2. Соціально-економічне становище українських земель

Економічне та політичне становище України у першій половині ХVІІІ ст. було тяжким. Через різні політичні чинники, а також народногосподарські умови регіони України були населені нерівномірно. Більшість мешканців проживала на родючих землях Наддніпрянщини. Наприкінці ХVІІ — в першій чверті ХVІІІ ст. поширилися деякі обмеження царського уряду в економіці України. Задля збільшення економічного зиску з українських земель Петро І провів низку реформ. Політика Петра І зумовила прибуття фахівців з-за кордону, сприяла збільшенню кількості місцевих заводів, проте заборонялася торгівля з Європою. Відтепер торгівля мала вестися тільки через Архангельськ, було введено безвартісну грошову одиницю — чехи. Дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося торгувати з закордоном. Впроваджувалася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів лише в російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральна влада наперед визначала торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. На українську економіку важким тягарем лягали податки до царської скарбниці. Так, тільки з Лівобережжя туди 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., 1723 — 85,9 тис., а 1724 — вже 241,3 тис. крб.

У другій половині ХVІІ — першій чверті ХVІІІ ст. збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. З середини XVIII ст. в Україні розпочали вирощувати картоплю, проте освоєння цієї нової культури в різних місцевостях відбувалося нерівномірно. В ужиток запроваджуються цукровий буряк і соняшник. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити територію України, що входила до складу Російської імперії, на спеціалізований район високоякісного вівчарства. За ініціативою Петра І сюди направлялися іноземні спеціалісти-шахмейстри, створювалися отари тонкорунних овець сілезької та іспанської порід, засновувалися царські й казенні заводи. На Лівобережжі у 80-х рр. XVIII ст. діяло вже понад 200 великих овечих заводів.

Протягом XVIII ст. податки з української людності в російську державну скарбницю зростають у десятки разів, відбувається поступове закріпачення селян. У 1743 р. 314 старшин уже закріпили за собою близько 20 тис. селянських дворів. В Україні швидко зростають маєтності російських вельмож Г. Долгорукого, Г. Головкіна, П. Шафірова, Б. Шереметьєва та інших, а також грузинських дворян і князів. За даними «Генерального слідства про маєтності», в 1729—1730 рр. кількість дворів селян і міщан, залежних від монастирів, досягала 11 тис. (понад 20% загальної кількості). У 1786 р. в підданстві 60 монастирів на Лівобережній Україні перебувало 422600 посполитих. У 1787 р. поміщики Катеринославського намісництва володіли 5730 десятин землі (41,5% загальної площі земельного фонду намісництва), а державні селяни — 4193 десятин (30,3% загальної площі).

Зміни в земельній власності зумовлювали й відповідні зрушення у структурі феодальної ренти, вже на початку XVIII ст. у деяких старшинських і монастирських маєтках запроваджувалася регу­лярна дводенна панщина. В 40-х рр. вона досягала двох — трьох днів на тиждень. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян з місця на місце і закріпила селян у тому стані, в якому вони перебували згідно з останньою (1782) ревізією.

У XVIII ст. економічний розвиток на українських землях, зокрема в різних галузях промисловості, призводив до дедалі ширшого застосування праці наймитів. Особливо активно наймані робітники концентрувалися на Лівобережжі та Слобожанщині, де поступово складався ринок робочої сили, котра мала задовольнити все більші потреби промисловості.

Своєрідністю політичного ладу вирізнялася Слобідська Україна. На середину XVII ст. її адміністративно-територіальний устрій набув форм козацько-старшинського управління, але в загальнодержавних питаннях підпорядкованого російському воєводі. В другій половині XVII ст. царський уряд сформував слобідські козацькі полки: Острогозький (1652—1658), Сумський (1652—1658), Охтирський (1655—1658), Харківський (1659—1660) і Балаклійський (1669—1770). Таким чином, на кінець XVII ст. Слобожанщина поділялася на п’ять козацьких полків, що становили військові та адміністративно-територіальні одиниці. В 1783 р. слобідські полки було передано у відання Посольського приказу.

Військову службу несли виборні (або рангові чи реєстрові) козаки. Утримання козацького війська покладалося на сім’ї, які не виставляли козаків на службу й називалися підпомічниками. Полкове управління складалося з ради старшин, до якої входили полковник, обозний, суддя, хорунжий, два осавули, два писарі. У місцеву діяльність полкового управління, як правило, царські воєводи не втручались, однак кандидатури на посади полковників погоджувалися з бєлгородським воєводою. Адміністративно-територіально кожен полк поділявся на сотні з центром у містечку, де перебувало правління й проживала сотенна старшина: сотник, отаман, осавул, хорунжий. Населення сіл і хуторів підпорядковувалося владі сотника.