Персоналії

Вітик Семен (1876—1934 або 1937) — український громадсько-політичний і державний діяч. Народився в с. Верхніх Гаях на Галичині. В 1899 р. разом із М. Ганкевичем, В. Охримовичем став одним із засновників Української соціал-демократичної партії. Обирався депутатом австрійського парламенту. В жовтні 1918 р. увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР—ЗО УНР, член Президії УНРади. У період Директорії УНР — голова президії Трудового конгресу України. 3 1919 р. перебував у еміграції у Відні, де видавав прорадянський журнал «Нова громада». В 1920-х рр. був одним із лідерів УСДП у Галичині. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. переїхав до Харкова. У 1933 р. заарештований за належність до «націоналістичної організації», яка нібито ставила собі за мету «відірвати Україну від Росії». Загинув у концтаборі.

Волошин Августин (1874—1945) — видатний український педагог, науковець і політичний діяч, президент Карпатської України. Народився у с. Келеничах (тепер Міжгірський р-н Закарпатської обл.) у сім’ї греко-католицького священика. У 1883—1892 рр. навчався в Ужгородській гімназії, 1893—1896 рр. — на теологічному факультеті Ужгородського університету. У березні 1897 р. був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. 1899—1900 рр. закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті й одержав диплом викладача математики та фізики. З 1900 р. почав працювати викладачем Ужгородської вчительської семінарії, в 1912—1938 рр. був директором цього закладу. В 1899 р. видав перший підручник української мови. За життя написав і видав за власний кошт 42 книги, здебільшого підручники й посібники для народних шкіл, праці з педагогіки, соціального виховання, дидактики, психології, логіки, історії педагогіки. У 1899 р. А. Волошин та його однодумці очолили засноване О. Духновичем «Общество св. Василія Великого», придбали друкарню і почали видавати художні твори, молитовники та іншу богословську літературу. А. Волошин видавав газети «Наука», «Село», масову серію дешевих книжок з настановами щодо створення кооперативів, читалень. Перед війною в краї діяло близько 420 кооперативів та близьких їм за напрямами роботи товариств. Включення Закарпаття до складу Чехо-Словаччини після Першої світової війни додало до наукової та культурної діяльності А. Волошина ще один аспект — політичний. У травні 1920 р. під безпосереднім його впливом утворюється товариство «Просвіта», яке відіграло велику роль у формуванні національної свідомості століттями відірваного від українських земель населення краю. Одночасно видавав релігійний місячник «Благовісник», тижневик «Українське слово», місячник «Учительський голос». У 1930 р. заснував «Учительську громаду» й був її почесним головою до 1938 р. Перу А. Волошина належать вірші, оповідання, повісті, п’єси. Автор низки педагогічних праць: «Педагогічна психологія» (1920), «Педагогіка і практика» (1920), «Коротка історія педагогіки» (1921), драматичних творів: «Маруся Верховинка» (1931), «Без бога ні до порога» (1935) тощо.

26 жовтня 1938 р. був призначений прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 р. став президентом цієї незалежної держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі, де з 1939 по 1945 рр. працював в Українському вільному університеті, був обраний його ректором. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами і перевезений до Москви. Помер у Бутирській в’язниці.

Кобилянська Ольга (1863—1942) — письменниця. Народилася в м. Гура-Гуморі на Буковині. З 1891 р. жила в Чернівцях, закінчила чотирикласну німецьку школу, глибші знання здобула шляхом самоосвіти. Основна проблематика творчості — емансипація жінки, обстоювання її права на працю і повноцінне духовне життя («Людина», «Він і Вона», «Царівна» та ін.). У пізніших творах звертається до сільського життя (оповідання «У св. Івана», «Банк рустикальний», повість «Земля»). Схильність до неоромантизму виявила в розробці народних легенд, у фантастичному зображенні природи як живої істоти, що має владу над людиною («Природа», «Битва» та ін).

Крушельницька Соломія (1872—1952) — співачка, педагог. Народилася у с. Білявинцях (тепер — Тернопільської обл.) Походить зі шляхетного й старовинного українського роду. В 1893 р. закінчила Львівську консерваторію, дебютувала у Львівській опері. Вокальну майстерність удосконалювала в Мілані та Відні. З тріумфом виступала на багатьох оперних сценах світу. У 1923 р. залишила оперну сцену і присвятила себе концертній діяльності. Здійснила турне по Україні, Європі, Америці. У 1894—1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах. Її єднали міцні дружні стосунки з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком та ін. У 1939 р. назавжди повернулася до Львова, де до кінця своїх днів вела клас сольного співу в консерваторії.

