3. Діяльність політичних партій і громадських організацій. Розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях

Міцніла тенденція до державної самостійності, що проявилося у діяльності українських політичних партій. Слід звернути увагу на те, що в національно-політичному русі у Західній Україні у 20—30-х рр. ХХ ст. діяли різні сили: національні демократи, націоналісти, консерватори (у гетьманському й християнсько-демократичному варіанті), соціалісти марксистського та народницького типу і комуністи (до їхнього розпуску Комінтерном у 1938).

Дії польського уряду після анексії Галичини зустріли організований опір основних українських партій: народно-трудової, радикальної, християнської, соціал-демократичної. З їхього ініціативи в 1921—1922 рр. було проведено масові акції протестів. Після окупації Галичини і Волині Польщею перед західноукраїнськими політичними силами постало питання: продовжувати нерівну боротьбу в нових умовах чи визнати польську владу й спробувати будувати своє національне життя в межах чужої держави. В 1923—1927 рр. у суспільно-політичному русі Західної України відбувалися суттєві зміни. Політичні партії віддзеркалювали три орієнтації, що домінували в тогочасному польському суспільстві: прорадянську, пропольську та самостійницьку.

Польща була парламентською республікою, її політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. У Польській державі існувала багатопартійність. У середині 20-х рр. там налічувалося близько 100 політичних партій, із них понад 20 (за деякими даними — 12) — українських, що легально діяли у країні, видавалася опозиційна преса, опозиція мала також представників у польському парламенті. Це давало можливість національним меншинам захищати свої інтереси, брати участь у громадсько-політичному житті. Населення Галичини підтримувало передусім три політичні сили: націоналістів (Організацію українських націоналістів), центристів (Українське національно-демократичне об’єднання — УНДО) та комуністів (Комуністичну партію Західної України — КПЗУ).

Упродовж 20—30-х рр. ХХ ст. в Польщі проводилося чотири виборчих кампанії, під час яких обиралися депутати до сейму та сенату, і саме вони продемонстрували еволюцію позиції українських політичних сил щодо залучення їх до легальної політичної боротьби за національні права українців: від бойкоту внаслідок відозви 10 вересня 1922 р. ЗУНР у вигнанні до населення Галицького краю (Галичини) — до участі у виборах. У березні 1928 р. відбулися вибори до польського парламенту, на яких українські партії здобули у Східній Галичині 40,7% голосів (польські — 40,8%, єврейські — 9,5%). Після додаткових виборів до сейму і сенату на Волині (1930 р.) українське парламентське товариство налічувало 50 послів і 14 сенаторів.

Найбільшою в польському сеймі (17 депутатів і 3 сенатори) була фракція Національно-демократичного об’єднання. УНДО очолював Д. Левицький. Об’єднання орієнтувалося на отримання Україною самостійності без застосування терористичних методів. Відбулася згода між УНДО і польським урядом, за якою УНДО відмовилося від боротьби за територіальну автономію Західної України. Шляхів досягнення української державності не було чітко визначено. Частина членів партії спочатку сподівалися на мирну еволюцію УСРР у національну державу. Це було наслідком компромісу між радянофілами і прихильниками «орієнтації на власні сили». До 1927 р. УНДО вважала УСРР напівсуверенною державою, яка з часом стане цілком незалежною, однак цьому стала на заваді боротьба з «націонал-ухильництвом» у КП(б)У, репресії проти інтелігенції, насильницька колективізація. Із кінця 20-х рр. УНДО зайняла ворожу позицію щодо радянського режиму й покладала надії на його повалення революційним шляхом. У 30-х рр. в УНДО панувала думка, що Українська держава постане внаслідок війни завдяки інтервенції західних держав. На думку лідерів УНДО В. Мудрого, С. Барана, І. Кадрина, Західна Україна мала стати базою для визволення Наддніпрянської України з-під влади більшовицької Москви. Розпочалися пошуки компромісу з польським урядом на антирадянській платформі. 1932 р. керівництво УНДО вирішило тимчасово відмовитися від гасел незалежності та соборності, замінивши їх на вимогу національно-територіальної автономії для всіх українських земель у Польській державі. Антиукраїнська позиція сеймового керівництва остаточно переконала українських парламентарів у марності подальших спроб порозумітися з панівними колами Польщі. УНДО перейшла в опозицію до польського уряду. Це призвело до занепаду УНДО та інших легальних партій і зростання впливу в масах Організації українських націоналістів.

