Лекція 12. Західноукраїнські землі у складі австро-угорщини у другій половині хіх ст.

1. Еволюція державного устрою Австро-Угорщини.

2. Соціально-економічне становище західноукраїнських земель.

3. Активізація суспільно-політичного руху, його строкатість і суперечливість. Політизація національного життя.

4. Культурний розвиток.

1. Еволюція державного устрою Австро-Угорщини

Західноукраїнські землі другої половини ХІХ ст. залишалися в складі Австрійської держави й мали такий політико-адміністративний устрій, як у інших регіонах. Після революційного піднесення народних мас 1848 р. посилився наступ реакції. 31 грудня 1851 р. імператор Франц-Йосиф скасував так і не введену в дію конституцію 1849 р., запровадив неоабсолютистський режим, цензуру, заборонив існування громадських організацій. Тривали репресії учасників революційних виступів. До травня 1854 р. у Галичині зберігався воєнний стан.

Безпосереднє керівництво Галичиною здійснювалося через найвищий адміністративний орган — намісництво. Його очолював намісник, якому належала вся повнота адміністративно-поліційної влади. У його підпорядкуванні перебували начальники повітів (старости). Складовою управлінсько-бюрократичного апарату були прокуратура, суд і жандармерія. Влада на місцях спрямовувала свою діяльність на нейтралізацію українського національно-визвольного руху. Створені 1858 р. сервітутні комісії для розгляду прав селян щодо користування поміщицькими угіддями, діяли в інтересах землевласників, які здебільшого були поляками.

Активізація селянського руху, погіршення становища міського населення, національне відродження поневолених народів, ускладнення міжнародного становища Австрії підштовхнули уряд у кінці 1850-х рр. до розробки нової конституції, яка мала законодавчо закріпити перехід від централізму до федералізму. «Федеративна конституція» від 20 жовтня 1860 р. передбачала розподіл виконавчої влади між імператором і рейхсратом з одного боку, та обласними сеймами — з іншого. Це був серйозний крок назустріч прихильникам федеративного устрою держави. Хоча він не влаштовував австрійську буржуазію та угорське дворянство, які домагалися поновлення старих основних законів.

Польська шляхта, виношуючи плани відродження колишньої великої Польщі, взяла курс на автономізацію Галичини під своїм патронатом. У 1861 р. створено Галицький і Буковинський крайові сейми для вирішення місцевих справ та представлення Галичини й Буковини в Держраді Австрійської імперії. Галицький сейм складався з 150 депутатів на чолі з крайовим маршалком, призначеним імператором. Куріальна виборча система надавала явну перевагу поміщикам, що провокувало постійні конфлікти між ними і селянами. Формально конституція проголошувала рівноправність поляків і українців, але насправді влада перейшла до рук польської шляхти, яка використовувала її для зміцнення власних позицій.

У 1867 р. під тиском зовнішньополітичних поразок віденські власті й далі реорганізовували державу. Тепер вона перетворилася на дуалістичну монархію і почала називатися Австро-Угорщиною, яка складалася з двох частин: Ціслейтанії, куди поряд з іншими регіонами відходили Галичина й Буковина та Транслейтанії, до складу якої, крім інших регіонів, передавалася Закарпатська Україна. Широко декларувалися демократичні свободи, зокрема рівність усіх громадян перед законом, свобода пересування, занять, право володіти рухомим і нерухомим майном, вільно висловлювати свої думки, видавати часописи, сповідувати свою віру, вчити і навчатися рідною мовою, подавати прохання, збиратися на наради, засновувати товариства, партії, інші об’єднання. В конституції зазначалося, що «всі народності держави рівноправні і кожна народність має право охороняти і розвивати свою національність і свою мову». Однак більшість із перелічених свобод не підкріплювалася як слід ні соціально-економічними, ані політико-культурними чинниками, тому часто ці права тільки декларувалися, а українське населення вимушене було вести боротьбу, щоб зрівнятися у правах з іншими народами.

Конституційні закони 1867 р. завершили формування системи управління Австро-Угорщиною, яка з невеликими змінами проіснувала до її розпаду. Наприклад, Буковина, як уже згадувалось, входила до австрійської частини монархії — Ціслейтанії — та була одним з 17 її автономних коронних країв. Центральну владу в краї представляв крайовий президент, який призначався імператором і підпорядковувався міністерству внутрішніх справ. При президентові діяло крайове управління, в повітах йому підпорядковувалися начальники повітових управлінь. Він також очолював фінансовий директорат, адміністрацію Православного релігійного фонду Буковини, крайову шкільну раду. До складу крайової адміністрації входили також секретар, головний інженер, крайовий комісар, начальник суду, чотири професійні урядники, галузеві відділи.

Місцеве самоврядування Буковини здійснював крайовий сейм як законодавчий орган і його крайовий виділ (виконавчий комітет). Крайовий сейм обирався на 6 років у складі 31 депутата. Вибори проводилися по 4-х куріях. Від першої курії великих землевласників обирали 10 послів (тобто депутатів), від другої — Чернівецької торгово-промислової палати — 2, від третьої — великих міст — 5 і четвертої — сільських громад — 12. Буковинський митрополит і ректор Чернівецького університету ставали депутатами за посадою вірилісти.

Буковинський сейм збирався не рідше, ніж один раз на рік і працював, як правило, декілька тижнів. У його віданні перебували економіка краю, освіта, охорона здоров’я, дотримання порядку, нагляд за дорогами, розвиток торгівлі тощо. Сейм заслуховував звіт виділу, ухвалював крайовий бюджет, бюджет шкільний, контролював витрати, вирішував питання про видатки на різні потреби. Сейм мав право накладати додаткові податки, за рахунок чого формувався крайовий бюджет.

Отже, у 60-ті рр. ХІХ ст. в Австрійській імперії назрівали політичні реформи. У 1867 р. прийнято конституцію, що проголошувала рівноправність громадян у державних установах, судах і школах. Унітарна Австрійська імперія перетворилася на дуальну Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. У другій половині ХІХ ст. різко зросла чисельність населення Західної України — з 3,9 до 5,9 млн. осіб.