Кульчицька Олена (1877—1967) — український живописець і графік. Народилася в м. Бережанах (тепер — Тернопільської обл.) Художню освіту здобула, навчаючись у 1901—1908 рр. на художньому відділенні Львівської промислової школи та в 1903—1908 рр. — у Віденській художній промисловій школі. Деякий час подорожувала, ознайомлюючись із творчістю видатних європейських митців. У 1920—1930-х рр. викладала малювання в гімназіях Львова й Перемишля. У 1945—1951 рр. — викладач Львівського поліграфічного інституту (з 1948 р. — професор). Її пензлю належать картини: «Діти на леваді» (1909), «Жнива», «Бабуся», «Діти з свічками»(1913), серії акварелей — «Народна архітектура Західних областей України», «Народний одяг Західних областей України» (1920—1921), ілюстрації до творів М. Коцюбинського, І. Франка та ін. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1967, посмертно).

Левицький Євген (1870—1925) — відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у с. Сидорові Гусятинського повіту (тепер — Тернопільської обл.). Був одним із лідерів студентського руху. В 1892 р. обирався головою Всеслов’янського студентського конгресу у Відні. В 1890 р. разом із І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії — Української радикальної партії. Належав до правого крила УРП, яке в 1899 р. заснувало Українську національно-демократичну партію. Співавтор програм обох партій, працював у офіційному партійному органі УНДП — газеті «Народ», редактор «Будучности» (1899), «Свободи» (1901), «Діла» (1903). У 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. У 1914—1918 рр. за дорученням СВУ вів організаційну й просвітницьку роботу серед полонених українців у німецьких таборах. У 1918—1919 рр. — член Української Національної Ради ЗУНР — ЗО УНР. У 1919—1920 рр. — посол ЗУНР у Берліні та Празі. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми в різних періодичних виданнях.

Людкевич Станіслав (1879—1980) — визначний український композитор, музикознавець, фольклорист. Народився у Ярославі (тепер — Польща). Музичну освіту здобув у Віденському університеті. З 1909 р. — директор, а з 1919 р. — викладач Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, з 1939 р. — професор Львівської консерваторії. Його найвідоміші твори — кантата-симфонія «Кавказ», симфонічні поеми: «Каменярі», «Дніпро», «Мойсей», «Стрілецька рапсодія», хорові твори: «Вічний революціонер», «Косар», «Заповіт», опери «Бар Кохба», «Довбуш», численні обробки народних і стрілецьких пісень. Він написав працю «Галицько-руські мелодії» (1906), підручник «Загальні основи музики» (1921) тощо. Працював у журналах: «Артистичний вісник» (1905), «Музичний листок» (1925), «Музичний вісник» (1929—1934). С. Людкевич — перший професійний композитор на західноукраїнських землях, сприяв піднесенню музичної культури в краї.

Менцинський Модест (1875—1935) — визначний український співак. Народився у с. Новосілках Перемишльського повіту (тепер с. Великі Новосілки Мостиського р-ну Львівської обл.). У 1896 р. закінчив Самбірську гімназію. Деякий час навчався у Львівській духовній семінарії. Мистецтво співу опановував під керівництвом професора В. Висоцького у Львові та Ю. Штокгаузена у Франкфурті-на-Майні. З великим успіхом виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. У 1904—1908 рр. — перший тенор Королівської опери у Стокгольмі. В 1908—1909 рр. співав у Львівській опері, 1910—1926 рр. — соліст опери в Кельні. Прославився виконанням партій у операх Р. Вагнера («Зігфрід», «Летючий голландець», «Загибель богів», «Трістан та Ізольда»). За кордоном постійно виконував твори українських композиторів: М. Лисенка («Очі горять», «Минають дні», «Гомоніла Україна» — всі на слова Т. Шевченка), Д. Січинського («Дума про гетьмана Нечая», «Як почуєш вночі» — на слова І. Франка), Я. Ярославенка («Гей, закуй мені зозуле» — на слова В. Пачовського, С. Людкевича).

Мишуга Олександр (1853—1922) — видатний український оперний співак, педагог. Народився у с. Новому Виткові (тепер — Львівської обл.). Навчався в учительській семінарії у Львові, згодом деякий час працював учителем. У 1878—1881 рр. учився у Львівській консерваторії. У 1881—1883 рр. удосконалював вокал у Мілані та Ніцці. З великим успіхом виступав у головних ролях в оперних театрах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст. Найкращі партії: Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло), Альфред, Герцог, Річард («Травіата», «Ріголетто», «Бал-маскарад» Дж. Верді), Йонтек («Галька» С. Монюшка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського) та ін. Підтримував дружні стосунки з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Міцна дружба єднала його з І. Франком. У 1906—1911 рр. викладав вокал у Музично-драматичній школі ім. В. Лисенка у Києві, 1912—1913 рр. викладав у Варшаві, а з 1919 р. — в Стокгольмі.