КПЗУ, очолювана В. Затонським, прагнула реалізувати ленінську концепцію переростання буржуазної революції в соціалістичну, виступала за націоналізацію, право на самовизначення і приєднання до Радянської України, протестувала проти згортання українізації. Комуністи перебували на нелегальному положенні. Дотримувалися збройних, насильницьких методів боротьби проти польського уряду. Комуністичну партію Східної Галичини з 1923 р. було перейменовано на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Перейменування не слід вважати формальним. Діяльність комуністів поширилася на всі українські землі у складі Польщі, й спочатку партія діяла як крайова автономна організація Компартії Польщі. Водночас вона постійно отримувала допомогу від РКП(б)-КП(б)У. У СРСР було відкрито спеціальні школи для західноукраїнських комуністів, діяло західноукраїнське бюро допомоги КПЗУ, видавалася політична преса.

Однак КПЗУ зберігала певну самостійність. Незважаючи на незначну чисельність — близько 4 тис. членів у середині 30-х рр., — вона була політично активною. Найбільшого впливу на суспільство комуністи досягли в роки «Великої депресії» Вони успішно поєднували легальні та нелегальні форми боротьби проти панівного режиму. Для легальної боротьби було створено велику організацію — Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сільроб), яка на сеймових виборах 1928 р. набрала 320 тис. голосів і здобула кілька депутатських місць у сеймі. Коли економічне становище селян поліпшилося, вплив КПЗУ почав зменшуватися. Падінню популярності радянофільства сприяла також кампанія проти «націоналістичного ухилу О. Шумського» в Радянській Україні, яка призвела до розколу КПЗУ на початку 1928 р. Розколовся й «Сільроб». Колишні посли в сеймі — члени «Сільроба» стали відходити від радянофільства. Після 1930 р. західноукраїнська радянофільська лівиця вже не брала участі в парламентській діяльності.

У 20—30-ті рр. в західноукраїнському суспільстві спостерігалася радикалізація національно-визвольного руху з застосуванням терористичних актів. Міжвоєнна Європа була постійною ареною боротьби між демократичними і тоталітарними політичними силами.

Поступово найпомітнішим чинником у громадсько-політичному житті Західної України став український націоналізм, народження якого пов’язане з радикальною позицією в боротьбі за державну незалежність України Української військової організації (УВО). Цю організацію створила частина молоді з корпусу Української головної армії ще в липні 1920 р. на нараді стрілецької Ради у Празі. УВО в подальшому виконувала функції «армії в підпіллі». Очолив її полковник УНР Є. Коновалець. Наступного місяця там само відбувся з’їзд представників українських військових організацій за кордоном. Його учасники закликали боротися за незалежну Україну, наголосили, що з’їзд обстоює повну соборність і самостійність України. УВО була військово-патріотичною, а не націоналістичною організацією: вона ставила за мету звільнити українські землі від окупантів мілітарними засобами. Відповідною була і її організаційна структура — на зразок армійських. Головне завдання УВО, на думку її організаторів, полягало в підготовці загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. У брошурі «У.В.О.» про роль і завдання Української військової організації зазначалося, що: «УВО є організація, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності... УВО не ставить терористичної діяльності як виключного свого завдання... УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву українського народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з’єднану державу... УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Української армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917—1918... УВО буде впливати на настрої народніх мас та ширити дух активізму й непримиренности супроти займанця».

Із весни 1922 р. активісти УВО почали здійснювати в Галичині акти саботажу, палили скирти хліба, чинили збройні напади на жандармські пости, підривали поїзди й мости. Протягом кількох років бойовики спалили понад 2 тис. польських фільварків, а в жовтні 1922 р. прокомуністична диверсійна група С. Мельничука й П. Шеремета у складі 50 бойовиків здійснила рейд трьома воєводствами Галичини. У 20-х рр. УВО організувала кілька замахів на державних діячів і чиновників (С. Федак намагався вбити диктатора Польщі Ю. Пілсудського), її бригади забирали гроші в поштових відділеннях. Станиці (філіали) УВО існували в Литві, Німеччині, Чехословаччині, США, Данцигу, бойовики навчалися у Східній Пруссії, в хорватських усташів, в армійських частинах Литви, Італії, Голландії, Німеччини (сам Коновалець мав литовське громадянство).

