Лекція 13. Українські землі у складі російської імперії на початку XX ст.

1. Соціально-економічне і політичне становище України на зламі ХІХ—ХХ ст.

2. Професійно-національні рухи та політична боротьба в Україні у ХХ ст.

3. Україна в період революції 1905—1907 рр. та після її поразки.

4. Аграрна політика Столипіна і українські землі.

5. Україна напередодні Першої світової війни у 1910—1914 рр.

6. Культура України на початку ХХ ст.

1. Соціально-економічне і політичне становище України на зламі хіх—хх ст.

Внаслідок буржуазних реформ середини XIX ст. економіка Російської імперії розвивалася швидко. Зростали кількість промислових підприємств, чисельність робітників, обсяг товарно-грошового обміну. Україна перетворилася на розвинений аграрно-промисловий район Російської імперії: на початку XX ст. тут зосереджувалося 20% підприємств гірничодобувної та обробної промисловості, вироблявся 51% чавуну, вирощувалося 47,5% врожаю озимої та ярової пшениці. У передвоєнному 1913 р. економічний внесок України до загальноімперської скарбниці становив 75% залізної руди, 70,2% вугілля, 68% чавуну, 58% сталі, 53% сільськогосподарських машин.

В Україні склалися економічні комплекси: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Україна залишалася аграрно-сировинним регіоном Російської імперії. Вивезення дешевої сировини (руда, вугілля, чавун, цукор та ін.) та ввезення і продаж в Україні дорогих промислових товарів з Росії створювали нерівноцінні умови торгово-промислового обміну і сприяли посиленню господарського визиску України.

Вплетена в світову інфраструктуру, економіка Російської імперії в 1900—1903 рр. переживала кризу. Перші її ознаки з 1899 р. проявилися з крахом банково-промислових об’єднань і знеціненням акцій їхніх заводів. Зростає затовареність виробництва — великі партії нерозпроданої сировини, брак обігу коштів, падіння цін, які, наприклад, на метал знизились на 9% порівняно з європейськими. Протягом цього часу кількість металургійних заводів на півдні України скоротилася з 29 до 23, виплавка чавуну — на 9, 1%; випуск паровозів на харківському й луганському заводах — у 1,5 раза. В перші два роки кризи видобуток залізної руди в Україні зменшився на 34,8%, вугілля — на 5,7%. На початку 1901 р. з 10 доменних печей Луганського гірничого району працювало 3, у Катеринославському — з 14 тільки 8. Ціни на цукор упали настільки, що цукрозаводчики продавали його за кордон за збитковими цінами.

Малі та середні підприємства не витримували конкуренції й поглиналися великими і більш потужними виробництвами. Цей процес отримав назву «концентрація виробництва». У 1902 р. 40 великих підприємств на території України контролювали 86% видобутку вугілля, а 1900 р. 5 великих заводів давали 50% чавуну. Поряд з концентрацією виробництва відбувається монополізація. Держава встановила монополію на торгівлю спиртними напоями, завдяки чому бюджет отримував значний прибуток. Державні адміністративні органи повітового і губернського рівнів у всіх звітних документах обов’язково аналізували стан цієї галузі.

Монополії як об’єднання підприємств у певній галузі для подолання економічної кризи, які встановлювали єдині ціни на продукцію, перерозподіляли ринки збуту. Наприклад, синдикат «Продамет» вів торгівлю металопродукцією (41% всього російського чавуну, контролював 80% виробництва Росії); «Продаруд» — рудою; діяли вугільний синдикат Донецького басейну «Продвугілля» (капітал 1 млн. руб.), синдикат «Цвях» (об’єднував 32 завод Росії), «Продпаровоз» (13 вагонобудівних заводів) тощо.

Такі промислові райони, як Донбас, Кривбас, Нікопольський марганцевий басейн, Південно-Західний цукробуряковий район, стали привабливими й прибутковими для капіталовкладень місцевих підприємців і зарубіжних інвестицій (французьких, бельгійських, англійських, німецьких). Проте місцевий промислово-банкірський клас дедалі більше втрачав позиції під тиском іноземного капіталу. Наприклад, у 1913 р. 80% виробництва чавуну в Україні контролювали французькі підприємці. Вивезені з краю кошти давали змогу інвестувати західноєвропейське виробництво, з продукцією якого вітчизняна промисловість рівноцінно конкурувати не могла.

