2. Соціально-економічне становище краю

У 70—80-ті рр. ХVІІІ ст. в Австрійській імперії Марія-Терезія та Йосиф ІІ провели низку суттєвих реформ. 1782 р. було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано селянам певні права: обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадок та інше. 1784 р. сільські громади отримали права самоврядування. З 1786 р. спостерігалися зміни в напрямі скасування кріпацтва, зокрема до трьох днів зменшувалася панщина, тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині царським указом від 1783 р. кріпацтво було оформлено юридично.

Смерть Йосифа ІІ у 1790 р. спричинила зміни в житті імперії. На зміну реформаторству, лібералізму приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Відмова від політики реформ призвела до того, що феодали розпочали поступово відновлювати втрачені позиції в аграрному секторі. Вони захоплювали селянські землі, збільшували повинності селян, посилювався позаекономічний примус. На середину ХІХ ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї. Свавілля поміщиків посилило наростання соціальної напруги в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. У 1817—1822 рр. селянські заворушення охопили значну територію Східної Галичини. У 1838 р. селяни Чортківщини відмовилися відбувати панщину та додаткові роботи. У Північній Буковині наймасовішим був виступ під проводом Л. Кобилиці, який 1843—1844 рр. очолив селян 22 громад. Як продовження найкращих традицій, 1810—1825 рр. активно розгорнувся опришківський рух, який охопив Галичину, Буковину, Закарпаття. У Закарпатті найвищого піднесення досягли селянські виступи, які прокотились краєм у 1831 р. Більшість з них припинилися лише після втручання каральних загонів.

Феодальний спосіб виробництва був гальмом розвитку не лише сільського господарства, а й промислового виробництва. Західноукраїнські землі розглядались як ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Це призвело до того, що на середину ХІХ ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнському краї було в п’ять разів нижчим, ніж в інших областях імперії. Мануфактури в цей час не тільки не підтримувалися державою, а навпаки, їхня діяльність гальмувалася великими податками, позбавленням державних субсидій, дискримінацією їхніх виробів на внутрішніх і зовнішніх ринках. Лише в 30—40-х рр. почалося деяке пожвавлення, але промисловість краю і далі залишалась на ремісничо-мануфактурному рівні. На Буковині в 1841 р. налічувалося 26 мануфактур. Всі вони діяли в селах і були пов’язані з добуванням і обробкою сировини. Найбільшим адміністративно-торговим центром краю було м. Чернівці. В середині ХІХ ст. у місті проживало майже 20 тис. мешканців.

На 1846 р. у Галичині налічувалося 56 міст і 138 містечок. Вирізнявся серед них Львів — найбільший адміністративний, промисловий та культурний центр Західної України. Якщо в 1786 р. у Львові проживало 25 тис. людей, то до 1849 р. кількість населення зросла до 70 тис.

Революційні події 1848—1849 рр., що охопили Європу, зумовили кардинальні зрушення в усіх сферах життя імперії. 15 травня 1848 р., тобто майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії, в Галичині було скасовано кріпосне право. Суть селянської реформи полягала в ліквідації юридичної залежності від поміщика, наділенні селян землею, яка переходила в їхню власність, сплаті селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

На основі указу австрійського уряду від 9 серпня 1848 р. було скасовано кріпосне право в Північній Буковині. А в березні 1853 р. австрійський імператор проголосив про скасування панщини в Закарпатті й сплату селянами викупу.

Таким чином, скасування кріпосної залежності селян і панщини в Західній Україні сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започатковувало новий, політичний, етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.