Охримович Володимир (1870—1931) — громадсько-політичний діяч, учений-правник, журналіст. Дійсний член НТШ, член-кореспондент Петербурзької АН, професор українського таємного університету у Львові. Діяч Української радикальної партії, один із засновників Української національно-демократичної партії. Працівник журналів І. Франка «Народ», «Житє і слово». Редактор газети «Діло» (1902). У 1907—1908 рр. — депутат віденського парламенту. У 1920-х рр. — голова Народної трудової партії, активіст УНДО. Автор низки праць з етнографії, мовознавства, які друкувалися у «Записках НТШ» та інших виданнях.

Романчук Юліян (1842—1932) — політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст. Народився в м. Крилосі біля Галича в родині народного вчителя. Закінчив Львівський університет, у 1863—1900 рр. викладав класичну філологію в гімназії Львова. Ініціатор утворення й голова Народної Ради — політичної організації Галицьких народовців, заснованої 1885 р. у Львові. У 1899 р. — співзасновник Національно-демократичної партії (до 1907 р. — її голова). В 1883—1895 рр. посол до галицького сейму (з 1889 р. — голова Українського парламентського клубу). У 1891—1897 і в 1901—1918 рр. посол до австрійського парламенту. В 1907—1910 і в 1916—1917 рр. — голова української фракції в австрійському парламенті, з 1910 р. — віце-президент парламенту. Під час Першої світової війни — голова Українського Червоного Хреста і Української Культурної Ради у Відні. Член-засновник товариства «Просвіта», Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Засновник і видавець газети «Батьківщина». Редактор—видавець творів Т. Шевченка в Галичині, упорядник шкільних підручників.

Трильовський Кирило (1864—1914) — громадсько-політичний діяч, один із засновників і керівників Української радикальної партії, адвокат, журналіст, видавець. Походив зі священицької родини с. Богутина Золочівського повіту (Галичина). У 1900—1914 рр. — організатор січового руху, з 1912 р. — генеральний отаман Українського Січового Комітету, при якому в 1913 р. засновано організацію Українських Січових Стрільців. У 1907—1918 рр. — посол до австрійського парламенту, з 1913 р. — до галицького сейму. В 1918 р. — член Української Національної Ради ЗУНР. Одночасно й далі організовував «Січі» на Закарпатті та в еміграції у Відні. Після повернення з-за кордону (1927) працював адвокатом у Гвіздці (Покуття). Опублікував багато статей, січових пісень, видав низку брошур, редагував видання, які сприяли розвитку українського національного руху.

Труш Іван (1869—1941) — український живописець, громадський діяч. Народився в с. Висоцькому (тепер — Бродівський р-н Львівської обл.). З 1881 р. навчався в Бродівській гімназії. У 1891 р. вступив до Краківської академії красних мистецтв. Після закінчення 1897 р. академії переїхав до Львова. У 1898 р. очолив перше об’єднання художників Галичини «Товариство для розвою руської штуки». У 1905 р. разом з М. Грушевським заснував «Товариство прихильників українського письменства, науки і штуки», яке відіграло важливу роль у популяризації та пропаганді українського мистецтва. У 1901—1908 рр. подорожував Кримом, Італією, Єгиптом і Палестиною. Автор близько 250 великих полотен, переважно пейзажів. Серед них — «Могила Тараса Шевченка у Каневі» (1900), «Захід сонця в лісі» (1904), «Дніпро біля Києва» (1910), цикли картин: «Квіти», «Сосни», «Італійські пейзажі», «В обіймах снігу» (1925), пейзажі з архітектурними мотивами: «Лавра у Києві», «Михайлівський собор», «Андріївська церква в Києві» (1901) тощо. Заслуга І. Труша полягає в створенні галереї портретів його сучасників — В. Стефаника, І. Франка, М. Драгоманова (1897), І. Нечуя-Левицького, М. Лисенка, Лесі Українки, М. Грушевського, Б. Грінченка (1900) та ін. (всього близько 350 портретів). Ініціатор проведення першої всеукраїнської художньої виставки у Львові (1905). Літературна спадщина становить понад 100 статей з літературознавства, історії та теорії мистецтва.

Шептицький Андрій (1865—1944) — видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької Церкви. Народився у с. Прилбичах (тепер — Яворівського р-ну Львівської обл.). Освіту здобував у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), низки теологічних журналів. Послідовно боровся за ідею незалежності України, підтримував ті політичні сили на західноукраїнських землях, які відстоювали їхній автономний статус у 1900—1920 рр. У березні 1939 р. вітав проголошення незалежності Карпатської України. У 1941 р. очолив Українську Національну Раду. Негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Відкрито виступав проти масового винищення євреїв нацистами.