1904 р. 12 великих банків Росії мали 10 млн. капіталу. Російсько-Азійський, Азовсько-Донецький, Торгово-промисловий банки контролювали 55% усіх банків Росії. Створювалися союзи банків, які через володіння акціями встановлювали залежність від них промислових підприємств. На початку ХХ ст. банки стають центрами фінансового і промислового життя. Так, у Києві діяли відділення всіх банків Росії.

Створені з першої половини ХІХ ст. для противаги лихварям, на початку ХХ ст. в Україні почали бурхливо розвиватися ломбарди. З’явилися приватні, муніципальні та державні ломбарди, що сприяли розвитку внутрішнього ринку, підживлюючи банківську систему та надаючи кредити для реалізації підприємницьких ініціатив середніх та заможних верств. Особливою популярними серед населення вони були в найбільших містах, таких, як Київ, Одеса, Харків, Катеринослав. Характерною рисою, що відрізняла їх від банків та приваблювала клієнтів, була можливість для будь-якого мешканця швидко отримати кредит під заставу рухомого і нерухомого майна (заставляли одяг, домашнє начиння, зерно, підводи тощо). На початку ХХ ст. виникла ідея створити ломбарди на селі, проте її не було реалізовано. Їхній бурхливий розвиток та діяльність часто серед бідного міського населення привернули увагу добродійників, зумовили створення благодійних фондів, а згодом було розширено соціальну діяльність шляхом допомоги в боротьбі з інфекційними хворобами у містах, створенням пенсійних статутів і кас допомоги, виділенням коштів під час стихійних лих та воєн.

На початку XX ст. фаза стихійного розвитку капіталізму завершилася. Зовнішній і внутрішній ринки не змогли поглинути надмірної кількості сировини, напівфабрикатів і готової продукції. Ціни на них почали неухильно падати, і підприємцям довелося скорочувати обсяги виробництва й звільнятися від надлишкових робочих рук. Близько 100 тис. робітників втратили роботу. Крім того, безробіття в ті часи залежало від стану врожайності сільськогосподарських культур. У менш урожайні роки з’являлася більша кількість сезонних робітників із селян, які шукали роботу в місті або на промислових підприємствах. Так, у 1902 р. безробіття в Києві зросло до такого рівня, що це питання вирішувалося в міській думі.

Скориставшись масовим безробіттям, підприємці різко скоротили заробітну плату робітникам. Зокрема, в Донбасі вона знизилася на 30—40%. Під час скорочення робочих місць висококваліфікованих робітників переводили у некваліфіковані, а також більше застосовували на промисловому виробництві працю жінок і підлітків, вартість робочої сили яких була значно нижчою порівняно з чоловіками. Істотним фактором, який характеризував безробіття, було те, на якому виробництві працював робітник — кустарному чи фабрично-заводському. Робітники, які працювали в кустарному виробництві, залишалися без роботи набагато частіше, ніж робітники великих підприємств. Причинами цього були, поза сумнівом, краща організація виробництва на великих заводах і фабриках, їхня більша конкурентоспроможність в умовах загальної економічної кризи 1900—1903 рр., коли малі підприємства розорювались.

До початку ХХ ст. належить формування перших робітничих професійних спілок, які в 1906 р. було офіційно санкціоновано урядом. У Харкові виникло Центральне бюро профспілок. Соціально-економічні інтереси пролетаріату відстоювали деякі політичні партії лівого спрямування (Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовики)).

Землевласники переходили на більш ефективні капіталістичні методи господарювання. Економії, утворені у володіннях Кочубеїв, Терещенків, Харитоненків, стали зразком капіталістичної організації сільськогосподарського виробництва. 30 тис. поміщицьких маєтків (16% усіх приватних володінь) охоплювали 64,5% приватної землі. Все більше земля втягується в товарообіг, її продають і купують. Дворяни залишалися панівним станом на селі. Водночас зростала кількість малоземельних і безземельних селян, які для підтримки свого господарства продавали себе як робочу силу на сезонних польових роботах (таких було 60%). Зростання орендної плати спричинило концентрацію землі в руках заможних селян. На початку XX ст. в Україні налічувалося близько 1,9 млн. сільськогосподарських робітників.

Самодержавство сприяло переселенню українського селянства до східних регіонів. Так вирішувалися два питання: послаблення аграрного перенаселення на Наддніпрянщині та посилення слов’янсько-православної присутності у малоосвоєних землях з ворожим ставленням місцевого населення до російських загарбників. Упродовж 1906—1912 рр. з України до Сибіру та Далекого Сходу переселилося близько 1 млн. українців.