедалі наполегливіше витісняло російське чиновництво. Звісно, цар не задовольнив жодної з цих вимог, а сам гетьман опинився під сильною підозрою росіян як прихований «мазепинець». І. Скоропадський так і не зміг домогтися ліквідації Малоросійської колегії. Глибоко вражений цією невдачею, стомлений літами й далекою дорогою, гетьман повернувся в Україну і невдовзі (3 червня, за іншими даними — у липні 1722 р.) помер.

Апостол Данило (1654—1734) — гетьман. Народився 4 грудня 1654 р. в козацькій сім’ї. Його батько — Павло Єфремович — походив з Молдови і належав до старовинного знатного роду. Оселившись на Лівобережній Україні, він записався до козацького війська, 1658 р. став сотником, через рік — полковником Гадяцького, а згодом і Миргородського полків. Під час походів його не раз обирали наказним гетьманом. Один із синів Павла Данило у 1682 р. очолив Миргородський полк. Данило — освічена людина, знавець військового мистецтва, дипломат. Освіту він здобув у Києві або Чернігові. Належав до однодумців І. Мазепи. 1689 р. Апостол супроводжував Мазепу до Москви, а в 1708 р. миргородський полковник зі своїми козаками відкрито, хоч і на короткий час, перейшов на бік Мазепи. Однак після роздумів і сумнівів у листопаді 1708 р. повернувся до Петра І, здобув його прихильність. Апостол брав участь у прутському й перському походах, у війнах Росії в Лівонії та Польщі. Наближалася російсько-турецька війна 1724 р., тому козацька старшина виступила з проханням обрати нового гетьмана. Ініціатором цих вимог став найавторитетніший полковник Д. Апостол. Але цар не погодився на вибори нового гетьмана. Всіх кинули до Петропавлівської в’язниці. Після смерті Петра І малолітній онук царя Петро II та його радник князь Олександр Меншиков, який мав на Лівобережжі величезні володіння й ворогував із Малоросійською колегією, дозволив вибори нового гетьмана. У 1727 р. в м. Глухові гетьманом Лівобережної України став 73-річний Д. Апостол. Гетьман упорядкував державну скарбницю, запровадив точний облік видатків, допоміг повернути запорожців на батьківщину після зруйнування 1709 р. Запорозької Січі. 1733 р. Апостола паралізувало. Нова російська цариця Анна Іоаннівна, яка вороже ставилася до України й була налякана здобутками гетьмана в утвердженні автономії, не дочекавшись його смерті, усунула козацьку старшину з уряду і владу над Україною передала князеві О. Шаховському. 17 січня 1734 р. 80-літній гетьман помер.

Розумовський Кирило (1728—1803) — останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745—1765). Походив з родини городового козака Козелецької сотні Чернігівського полку Григорія Розума. Народився у 1728 р. на козацькому хуторі Лемеші на Чернігівщині. Вирішальну роль у житті Кирила відіграв його старший брат Олексій. У дитинстві Олексій виявив здібності до граматики, допомагав дячкові сусіднього села правити службу і співав у церковному хорі, проте здебільшого пас батьківську та сусідську худобу з меншим братом Кирилом. 1731 р. російський полковник Ф. Вишневський, проїжджаючи селом, почув чудовий голос юнака і забрав його до Петербурга. Там Олексій Розум незабаром став Розумовським, графом і фаворитом цариці Єлизавети, управителем її маєтків і царського двору. Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією брата, який знайшов йому опікуна — академіка графа Г. Теплова. У його супроводі Кирило, після відповідної підготовки в Петербурзі, 1743 р. вирушив за кордон, де слухав лекції в Берлінському та деяких інших університетах, побував у Франції та в Італії, вивчав німецьку, французьку та латинську мови, географію, історію тощо. Навесні 1746 р. Кирило повертається з-за кордону і стає улюбленцем царського двору. 18-річного юнака призначають президентом Петербурзької Академії наук. Сама імператриця посватала за нього свою троюрідну сестру Катерину Наришкіну. До столиці прибула українська старшина, запрошена на весілля, яка з подачі О. Розумовського порушує клопотання про відновлення гетьманства в Україні. У травні 1747 р. цариця «ощасливила» їх указом про відродження гетьманату та призначенням гетьманом К. Розумовського. Спочатку новий гетьман досить серйозно взявся розбудовувати Українську державу. Ним було створено генеральний суд, а відтак відроджено й українську судову систему; упорядковувався адміністративно-територіальний устрій. Загалом гетьманування К. Розумовського характеризується як часи панування козацької старшини. Постійним місцем перебування гетьмана залишалися Петербург і Москва. Нова імператриця Катерина II, проголосивши себе наступницею справи Петра І, запропонувала К. Розумовському добровільно зректися гетьманства, що той і зробив. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. К. Розумовський отримав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування, а також м. Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац у Батурині. Помер 9 січня 1803 р.