У 1923—1924 рр. УВО переживала кризу, багато активістів і бойовиків сиділи у в’язниці, провалився план поширення диверсійних і пропагандистських дій на території УСРР. Коновальцю не вдалося зміцнити «Українську партію національної роботи», зростав вплив Компартії Західної України. Потім від УВО відкололася прорадянськи налаштована група колишнього диктатора ЗУНР Є. Петрушевича — паралельно з УВО з’явилася «Західноукраїнська революційна організація». Вона виступила за розширення партизанського руху в Польщі, тому частина молоді влилася до її лав. Усі ці події дещо підірвали довіру до УВО, а 1928 р. німецький уряд навіть припинив її фінансування. Щоб консолідувати націоналістичні й патріотичні сили, у листопаді 1927 р. в Берліні відбувся І Конгрес українських націоналістів, у якому взяли участь представники УВО від «Групи української націоналістичної молоді» з Чехословаччини (лідер — М. Коновалець), «Спілки української націоналістичної молоді» (Львів), «Легії українських націоналістів» Чехословаччини під керівництвом М. Сціборського. У Празі 8—9 квітня 1928 р. відбувся II Конгрес українських націоналістів. Обговорюючи проблему консолідації руху, його учасники підкреслювали, що слід сформувати єдину організацію на базі всеукраїнства, надпартійності, монократизму й національної диктатури.

Вимогу національно-територіальної автономії українців у складі Польщі висували Польсько-українське товариство на чолі зі С. Стемповським, Український науковий інститут у Варшаві (ОУН не змогла підпорядкувати його собі), група польських консерваторів, очолювана Я. Бобринським. Молодь дедалі більше приваблювали безпосередня бойова діяльність, акти саботажу й напади на польські поліцейські пости. При цьому дедалі більше уваги приділялося конкретній співпраці з Німеччиною. 1932 р. представники ОУН при штабі нацистської партії Р. Ярий і М. Сціборський домоглися включення бойовиків до складу штурмових загонів Е. Рема. Майбутній командувач УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка) закінчив курси при військовій академії в Мюнхені.

Радикальні настрої в українському суспільстві посилилися після смерті 12 травня 1935 р. Ю. Пілсудського, коли польський уряд почав державно-етнічну асиміляцію і полонізацію. Виникла концепція реполонізації українців, які начебто забули про своє польське походження. Така поведінка польських панівних кіл посилювала польсько-українське протистояння напередодні Другої світової війни.

27 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні розпочалася діяльність Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі з Є. Коновальцем. Її основою стала УВО. ОУН виступала за створення самостійної української держави на основі приватної власності, виступала проти колонізаційної політики польського уряду. Члени ОУН проводили саботажні акції, нападали на банки та пошти. Політичну доктрину ОУН було сформульовано в її програмних документах 1929 р., а остаточно — у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 р. Невід’ємною частиною ідеології було поняття «творчого насильства та ініціативної меншості як керівних сил». Свою державну концепцію ОУН будувала, виходячи з того, що українські землі було окуповано Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всіх тих міжнародних актів, договорів та домовленостей, які роз’єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Перша заповідь ОУН закликала: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Найбільше захоплювалися цим рухом учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об’єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована в старшому поколінні, яке не змогло відстояти української державності. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети й журнали («Розбудова нації», «Сурма», «Юнак»), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім — і фашистською Німеччиною. Особливо загострилася міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Коновальця. Розходження почалися між ветеранами — членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися переважно тактики боротьби.

Молоді радикали (С. Бандера, Стецько, Р. Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема Німеччину), встановити контакти з західними країнами; віддати перевагу власне боротьбі на теренах України; застосовувати радикальні методи боротьби, незважаючи на репресії польської та радянської влади. Члени проводу ОУН, старші люди (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) загалом схилялися до поміркованіших дій.

У серпні 1939 р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалося, що ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався «вождем української нації». Керівництво Збору передбачало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН підтримає тоталітарна Німеччина.

Відповіддю радикалів було скликання в лютому 1940 р. у Кракові конференції, учасники якої не визнали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна), чи ОУН-Б (бандерівців), та ОУН-М (мельниківців). Залишаючись вірними націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету — створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці у вирішенні українського питання розраховували на підтримку Німеччини, зокрема вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з цією країною. Прихильники Бандери були переконані, що українську державу можна створити лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливості боротьби з Німеччиною.

У Румунії існувало три українські громади. Найбільшою з них була буковинська. Другу за чисельністю становили українці анексованої Румунією в Росії Бессарабської губернії. Третю, найменшу за чисельністю, громаду становили українці Мармарощини.

У демократичній Чехословаччині становище українців було набагато ліпшим, ніж в інших країнах. У Чехословаччині існували міцні демократичні традиції. Празький уряд намагався зберегти унітарність країни і не допускав автономного управління ні в Закарпатській Україні, ні в Словаччині. У 30-х рр. написання назви Чехо-Словаччина змінилося на Чехословаччина (без дефісу, який підтверджував рівноправність двох частин країни). У суспільно-політичному житті Закарпаття провідну роль відігравали українофіли, русофіли і комуністи. Після Російської революції 1917 р. русофіли почали орієнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923—1933 рр. А. Бескид здійснював русофільську політику. Партію русофілів підтримувала державна адміністративна машина. Це давало русофілам змогу, незважаючи на меншу популярність, успішно конкурувати з українофілами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед політичних сил краю, утримувався від реалізації попередніх обіцянок надати карпатоукраїнцям автономію. Крайовий комітет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Він організовував комсомольські осередки і групи «революційних профспілок». 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, створив «спілку працюючого селянства». На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комуністів віддали голоси 40% виборців. На виборах 1935 р., які комуністи проводили під гаслом Народного фронту, вони знову набрали найбільше голосів — 26%.

Влада Чехословаччини намагалася переконати місцеве українське населення, що в нього немає батьківщини. А земля, на якій вони живуть із прадавніх часів, — це «земля без імені». Після Мюнхенської наради великих держав Європи 30 вересня 1938 р., коли частину чехословацької території було передано Німеччині, українофіли почали вимагати для краю автономії. Німецькі політики намагалися цим шантажувати Польщу, СРСР та Угорщину. 11 жовтня 1938 р. було сформовано уряд Закарпаття, головою якого став лідер Автономного союзу хліборобів А. Бродій (русофіл). Однак через два дні його було заарештовано як угорського агента, і посаду прем’єра дістав керівник Християнської народної партії, українофіл, священик А. Волошин. З добровольців створюється військо «Карпатської Січі». Проте Угорщина домагалася від Гітлера санкції на захоплення Закарпаття. У листопаді 1938 р. міністри закордонних справ Німеччини та Італії, розглянувши у Відні конфлікт між Угорщиною та Чехословаччиною, передали першій міста Ужгород, Мукачеве й Берегове з прилеглими до них районами. Столицю Карпато-України довелося переводити в Хуст. У таких складних політичних умовах 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до першого сейму Карпатської України. Скликаний 15 березня 1939 р. сейм проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Перший закон, ухвалений сеймом, визначив назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська), а також прапор, герб і гімн республіки, якими стали традиційні національні символи. Створювалися хороші умови для організації української державної влади на місцях. Проте цей процес було перервано інтервенцією Угорщини. Англія і Франція появи Карпатської України не схвалили. На XVIII з’їзді ВКП (б) у березні 1939 р. Сталін висміяв ідею приєднання УСРР з 30 млн. чоловік до Карпатської України з населенням 700 тис. як пропозицію «злиття слона з комаром». Гітлер сприйняв це як відмову СРСР претендувати на Карпатську Україну і дозволив окупацію Угорщині. 15 березня 1939 р. угорські війська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття.

Політика окупаційної влади була дискримінаційною в культурній сфері, що частково пояснюється особливостями політичної системи країн-окупантів, рівнем демократичних традицій, політичною активністю українців. Попри супротив українських громадських організацій, у 1921—1922 рр. наступ на автономні права українців тривав, хоча їх було закріплено, наприклад, у Конституції Польщі 17 березня 1921 р. Українців не допускали до роботи в державних установах, студентами Львівського університету могли стати лише громадяни, які склали присягу на вірність Польській державі. Наступ на національні права українців посилився, коли східний кордон Польської держави набув міжнародної легітимності. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались витравити такі поняття, як «Україна», «українець». Українців називали «русинами», а сам регіон — «Східною Малопольщею». «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр освіти польського уряду С. Грабський. — Український народ вигаданий комуністами з пропагандистською метою». Він переконував громадськість, що українську проблему в Польщі буде ліквідовано впродовж 25 років.